Ніколи не думала, що буду так радіти пікселю. Історія бойової медикині Анни Олсен

Якби пілот взяв курс трохи лівіше, бомба поцілила б у мене
Перед повномасштабним вторгненням бригада, в якій проходила службу Анна "Рижуля" Олсен, заїхала на позиції біля Маріуполя, але пробули там недовго. Після прильоту на їхню позицію, військових стягнули на завод Ілліча. Коли запаси їжі, води та медикаментів почали закінчуватися, кілька військових вирішили спробувати прорватися на "Азовсталь".
"Момент, який буде в мене перед очима до кінця життя: я повертаю голову праворуч і бачу, як летить бомба в сусідній ангар. Якби пілот взяв курс трохи лівіше, вона б поцілила просто у мене. Воно падає, вибухає, в нас летить скло. Машину колихає з боку на бік. Ми вертаємося в бункер", — розповіла бойова медикиня.
Командир бригади сказав, що у військових є два варіанти: полон або випробувати долю і йти пішки. В іншій ситуації Анна би точно обрала смерть замість полона, але на окупованій території залишалася її донька.
У полон "Рижуля" потрапила 12 квітня 2022 року. Разом з нею ще 70 бійців: чотири дівчини, решта — хлопці.
"Спочатку до нас прийшли бійці ДНР. Був дощ. Нас вишикували на вулиці. Розпитували, хто з якого року служить. Один чоловік воював із 2014-го. Вони його вивели й застрелили при нас усіх: "И так сейчас будет с каждым, потому что вы бомбите Донбасс и нам не даете жить", — згадує Анна найстрашніші миті.
Опісля — Анну побили. Вперше. Окупанти звинуватили її в тому, що вона снайпер, хоча насправді вона була медикинею.
"Він взяв резинову палку і став мене бити. Переламав мені лопатку. Прийшов їхній старший і спитав, що він робить. Той каже: «Она мне врет». Я ж через сльози, через кров кажу: «У мене воєннік, подивіться». Він забирає документ і говорить: «Вона медик, не бреше». І той ще раз замахується, б’є мене: "Ну значит, ты мне не врала". У мене була думка: якщо я це переживу, напевно, довго буду у психіатра".
Чолом торкаєшся колін, руки максимально високо. І так постійно ходиш
Анна змінила шість місць ув’язнення перед тим, як її обміняли.
"Найважча частина з полону була в Таганрозі. Коли нас відправили туди, пройшли так звану прийомку. Дівчат там не було взагалі. Ці чоловіки нас роздягнули повністю. Ми мали через кабінети проходити: там їм треба нігті, там ДНК, відбитки пальців, там списують кожне твоє татуювання, кожен шрам. Ти це все робиш голий. Тобі дають речі, які можна було в три дулі замотати, щоб вони на тобі трималися. Мені на мій 44-й розмір видали 62-й. Воно все падає, ти його не можеш тримати, тому що стоїш раком: чолом торкаєшся своїх колін і руки в тебе максимально високо. Як якась поза із йоги".
Там окупанти зовсім не обмежували себе в діях. Били, штовхали та знущалися з українських військових ледь не щохвилини.
"Не мали права навіть голову піднімати або ходити. Якщо вони чули, що говориш чи рухаєшся — могли зайти в камеру, витягнути тебе і побити. І потім, як кошеня, взяти і закинути назад і кажуть: «Стій». Бували такі зміни, які навпаки не дозволяли вставати. Кожна камера була розрахована на певну кількість осіб, і там була така маленька лавочка залізна, вбита в підлогу. Ти маєш на ній просто сидіти. Не можна рухатися, навіть якщо ноги затекли", — згадує Анна Олсен.
Після Таганрогу було трошки легше. В одній з колоній полонені могли навіть працювати, але не за зарплату, а за цигарки.
"Це був варіант вийти на подвір’я, подихати повітрям, подивитися на небо. На швейній фабриці ми шили костюми від ковіду. Ось коли ми працювали, то могли піти покурити 3-4 рази. І давали трохи більше часу, щоб поїсти".
Ніколи не думала, що буду так радіти пікселю
Про те, що їх незабаром повезуть на обмін, Анна не знала. Росіяни ніколи не пояснювали, куди їх везуть.
"Нас почали краще годувати, не били, кричали, але не так страшно. Ми прислуховувалися до того, що говорили охоронці, ми їх називали "надіратєлі". Якось вони вивели нас на прийомку, дали одяг і сказали: "У нас времени нету, во что ваши задницы влезли, то и носите".
Потім полонених посадили на літак, потім — у КамАЗ.
"Нас садять у КамАЗ. Ми їдемо по трасі на Джанкой і бачимо великий банер з нашим прапором «Херсонська область». Кажу: «Дівчата, ми вже десь на своїй землі». Хтось починає молитися, хтось плаче, хтось просто говорить. Їдемо і бачимо вивіску "Мелітополь". Згодом машина зупиняється. Ставлять сходи і нас виводять. Бачу — піксель. Намаюся придивитися — наче ще прапор України є. Ніколи не думала, що буду так радіти пікселю. Здавалося, він мені за стільки років набрид. І потім якийсь чоловік каже: "Дівчата, піднімайте голови, ви вдома".

