Діти побачили на ґанку мозок власного батька. Волонтер Микола Могилевський про трагедії прифронту
Микола Могилевський уже 9 місяців невпинно рятує жителів найгарячіших точок на Донеччині. Його мета — евакуювати якомога більше людей звідти, куди не доїжджають інші волонтери, а життя там майже зупинилося. Він точно знає, що в зоні бойових дій немає романтики, а історії не завжди мають щасливий кінець. Про реальні історії з передової та про життя людей, які не бачать нічого, окрім сирих та холодних бомбосховищ, волонтер розповів і для Свої.
Коли міна падає за 50 метрів від тебе, то це змушує повернутися в реальність
До того моменту, коли Микола почав активно проводити евакуацію мирних жителів із найгарячіших точок, він доставляв гуманітарну допомогу на Донеччину. Але одного дня напрямок його роботи трохи змінився.
“Одного разу я привіз гуманітарну допомогу в Сіверськ і мені написала одна жіночка. Вона запитала, чи можу я евакуювати її бабусю. Я погодився, бо це не було проблемою. Напевно, тоді все і закрутилося. Я навіть не помітив, як це сталося. Я почав викладати відео в Instagram, а люди почали писати частіше. Так і почалося. Потім я потрапив у Соледар, де закріпив уже почату справу з евакуацією. І відтоді я почав їздити туди практично щомісяця”, — розповідає про початок своєї діяльності Микола Могилевський.
Щоразу Микола їде на лінію фронту на місяць, а потім повертається в рідний Фастів, що на Київщині, трохи перепочити та відремонтувати машину, бо щоденні поїздки жахливими дорогами дають про себе знати. А ще Микола має власний невеличкий бізнес, який започаткував ще до війни, і не покинув попри активну волонтерську діяльність.
“Я дуже стресостійка людина, тому без проблем поєдную ці два напрями своєї діяльності. Звісно, з бізнесом стало трохи гірше, адже більшу частину часу я проводжу на Донеччині. Але у мене працюють люди, тому я встигаю контролювати все це одночасно”, — каже волонтер.
Бахмут, Соледар, Сіверськ, Часів Яр, Торське, Святогірськ, Лиман та багато інших населених пунктів на лінії вогню. Така географія поїздок Миколи протягом цих 9 важких місяців. Страху безпосередньо на лінії зіткнення немає. Або ж немає на нього часу.
“Спочатку було важко, але зараз це вже перетворилося на рутину. Буває, страшно їхати, але коли ти вже потрапляєш туди, то робиш все на автоматі. Тоді страх зникає. Коли прилітає міна за 50 метрів від тебе, то це змушує повернутися в реальність. Думаєш про те, що це може стати останньою поїздкою. Молитися буває починаєш”, — ділиться думками Микола.
У зоні активних бойових дій немає часу для роздумів. Рішення треба приймати миттєво, а діяти блискавично, адже кожна секунда може вартувати життя когось із команди або мирних жителів.
“Мені багато щастило під час евакуації. Навіть у останню поїздку. Я буквально за хвилину до прильоту від’їхав від місця, куди прилетіло. Це 100 метрів. Рятує те, що я все роблю дуже швидко: їжджу швидко, пересуваюся теж швидко. Це дуже допомагає. Якби я робив усе повільно, то був би вже мертвий”, — каже волонтер.
Микола евакуює з-під обстрілів не тільки людей, а й тваринФото: Instagram/nikolay_offline
Снаряд “Граду” розбив голову чоловіка, а з неї на ґанок будинку випав мозок
“З деякими людьми доводиться довго працювати, щоб вони нарешті наважилися на евакуацію. Я їздив до однієї сліпої бабусі з Часового Яру 10 разів. Зазвичай я їжджу до людей максимум рази 2-3. А тут мені просто стало її жаль, бо вона нічого не бачить. Мені дуже хотілося її евакуювати. І нарешті, на 9-й раз, вона мені сказала: "Коля, у мене є папірець, на якому написані дані моїх родичів. Якщо ти знайдеш їх і вони погодяться мене забрати, то я поїду”. Щоб ви розуміли, там було написано лише прізвище, ім’я, по батькові та дата народження. А ще я знав, що вони живуть у Дніпрі. Я сказав, що це не проблема, хоча розумів, що я не знайду цих людей ніколи. На 10-й день я приїхав та сказав, що знайшов їх. Ми зібралися й поїхали. Я сказав неправду, але так вдалося її евакуювати. Потім я відправив її на програму розселення. Зараз у неї все добре”, — розповів історію однієї евакуації Микола Могилевський.
Микола Могилевський евакуює людей із найгарячіших точок уже 9 місяців поспільФото: Instagram/nikolay_offline
Волонтер зазначає, аби вмовити людей евакуюватися, до них треба їздити не один раз, працювати, приділяти їм час та увагу. Особливої уваги потребують родини з дітьми, адже йдеться про життя ні в чому неповинної малечі.
“Я ще влітку кричав про потребу в примусовій евакуації дітей. У Соледарі залишалося дуже багато дітей. Але їхні батьки — це просто жах. Іноді мені хотілося їх вдарити, ось настільки вони не розуміють серйозності ситуації. Вони зовсім не хотіли їхати, вони хочуть бути вдома в підвалі. Й одночасно кричать про те, що все погано, обстріли й страшно. Я намагаюся приділяти увагу сім‘ям, де є діти, але іноді у мене не вистачає сил”, — обурено каже волонтер.
Іноді відмови батьків евакуюватися призводять до незворотних наслідків. Одну з таких жахаючих історій і згадав волонтер.
“Влітку ми їздили в Торське до чоловіка з дітьми. Він увесь час відмовлявся їхати, хоча до нього приїжджали дуже багато разів. Ані поліція, ані волонтери не змогли вплинути на ситуацію. У фіналі на їхнє подвір‘я прилетів снаряд “Граду”, коли батько вибивав килим. Він розбив йому голову, з якої на ґанок будинку випав мозок. Це все побачили його маленькі діти, котрі злякалися і вийшли з будинку. Після цього їх евакуювали вже з їхнім мертвим батьком у Торецьк”, — розповів жахливу історію Микола.
Але попри всі негаразди, люди якось живуть на лінії зіткнення. І навіть народжують дітей.
“Люди там нормально живуть по підвалах. Ми забирали жінку, яка народила дитину в підвалі. Для мене це взагалі не зрозуміло. Я навіть запитав у новоспеченого батька, чому він не обрав інший час, щоб завести дитину. Бо люди там помитися не можуть тижнями, а вони народжують дітей і відмовляються евакуюватися. У таких випадках у мене просто бракує слів. Люди виживають там за рахунок гуманітарної допомоги. У мене колись була думка ініціювати заборону на ввезення туди гуманітарної допомоги. Тоді б люди виїхали дуже скоро”, — каже волонтер.
Родичі не завжди хочуть приймати своїх рідних, які евакуювалися із зони бойових дій
“У мене в Instagram було відео, яке я хотів підписати “Примусова евакуація”. Все була так: ми їхали дорогою в Бахмуті й нею йшла бабуся. Там було дуже небезпечне місце, це прямо в центрі Бахмута, біля річки. Там дуже часто прилітає. Там навіть військові не ходять, а вона йшла, як я розумію, з водою чи за водою. Я відразу зрозумів, що треба її евакуювати. Вона не зрозуміла нічого. Я почав із нею розмовляти й потроху штовхати її в машину. Жінка не хотіла їхати, але ми наполягали, і вона врешті погодилася. Я вивіз її до Слов‘янська. І вже там зателефонував її доньці. По цій розмові, я зрозумів, що мама їй не потрібна, тому ми відправили її на розселення в центри. І такі бувають ситуації”, — розповідає про “примусову евакуацію” Микола.
Саме страх їхати в невідомість і змушує людей залишатися в зоні бойових дій. Багато людей похилого віку залишаються під обстрілами, бо їхні рідні не розуміють всієї жахливості ситуації та не бажають опікуватися старенькими.
Евакуація літньої жінки з СоледаруФото: Instagram/nikolay_offline
“Ще була ситуація в Іванківському. Я не міг туди доїхати, тому вийшов на хлопців-військових, які тоді стояли в тому селі. Попросив заїхати їх на одну адресу, але там нікого не було. Лише могила біля будинку. Наступного дня вони знову туди поїхали й знайшли підвал, де переховувалося 17 людей. І з цих людей захотіла евакуюватися тільки одна бабуся. Як пізніше виявилося, родичі цієї жінки, які теж були в тому підвалі, просто виставили її. Вона була хвора та мала проблеми з пам’яттю. Її "рідні" сказали військовим, що їй є куди їхати та на неї чекають. Але це виявилося неправдою. Вони просто вигнали стареньку бабусю, бо не хотіли опікуватися нею”, — обурено розповідає волонтер.
Всі міста, де побували росіяни, зруйновані
“Бахмут зруйнований уже на відсотків 70. Всі міста, де побували росіяни, зруйновані. Просто є райони, які менше обстрілювали, а є ті, які більше. У Бахмуті немає жодного вцілілого вікна — все розбите. Для порівняння, Святогірськ, як на мене, зруйнований на всі 100%. Там немає жодної «живої» хати”, — каже Микола.
На питання, чому росіяни з такою жорстокістю знищують наші міста, Микола відповідає просто: путін — це хвора людина.
“Вони захоплюють території, на яких потім нічого не залишається. Це все гра людини, в якої проблеми з головою. Люди, які мають таку владу й гроші, вже не цікавляться бізнесом, наркотиками, жінками або будь-якими іншими “розвагами”. У них починаються імперські амбіції: території, війни. Він має все, тому йому захотілося пограти у війну. І він просто це робить. Він божевільний”, — пояснює своє бачення волонтер.
Але іноді ворог виявляється ближче, ніж можна подумати. Адже ним може бути хтось зі “своїх”.
“У Соледарі ми співпрацювали з працівником військової адміністрації Олегом Кудрявцевим. Він допомагав нам збирати списки на евакуацію і завжди казав, що, якщо росіяни підійдуть ближче, то він одразу евакуюється. Коли росіяни просунулися в центральну частину міста, до нього приїхали наші хлопці, але він відмовився їхати. Сказав, що його мати не хоче виїжджати, а покинути її він не може. Коли місто повністю захопили росіяни, то він одразу перевзувся й почав давати окупантам інтерв'ю. Дякував за звільнення й розповідав, що українські військові розбомбили місто”, — каже Микола.
Контакти волонтера
Якщо ваші рідні та близькі живуть у населених пунктах на Донеччині, звідки вже не проводиться евакуація, а волонтери не ризикують туди їхати, ви можете залишити запит на евакуацію Миколі в Instagram або в цьому чаті в Telegram.
Підтримати діяльність волонтера та задонатити на пальне або ремонт авто можна в банку Monobank за цим посиланням.
Свої в Telegram 
