Луганчанин Владислав Якименко 2 роки у російському полоні. Нацгвардієць потрапив у неволю на ЧАЕС
Родина Якименків через окупацію Луганська поїхала з рідного міста у 2014 році. Спочатку оселилися неподалік у іншому, тоді не окупованому, місті, а згодом перебралися до столиці. Незадовго до повномасштабного вторгнення Якименки переїхали до міста Славутич. Діти пішли в школу, Олеся була в пошуках роботи, а її чоловік Владислав служив у військовій частині Національної гвардії України при Чорнобильській атомній електростанції.
Сподівалися, що Луганськ звільнять від загарбників, але, на жаль…
Історія кохання Олесі і Владислава почалася у Луганську у 2007 році. Тоді Владислав був військовослужбовцем Внутрішніх військ України. Через рік, коли закінчився контракт, він звільнився. Олеся і Владислав одружилися і жили звичайним подружнім життям. Наприкінці 2009-го у родині Якименків народилася донька Олександра, а у 2013-му — син Олексій. Владислав працює торговим представником в одній з луганських компаній, а Олеся — з дітьми в декретній відпустці, але паралельно підробляла рієлторкою.
“Ми вважали, що кілька днів і все скінчиться. Ніякої росії, ніякої окремої республіки у нас не буде. Але дні минали і ставало тільки гірше. Чоловік сказав, що мені з дітьми краще виїхати з міста, і відправив нас утрьох до своїх батьків на Чернігівщину, а сам залишився у Луганську, бо фірма ще працювала. 11 травня Луганськ захопили. росіяни разом з місцевими, які перейшли на їхній бік, встановили по всьому місту блокпости, стали зачинятися магазини, підприємства. І фірма, де працював Влад, теж. Наступного дня він виїхав з Луганська до нас. Все літо ми прожили у його батьків з надією, що наше місто звільнять від загарбників і ми повернемось додому, але, на жаль, цього не сталось.
Родина Якименків
У серпні чоловіку зателефонували з роботи й запропонували повернутися, тільки вже до Старобільська, він був не окупований. Ми вирішили туди поїхати, бо стабільна робота та заробіток. У день нашого від'їзду до Старобільська мені подзвонив знайомий з Луганська, сказав, що моя мама зазнала сильних поранень при обстрілі”.
Моє місто змінилося після окупації — сіре та безлюдне
Діставшись до Старобільська, Олеся залишила дітей з чоловіком, а сама поїхала до Луганська. Згадує, дорога рідного міста була страшною, її ще називали “дорогою життя”. Це був єдиний маршрут і пролягав він через населений пункт Піски. По обидва боки “дороги життя” безліч табличок з написом “Міни”.
“Коли в’їхала в Луганськ, я не впізнала місто, хоча мене не було всього три місяці. Воно стало таке сіре, безлюдне і тихе настільки, що мені здалося, навіть птахи не літали. Приїхала додому і одразу хотіла поїхати в лікарню до мами, але батько сказав, що вона в реанімації і нікого не пускають. Наступного дня мені вдалося туди потрапити та поспілкуватися з лікарями. Маму я так і не побачила, не пустили. Слава Богу, вона вижила, але отримала інвалідність”.
У Луганську Олеся пробула не повних три дні. Зв'язку, світла, газу та води не було. Жінка навіть не могла зателефонувати чоловіку і дізнатися, як він і діти, чи вдалося йому орендувати житло і де вони зараз знаходяться. На той час сину Олексію було лише 11 місяців.
Владислав Якименко з донькою
“Я повернулася до Старобільська, мене зустрів чоловік з дітьми. Вони оселилися у будиночку на околиці міста — у селищі Чмирівка. Згодом ми знайшли квартиру у самому Старобільську, ближче до роботи чоловіка. Так ми прожили з серпня по лютий — чоловік працював, старша донька пішла до садочка, а я була вдома з молодшим сином. На початку лютого 2015-го на роботі чоловіка сказали, що вони переїздять до Києва або Київської області і всім співробітникам запропонували їхати з ними або звільнятися, хто як захоче. Так ми опинилися на Київщині”.
За 4 місяці до вторгнення чоловіка перевели в частину на ЧАЕС
Декілька разів Владислав ходив до місцевого військкомату, хотів стати на військовий облік, він був офіцером в запасі. Але усі документи залишилися у військкоматі у Луганську, який спалили разом з усіма паперами.
“Він почав відновлювати свої документи. Спочатку через інститут, потім через місця служби, але це було майже нереально, бо він служив у Донецьку і Луганську, а міста вже були окуповані. Останнім місцем служби був Кривий Ріг, там дуже допомогли і склали майже увесь послужний список. Невдовзі обласним центром у Луганській області став Сєвєродонецьк і Влад поїхав туди отримувати посвідчення офіцера в запасі. А у Києві відніс всі ці документи до військкомату, сказав, якщо буде призов, то він піде, а просто повертатися на службу він не хотів.
У 2018 Владислав повернувся на службу
У 2018 році Владиславу зателефонували з військкомату з пропозицією повернутися на службу, але вже до Національної гвардії України. Але для цього треба було пройти спеціальний відбір на полігоні. Поміркувавши й обговоривши зі мною, чоловік погодився спробувати. Після спецвідбору був ще поліграф, бо ми з Луганська. Після проходження всіх структур Влад заступив на службу у військову частину 3018 НГУ. Наприкінці жовтня 2021 року чоловік пішов на підвищення і його перевели у військову частину 3041 НГУ ЧАЕС. Там Влад був на посаді заступника командира частини з матеріального забезпечення”.
У грудні Олеся з дітьми переїхала до чоловіка в Славутич — орендували квартиру, дітей влаштували до школи. Каже, що в цьому компактному місті їм подобалося жити.
Востаннє був вдома 14 лютого
7 лютого Владислав, як і решта нацгвардійців з ЧАЕС, поїхав на станцію. Олеся згадує, чоловік мав поїхати на добу, але його зміна затягнулася на тиждень. 14 лютого Владислав приїхав додому, зібрав речі, сказав, що зараз йде посилення і він поїде ще на тиждень.
“Я чекала, що він 21 лютого приїде. Але напередодні чоловік зателефонував, попросив передати йому ще речей і наготувати їжі та передати хлопцям, які їдуть на зміну. На моє питання, чому ти не їдеш додому, чому тебе не міняють, Влад сказав, що вирішив залишитись ще на тиждень через те, що на станції залишався командир та начальник штабу”.
Початок повномасштабного вторгнення для Олесі почалося о 05:12 зі дзвінка чоловіка. Він сказав, щоб дружина зібрала необхідні теплі речі, документи та по можливості виїхала з дітьми з міста.
“Зв'язку з ним не було декілька годин, я не знаходила собі місця, знала, що точаться запеклі бої навколо станції. Ближче до п’ятої вечора Влад зателефонував, сказав, що їх захопили. На станцію зайшла така кількість військ і техніки окупантів, а наших всього 169 нацгвардійців і близько 150 цивільних, це працівники станції. Одразу після дзвінка я з дітьми виїхала з міста: спочатку до Києва, потім мене прихистили у Вінницькій області, а через тиждень переїхали на Рівненщину, до рідні мого батька”.
Від звільнених хлопців дізналася, що мій коханий у тульській колонії
До 31 березня в Олесі була надія, що її чоловіка та інших військових відпустять чи обміняють ще на території України, бо на той час велися запеклі бої на багатьох напрямках, і росіяни також потрапляли до нас в полон. Але, на жаль, цього не сталось, і 31 березня 2022 року росіяни, тікаючи з Київської та Чернігівської областей через Чорнобильську атомну електростанцію, забрали українських військовослужбовців.
Їх вивезли в автозаках, усіх 169-х. Коли працівники “Енергоатому” питали у окупантів, де їхні співробітники і військовослужбовці й що з ними, відповідь була така: “Не ваша справа. Вони будуть перебувати на території росії”.
Олеся Якименко
З цього дня для Олесі та інших рідних полонених почалась боротьба за їхню свободу. Як розповіла дружина полоненого нацгвардійця, за 23 місяці вдалося повернути 66 нацгвардійців з ЧАЕС.
“Від перших хлопців, які повернулися з полону у жовтні 2022, ми дізналися, що спочатку їх вивезли до Білорусі. А через три дні поетапно вивезли до Брянської області, у Новозибково, у СІЗО №2. Потім був обмін у січні 2023 року, хлопці сказали, що вони там і знаходяться. А вже у червні, коли повернулися 23 наших, то хлопці розповіли що в травні їх усіх вивезли з Новозибково і розкидали по двох виправних колоніях — до колонії №1 у місті Донський Тульської області та до колонії №6 у село Пакіно Володимирської області.
У Києві у Музеї Майдану до 24 січня працює виставка, присвячена полоненим нацгвардійцям, які служили при ЧАЕС
І на довгі 8 місяців обміни зупинилися, але ми, рідні хлопців, і не думали зупинятися. Ми щотижня їздимо до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, співпрацюємо з усіма структурами. Виходимо на мітинги у підтримку всіх військовополонених. А у київській галереї протестного мистецтва Музею Майдану до 24 січня проходить виставка українських та іноземних художників на підтримку військовополонених з ЧАЕС”.
3 січня відбувся великий обмін військовополоненими. Цього дня з російського полону додому повернулися 230 військовослужбовці, в тому числі і п’ятеро нацгвардійців з ЧАЕС.
Олеся разом з іншими рідними щодня боряться за повернення своїх чоловіків з російського полону
“Від звільнених я дізналася, що мій коханий чоловік та велика решта наших хлопців знаходяться в тульській колонії. Але є і такі, за кого наразі зовсім нічого невідомо. Звільнені хлопці виснажені, худі, з травмами, але з вірою, що їхні побратими невдовзі будуть вдома, як і вони”.
Свої в Telegram 
