Один квиток на “Азовсталь”. Перформанс журналістки Свої, добровольців і рідних загиблих в Маріуполі
Що відомо про вильоти до Маріуполя
Після того, як у березні 2022-го російська армія оточила Маріуполь, єдиним способом доставити українським військовим допомогу стали гвинтокрили. Спеціальну операцію прориву з Дніпра до міста на березі Азовського моря спланувало Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Пізніше цю місію назвуть унікальною, бо ніхто у світі не наважувався полетіти на гелікоптерах у місто, глибоко оточене армією, де ворог мав повне панування у повітрі.
За два тижні, з 21 березня по 5 квітня, відбулося 7 бойових вильотів 16-ма гвинтокрилами Армійської авіації. Ці борти доставили вкрай важливий вантаж вагою 30 тонн — медикаменти, їжу, зброю. Також на вертольотах до Маріуполя полетіли 72 добровольця, задача яких — допомогти побратимам, підсилити маріупольський гарнізон.
Кожен виліт міг стати останнім: гвинтокрили летіли на наднизькій висоті та максимальній швидкості, щоб обійти російську протиповітряну оборону. На зворотному шляху в гелікоптерах були важкопоранені бійці: загалом у ході спецоперації вдалося врятували 64 військовослужбовців.
Гроші від читачів на реалізацію задуму
Для перформансу потрібні були кілька іграшкових гелікоптерів, які б літали над учасниками. Спойлер — такі гвинтокрили коштують добряче, тому придбали бюджетний варіант. А ще намалювати два плакати, один роздрукувати, і зробити банер з прапором.
Ганна Курцановська
“На все це потрібні були гроші, тому я вирішила долучити до перформансу свої читачів у соціальних мережах. Розповіла ідею, що треба для її реалізації і що планую гелікоптери потім подарувати синам двох добровольців. Олександра “Схід” Іванцова, який полетів в Маріуполь, не пішов у полон, а самотужки з окупації вибрався на підконтрольну українській владі територію. Сашка знаю особисто, він зараз воює у складі Третьої окремої штурмової бригади. І капітана Ігоря Харченка, який з майором Олексієм Гребенщиковим 21 березня 2022 року летів першим гелікоптером. І я відкрила “банку” — за добу, поки “висіла” сторіс, мої читачі накидали трохи більше чотирьох тисяч”, — розповіла Ганна Курцановська. — Забігаючи наперед скажу, що іграшкові гвинтокрили подарувала учасникам перформансу, а родинам добровольців — інші подарунки. Але вони від них відмовилися. Сім’я Ігоря Харченка попросила порадувати якусь дитину, чий батько обороняв Маріуполь і загинув. А Олександр “Схід” запропонував гроші залишити на наступні мої перформанси".
Оборона Київщини, добровільний політ в Маріуполь і 400 днів полону
У перформансі взяли участь восьмеро людей, серед них батьки й дружина загиблих добровольців, а також двоє хлопців, які полетіли в Маріуполь, воювали там, вийшли у полон і понад рік пробули у російських буцегарнях. Всі погодилися на участь одразу, бо розуміли, наскільки важливо вкотре нагадати суспільству про героїчний вчинок добровольців і унікальну спецоперацію.
Володимир “Несмачний” Мазорчук та Максим “Роджер” Левченко — ультрас київського “Динамо”, Володимир представник колективу "Солянка Біло-Синіх", а Максим — Capitals. Хлопці знайомі багато років, разом відвідували домашні та виїзні матчі клубу. Вони — члени громадської організації “Центурія”. І на одному гелікоптері летіли до Маріуполя, це було 29 березня. Наприкінці акції саме їм Ганна Курцановська подарувала іграшкові гвинтокрили і банери з намальованими гелікоптерами.
Військовий шлях Володимира почався ще у листопаді 2014 року: хлопець брав участь в обороні селища Піски на Донеччині у складі батальйону “ОУН”. До цього військових навичок зовсім не мав, крім вишколів, які проходив із власної ініціативи. Каже, лише кілька разів мав контакт з ворогом на відстані 100–150 метрів, в той час, коли в Маріуполі лише за десять метрів. Через два роки повернувся до цивільного життя, займався національно-патріотичним вихованням молоді.
Володимир на Донеччині під час АТО 2014-2015 роки
“З початком повномасштабного вторгнення приєднався до новоствореного батальйону ТрО “Азов Київ”. Він формувався переважно з колишніх “азовців”, але також і з “Центурії”. Згодом цей батальйон трансформується і розшириться до Третьої окремої штурмової бригади”, — розповів Володимир.
“Несмачний” був командиром взводу, брав участь у визволенні Київщини — у боях за Бучу й Мощун. Коли Володимир дізнався про можливість потрапити до Маріуполя, без вагань погодився. З його взводу полетіли ще дев'ятеро хлопців, троє з них — учасники “Центурії”.
“Звичайно, я усвідомлював усі ризики. Я взагалі думав, що не повернуся вже. Позаду море, попереду ворог — відступати немає куди, нам треба стояти до останнього. Командир “Редіс” дуже сильно мотивував нас, тому я не бачив сенсу здаватися”, — зазначив боєць.
Під час перформансу “Несмачний” тримав плакат, який намалював митець під псевдонімом “Вітер Степовий”. На ньому зображені чоловіки, які їдуть у бік гелікоптера, внизу напис: “Один квиток на “Азовсталь”, будь ласка”.
“Несмачний” під час перформансу
У Маріуполі “Несмачний” двічі був поранений. Перше поранення дістав 8 квітня під час вуличних боїв, після того, як на нього та інших бійців росіяни з квадрокоптера скинули ВОГ. У тіло Володимира увійшли чотири уламки: два в груди, один у руку й один у шию. Вдруге бійця поранило вже на металургійному комбінаті — снайперська куля влучила в ногу.
В середині травня 2022 року Володимир з іншими побратимами вийшов у полон: спочатку його тримали в Оленівці, а потім перевезли на Луганщину.
“Несмачного” обміняли 11 червня 2023 року, у полоні він пробув 400 днів. Стільки ж за ґратами був і Максим, на волю “Роджер” вийшов разом з “Несмачним”. Хоча побратими були у різних тюрмах: Володимир у Довжанську, а Максим — у Таганрозі і Кам’янець-Шахтинську.
Ходіть на акції, підтримуйте полонених, які у ворожих застінках вже 700 днів
Максим Левченко — професійний кікбоксер, нині служить сержант-інструктором з фізичної підготовки у Третій окремій штурмовій бригаді. Під час перформансу він тримав плакат з написом: “Добровільно полетів в оточений Маріуполь на допомогу “Азову”. Пройшов 13 місяців пекла полону. А мої брати і досі там”.
Після повномасштабного вторгнення “Роджер” бився з росіянами за Київську область. Згадує, коли командир ТрО “Азов Київ” збирав добровольців на деблокаду Маріуполя, рішення прийняв моментально, та зізнається — до кінця не розумів, як це буде відбуватися. Вже згодом стало відомо про деталі, коли з оточеного міста повернулися перші гвинтокрили.
“Брату повідомив, куди лечу. Але не прощався ним, лише сказав, що все буде добре. Мати про моє місцеперебування дізналася, лише коли виходив з “Азовсталі” у полон”, — розповів Максим.
До Маріуполя “Роджер” прилетів разом з “Несмачним” 29 березня. Гелікоптер приземлився в морському порту. Серед речей в рюкзаку — мобільний телефон з картою міста, цивільний одяг, їжа.
“Це на випадок, якщо вертоліт ворог підбиває, ти рятуєшся і далі намагаєшся вийти з оточеного міста самостійно”, — пояснив боєць.
Згадує, перед його очима постало розбите місто, з виритими посеред вулиць могилами. І людей майже немає, лише зустрічаються поодинокі постаті, які ходять в пошуках їжі.
У Маріуполі “Роджер” з побратимами пробув з 29 березня по 14 квітня. А далі — перехід на “Азовсталь”, де до кінця тримали оборону.
“Роджер” у Маріуполі
“Нам донесли, що це буде почесний полон. Три місяці, і нас відпустять додому. Коли почув цю інформацію, зрозумів, що для нас це — єдиний шанс вижити".
Бо боєкомплектів та їжі вже майже не було, можливо, цього вистачило бійцям максимум на пів місяця.
“Я все життя займався спортом, тому до побиття у полоні тіло було готове, а от до ізоляції чи принижень — ні. Триматися у полоні, не зламатися і не втратити себе особисто мені допомогли спогади — про мої плани на майбутнє, які до повномасштабної війни я ставив собі цілі та чого бажав”, — каже Максим, додав, що в полоні був повний вакуум, без можливості подзвонити рідним.
“Роджер” і “Несмачний” виходять на акції, які Асоціація родин захисників “Азовсталі” організовує щонеділі в Києві.
“Роджер” продовжує боротьбу за звільнення оборонців
“Звичайно, треба ходити на акції, підтримувати. Це як підтримка самих хлопців, які вийдуть з полону і зрозуміють, що ми про них не забули. І так само це підтримка сімей військовополонених, що теж важливо. Вважаю, що такі акції загалом мають великий вплив — чим більше про полонених чують, тим більше щось робиться. Якщо нічого не робити, то хлопці можуть і не вийти звідти.
Так само ми всі повинні продовжувати боротися за тих, хто залишається за ґратами”, — запевнив Левченко.
Побратими “Роджера” та “Несмачного”, в тому числі й добровольці, які полетіли на гвинтокрилах до Маріуполя, й досі знаходяться у російському полоні. Вже 23 місяці, майже 700 днів.
“Отец” потайки від рідних полетів в Маріуполь: про його подвиг сім’я дізналася тільки після загибелі
Банери з гелікоптерами під час перформансу тримали Раїса Шинкарук та Світлана Огородник. У Маріуполі Раїса втратила чоловіка, а Світлана — сина.
Раїса - ліворуч, Світлана - друга справа. Малюнок на банерах авторства Катерини Прокопенко
Ігор Шинкарук з Боярки, що на Київщині. Служив у лавах радянської армії у званні лейтенанта Тихоокеанського флоту. Впродовж 1982–1984 рр. служив старшим техніком гелікоптера палубної авіації, проходив екватор і брав участь у походах до Анголи, Ємену, Мозамбіку, Індії тощо.
“Після армії чоловік працював авіаційним інженером-конструктором на підприємствах “Арсенал” і “Антонов”, а згодом перекваліфікувався в інженера-конструктора медичних кисневих систем обладнання й забезпечував кисневими системами та киснем операційні та реанімаційні лікарні по всій території України”, — розповіла Раїса.
Коли почалася повномасштабна війна, Ігорю Святославовичу було вже 63 роки. У складі ССО “Азов” пішов добровольцем на війну: захищав і звільняв Київщину, а згодом брав участь у секретній операції ГУР — польоті гвинтокрилами в оточений Маріуполь на допомогу своїм побратимам. Тим рейсом до Маріуполя була доставлена зброя.
У 63 роки Ігор став на захист країни
“Ігор нікому з рідних про своє рішення не сказав — ані мені, ані нашим трьом дітям. Ні з ким не радився. Що чоловік у Маріуполі ми дізналися згодом, бо він довго не виходив на зв’язок. А не писав тому, що загинув…”, — поділилася жінка.
Ігор Шинкарук на псевдо “Отец” загинув 15 квітня 2022 року під час прориву на “Азовсталь”.
“Він у будь-якій ситуації знаходив щось світле й добре та ніс його у світ. Для друзів — завжди усміхнений і позитивний, вірний друг, у будь-який час готовий прибігти на допомогу. Для рідних — найкращий у світі тато, брат, чоловік, який завжди був надійною стіною і підтримкою для нас, своїх близьких і рідних”, — сказала Раїса Шинкарук.
Бачить сина щодня: мурал з “Оджосом” прикрашає будинок, де він жив з батьками
Син Світлани у перший день повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до підрозділу ТрО “Азов-Київ”. На Київщині Андрій Огородник з побратимами тримали позиції та дали відсіч ворогу в районі сіл Мощун, Горенка і на околицях столичної Пущі-Водиці. Нищити ворога "Оджос" з побратимами виїжджав на Daewoo Lanos, автомобілі, який купив напередодні великої війни.
25 березня “Оджос” відправився на підсилення до Маріуполя, де приєднався до бійців “Азову”. Про те, що Андрій там, батьки дізналися випадково. Син лише попередив, що певний час буде не на зв’язку. Але кілька днів переросли у тижні мовчання. Мама з татом хвилювались, шукали інформацію, аж тут 19 квітня “Оджос” подзвонив. Світлана якось відчула і спитала: “Ти в Маріуполі?” Андрій підтвердив. Сказав, що на хвилинку заскочив у штаб, і знову зник зі зв’язку. Але вже назавжди…
"Оджос" обороняв Маріуполь
Загинув Андрій Огородник 26 квітня 2022 року від уламкового поранення. Кілька годин воїна намагались врятувати азовські медики, але марно.
“15 квітня син разом із бійцями свого підрозділу здійснив прорив на “Азовсталь”. Металургійний комбінат став місцем його загибелі — 26 квітня Андрій дістав уламкове поранення у пахову артерію. Того дня по його позиції був приліт із 82-міліметрового міномета”, — розповіла мати добровольця.
Кілька годин воїна намагались врятувати медики “Азову”, але марно. Андрію Огороднику було лише 23 роки.
Світлана пригадує, якось син прийшов додому з перемотаною рукою. Вона одразу кинулась розпитувати Андрія, що сталося, думала, що його побили чи він зламав кістку. Хлопець відмахнувся і пішов до кімнати. Пізніше розповів татові, що зробив татуювання. Саме за ним згодом рідні й упізнали тіло полеглого воїна. На пам’ять про сина Світлана на правій руці зробила татуювання — один в один, як було у сина. А художник Віталій Гідеван створив мурал на честь героя на стіні будинку в Дарницькому районі Києва, де мешкав Андрій Огородник.
Мурал на честь "Оджоса"
“Грян” обожнював гори: на другу річницю загибелі його батьки йдуть на Хом’як, а з ними і журналістка Свої
Без зайвих слів взяти участь в перформансі погодилося подружжя Гряників. Ольгу й Сергія можна часто побачити на різних заходах, присвячених “Азову”, підрозділу, де служив їхній син Олександр. Хлопець був серед тих відважних добровольців.
Під час перформансу Сергій Гряник тримав плакат з важливим словами: “Наш син був серед добровольців. Він загинув у Маріуполі. Ми боремося за його побратимів”. Ця світлина розлетілася в соцмережах та ЗМІ.
Батько загиблого воїна Сергій Гряник
В руках Ольги — прапор із фотографією Сашка. Він, як завжди, посміхається і рукою робить “козу”, це коли підняті вказівний палець і мізинець. “Грян” часто користувався жестом руки, називав його “захистом від зла”. Тут емблема улюбленого футбольного клубу, за який вболівав хлопець. І дві дати — народження та смерті. Героєві назавжди 28 років.
Мати загиблого оборонця
Олександр був активним учасником Євромайдану, коли українці виборювали вільне майбутнє для своєї країни. 5 років служив добровольцем, у складі “Азову” виконував бойові завдання неподалік Маріуполя. У січні 2022 року звільнився і поїхав в гори Карпат відновити сили й відсвяткувати своє 28-річчя. Проте менше ніж за два місяці він знову був на передовій — брав участь у звільненні від російських окупантів Ірпеня, Гостомеля, Бучі.
29 березня Олександр Гряник вилетів до Маріуполя на допомогу побратимам. У гелікоптері були “старлінки”. “Грян” загинув 8 травня від вибуху авіабомби, яку росіяни кинули на “Азовсталь”. Того дня за різними даними загинуло від 60 до 80 військових.
"Грян" в Маріуполі
“Тіло сина шукали 8 місяців. Нам радили готуватися до всього, навіть до того, що поховати Сашка не вийде… Прилетіла бомба у бункер. Люди просто живцем згоріли. Була така температура, що плавилося залізо. Ми вже були готові до тієї думки, що не отримаємо нічого”, — зізналася Ольга.
Після удару авіабомби палало все три дні. На четвертий побратими зайшли у бункер і побачили тіло Олександра. Коли рідні почули про це, з'явилася надія, що все-таки зможуть провести його в останню путь.
“По ДНК знайшли декілька фрагментів хребта. Може це дико звучить, але ми тоді зраділи, бо багато сімей й досі не знайшли тіла своїх синів. Ми спочатку кремували, це було у січні 2023-го. Прах Сашка зберігався спершу в крематорії, а згодом у патронатній службі “Янголи Азову”. А вже 28 жовтня 2023 поховали на Лук’янівському кладовищі в Києві”, — розповів Сергій.
Плакат, який тримав Володимир “Несмачний”, Ганна Курцановська подарувала батькам добровольця. На жаль, для Сашка політ на “Азовсталь” дійсно став квитком в один бік…
Організатори перформансу
В середині травня минулого року Гряники у першу річницю загибелі сина зійшли на найвищу гору нашої країни — Говерлу. Разом з ними на вершину піднялися понад пів сотні друзів і побратимів Сашка. “Грян” любив гори, мріяв підкорити Еверест…
На другу річницю батьки знову йдуть в гори. Цей похід вони присвячують своєму сину-герою, а також “Азову”, підрозділу, який був створений 10 років тому. Підкорювати будуть гору Хом’як, висота якої 1542 метри. Разом з рідним та друзями “Гряна” вершину Хом’яка планує підкорити і журналістка Свої Ганна Курцановська.
Свої в Telegram 
