Бути воїном для “Мінфіна” було честю. росіяни вбили “азовця” Володимира Гвоздинського у Оленівці
Спеціально для Свої рідні, друзі і побратими вперше поділилися спогадами про Володимира Гвоздинського і розповіли про його життєвий шлях.
Його мета — служити в “Азові”
Володимир Гвоздинський народився у селі Пашена Балка Дніпропетровської області, де прожив перші роки свого життя. Згодом з батьками і двома старшими сестрами переїхав до Кам’янського, де і відбулося його становлення — людини з чіткою громадянською позицією і патріотично вихованого майбутнього військовослужбовця.
Володимир Гвоздинський
Дружина Ганна Гвоздинська каже, що Володимир досить рано став свідомим і самостійним хлопцем. Він цікавився політикою та армією, умів чітко та ясно висловлювати свої погляди, бачив те, на що більшість не звертає увагу.
Ще підлітком Володимир брав участь у різних національно-патріотичних заходах і дуже хотів піти в “Азов”. Це була його мета, до якої він упевнено йшов. Адже там були хлопці, схожі на нього — начитані, з правильними цінностями, пропагандисти здорового способу життя. Справжня родина, а не люди, які просто воюють разом.
Рано залишився без батька, але пам’ятав їхні розмови про афганську війну
За словами двоюрідної сестри Яни, яка старша його на 10 років, Вова був сором’язливим, що навіть не пішов на її весілля.
“Коли Вова підріс, ми почали спілкуватися більше, але він так і залишився тим сором'язливим хлопчиком”.
А ще в пам'яті болючі спогади — коли Вові було 9 років, не стало його батька Миколи Романовича Гвоздинського. Але він пам’ятав їхні розмови про війну в Афганістані.
“Тому коли братові виповнилось 18, він добровольцем потрапив до полку. Якось, коли Вова гостював у селі у бабусі, він запитав у неї: “Чи вбивав тато людей на війні?”, на що отримав відповідь: “Тато людей не вбивав. Тато вбивав ворогів”.
У нього завжди все було добре, навіть в непогоду в окопі та без їжі
Ганна і Володимир познайомилися у 2017 році в інтернеті.
“Знайомство наше відбулося нетипово, тому що він дуже довго переглядав мою сторінку, ставив вподобайки на мої збережені картинки, але нічого не писав. Коли Вова нарешті став ставити вподобайки щодня на мої картинки та записи, я вирішила перервати його мовчання написала сама. Відтоді ми вже не припиняли писати одне одному. Вова дуже швидко мене зацікавив як співрозмовник. Він тоді тільки-но пройшов “Курс молодого бійця” і приєднався до “Азову”. Більше про підрозділ розповідав, аніж про себе. Згодом я зрозуміла чому, бо він ним жив, для нього “Азов” був на першому місці”.
Вона зізнається, що навіть і уявити не могла, наскільки важко пройти “Курс молодого бійця”. Зрозуміла це тільки коли “Мінфін” показав Ганні відео.
“Будучи на війні з вісімнадцяти років, живучи в різних умовах — без їжі, без комфорту, без душу та інших благ цивілізації — у нього завжди все було добре. Вова отримував задоволення від своєї справи, а я завжди цьому дивувалася”.
А ще хлопець був веселим, любив жартувати і цим поліпшував настрій своїм побратимам. Його жарти любила й Ганна.
“Він завжди міг знайти до людини підхід. Знав як розговорити, підтримати, але й привести до тями теж умів. Все залежало від його настрою. Попри свій вік, Вова завжди здавався мені дорослим не по роках. Я постійно дивувалась його ідеям, його поглядам на життя, його баченню різних ситуацій. Це й підкорило мене в ньому. Його серйозність, його розуміння чого він хоче від життя. Він не теліпався по життю, не плив за течією, а чітко знав, чого хоче. Це моментами приголомшувало”.
Перед Новим роком подарував тую і “кіндер” з каблучкою
Володимир служив в Урзуфі, а Ганна чекала на нього в Кам’янському. Вони обидва з цього міста. Вона згадує, як хвилювалася, коли пакувала перші посилки, писала листи, які Володимир зберігав у паспорті. Коли Ганна відправляла жуйку “Love is”, а Володимир завжди клав новий вкладиш під чохол телефону.
“Коли гуляли нашим містом, завжди підгодовували вуличних котів. Але Вова не тільки до тварин був добрим і дбайливим, а й до людей. Часто, особливо взимку, купував їжу та теплий чай безпритульним і жебракам. Якщо бачив людину біля магазину, яка просила допомоги, завжди купував їжу, але ніколи не давав грошей.
Володимир завжди годував бездомних тварин
Я щоразу дивилася і захоплювалася його добротою, уважністю. Він огортав мене увагою й турботою, від цього з ним було затишно і спокійно. Мені шалено подобалися наші побачення. Ми багато спілкувалися та сміялися. Вова вмів слухати і чути. Одного разу сказала, що хочу купити тую — хвойний кущ, адже хотілося новорічного настрою у студентському гуртожитку. Чесно, я дуже здивувалася, коли Вова приїхав до мене з пакетом продуктів і туєю у горщику. Це було дуже приємно”.
А ще Володимир часто купував “кіндери”. Закохані разом збирали іграшки, згадуючи дитинство. І того зимового дня — 19 грудня 2017 — Вова прийшов у гуртожиток не лише з туєю, а й з “кіндером”.
“Але замість іграшки в ньому була каблучка, про яку я, до речі, колись йому розповідала. Вона була з каміннями по колу. У цьому був увесь він — Вова умів почути і запам'ятати, і порадувати у найнесподіваніший момент. Ніколи не треба було просити купити квіти чи солодощі, коханий це робив постійно і дуже несподівано, чим мене постійно дивував і радував”.
Бабуся для нього була найважливішою людиною
Вже на третьому побаченні Володимир заговорив про дітей, і Ганну це шокувало. Каже, до такого швидкого розвитку подій не була готова. Гадала, що і Володимир теж не готовий.
“Які діти, коли тобі 18 років? Але Вова стояв на своєму. Він багато і довго розмовляв зі мною, пояснюючи, що хоче сім'ю і розуміє всю відповідальність. Я противилася цьому, але Вова не зменшував обертів і стояв на своєму. Перший крок до його мрії — знайомство з його родиною. Найважливішою людиною для Вови була бабуся по батьковій лінії. Він шалено її любив, навіть ховав татуювання, коли приїздив до неї, щоб зайвий раз не засмучувати бабусю”.
Надія Петрівна — чудова, мудра жінка. А ще добра. Всі ці якості були й у Володимира, адже маленьким він багато часу був із нею. Своїми спогадами з дитинства він ділився з Ганною.
Надія Петрівна - бабуся Володимира, і головна людина у його житті
“А ще розповідав про батька. Він був військовим, пройшов афганську війну. Вова його дуже любив. Але тато помер, коли Вові було 9 років. Він з теплотою розповідав історії з дитинства, пов'язані з татом. Йому дуже не вистачало його. Я впевнена, що тато пишався б ним. Особливо якби побачив яким Вова став батьком”.
Майже всю вагітність був на службі, але в пологовий на виписку зміг приїхати
“Мінфін” мріяв про дитину, був впевнений — з нього вийде класний батько. Коли Ганна дізналася, що вагітна, Володимир був на виїзді, який тривав шість місяців.
Володимир з новонародженим сином
“За всю вагітність я його бачила лише двічі. З пологового будинку за мною та сином Вова приїхав, і це була найочікуваніша зустріч. Наш син Тимофій — маленька копія Вови. Їхня перша зустріч була такою ніжною і чуттєвою. А як Вова любив нашого сина… Вже будучи на "Азовсталі", після важких боїв, втрати побратимів щойно з'являлась можливість Вова писав чи дзвонив. Завжди просив фото чи відео Тімоши. А ще записував сину “кружечки” в Телеграмі, щоб “він не вередував, та слухав маму, бо він — мамин захисник і зараз найголовніший в сімʼї, бо тато не поруч”. Дуже радів новим успіхам та навичкам сина, про які встиг прочитати від мене в смсках”.
Щасливи батьки Ганна і Володимир із сином Тимофієм
Ганна час від часу зустрічається з Оленою Володимирівною, матір’ю свого загиблого чоловіка. В розмовах вони згадують Володимира і жінка все частіше ловить себе на думці, що маленький Тимофій схожий на свого батька не тільки зовнішньо, а ще й характером.
Улюбленець племінників — з ним було завжди весело і цікаво
Діти обожнювали “Мінфіна”. Племінники Максим і Даринка під час його відпустки намагалися якомога більше часу побути з Володимиром. Він завжди зацікавить, приділить час, вигадає 1001 гру і розповісти щось цікаве. З ним вони ніколи не нудьгували. Ганна дивилась як коханий бавиться зі своїми племінниками і мріяла дочекатися, коли їхній син підросте і Володимир так само гратиметься з Тимофієм.
“З Максимом він спілкувався, як із дорослим. Обговорював тему війни, розповідав, як важливо бути патріотом своєї країни, що бути воїном — це честь. Для нього важливо було порадувати племінників, завжди коли він приїжджав у відпустку додому, він заїжджав до них. Перед цим заходив в магазин, купував для них солодощі, бо не міг прийти до улюблених племінників з порожніми руками.
Ці короткі зустрічі були наповнені всім — і турботою, і важливими словами, і любов'ю, і внеском у ці маленькі й зовсім юні голови правильних цінностей, і кількома порадами для старшої сестри Вікторії про виховання її дітей. Для нього було важливо, щоби діти росли з правильними поглядами на життя, адже вони наше майбутнє”.
Племінник Максим, якому зараз 12 років, зберігає пам'ять про свого дядька. Для нього Володимир був і залишається прикладом справжнього чоловіка. “Мінфін” заклав у хлопцеві фундамент правильних цінностей. Ганна каже, що Максим пишається своїм дядьком, розповідає своїм друзям про нього та “Азов”. А найголовніше — з племінником завжди є частина Володимира — його мерч.
Володимир "Мінфін" Гвоздинський
“З Вікою, мамою Максима, ми обрали сумку, саме таку, як була у Вови, і подарували піни (значки), які придумував і випускав мій чоловік. А найцінніша згадка і мерч від дядька — футболка Вови. Він присвятив її всім хлопцям, які поклали свою молодість заради нашої свободи. Саме в цій футболці Вова воював у Донецькій області до повномасштабного вторгнення. І попри свій зовсім молодий вік, Максим розуміє цінність цих речей”.
Не тільки зберегла, а й продовжує справу свого коханого
“Мінфін” завжди шукав такий рух, який відповідав би його цінностям — патріотичний, чесний, де завжди прийдуть на допомогу, що б не сталося. Тому і створив невелике ком'юніті однодумців ATF. Там він міг ділитися своїми думками, донести важливі речі людям, поговорити про цікаві йому речі.
“Мій чоловік підіймав бойовий дух людей через сторінку у телеграм-каналі та в соцмережі Instagram, відкривав збори на машини. Деякі підписники допомагали йому в Маріуполі вже під час повномасштабного вторгнення. Саме тут Вова писав свої думки, презентував свій мерч — футболки, піни, патчі, ділився думками, спілкувався з однодумцями. Саме завдяки його каналу є чимало хлопців, які писали вже після загибелі чоловіка, що саме завдяки йому вони пов'язали своє життя з військовою справою. Долучитись до каналу може кожен охочий, там ми висвітлюємо новини, презентації нового мерчу, організовуємо чи просимо допомоги в закритті зборів для військових, підтримуємо молоді мілітарі-спільноти”.
Спочатку Ганні було дуже важко вести групу замість Володимира, але вона розуміла, як це важливо — зберегти і продовжувати справу свого коханого.
“Ця група — його праця, його мрія, його дітище. Саме там я познайомилася з людьми, які підтримали мене у важкі хвилини, які пройшли зі мною всі емоційно важкі періоди — оточення Маріуполя, прорив на “Азовсталь”, перебування на металургійному заводі, полон і теракт в Оленівці. Я вдячна кожному з них. Адже, крім моральної підтримки, ми закрили багато зборів для хлопців, допомогли сплатити лікування хворих дітей і навіть тварин. Зараз ми так само це робимо, допомагаємо зі зборами, петиціями...
Ми робимо все, щоб люди пам'ятали про нього і його побратимів, які загинули під час того жахливого теракту. Зараз ATF — моя точка опори, друга після нашого сина. Я продовжую справу чоловіка. Мені шалено не вистачає його порад і підтримки”.
Квіти для тата-героя
Бувають такі дні, коли Ганна перечитує дописи свого чоловіка.
“Важко читати його думки й розуміти, як він правий. Як я це не помічала, як це можна було не побачити раніше. Тільки зараз мені розкрилася вся глибина його слів. Вова був тоді 20-річним хлопцем, але думав він завжди по-дорослому”.
Від народження Тимофія подружжя мріяло, що їхній син носитиме одяг з логотипом ATF. І ось хлопчикові вже 4 роки, він амбасадор Anti Terror Force, маленька татова мрія та гордість.
Тимофій у одязі з логотипом спільности свого загиблого батька
“Тіма дуже любить тата і знає, що він — герой. Вдома у нас багато фотографій Вови, у кімнаті є маленька капличка, наше місце сили. Там стоять портрети Вови, його нагороди, патчі і свіжі квіти, які ми з Тімою обираємо для тата. Тимофій дуже серйозно ставиться до вибору квітів для тата, завжди обирає їх сам і перепитує в мене: “Татусь буде радий? Йому сподобаються квіточки, які я обрав для нього?”
Тимофій у кімнаті біля таткового портрета
Рідні хочуть поховати прах на військовому кладовищі
Коли боєць був на “Азовсталі”, президент підписав указ про нагородження “Мінфіна” орденом “За мужність” III ступеня. Але він цю нагороду не побачив. Пізніше молодшого сержанта Володимира Гвоздинського посмертно нагородять орденом Богдана Хмельницького II ступеня.
До бабусі в нього була особлива любов і повага. Коли Володимир був у відпустках, він обов’язково приїздив до неї. І коли “Мінфіну” один раз дозволили зателефонувати рідним з полону, він запитав, чи все добре з бабусею. Надії Петрівні зараз 81 рік. Вона гірко оплакує загибель улюбленого онука і у жалобі вже майже два роки.
Тимофій, якому скоро виповниться 4 роки, в Одесі біля прапорців загиблих в Оленівці
Командира міномета 1-ї обслуги міномета 1-го мінометного взводу мінометної батареї 2-го батальйону оперативного призначення ОЗСП “Азов” в/ч 3057 Володимира Гвоздинського кремували 23 липня 2023 року на Байковому кладовищі у Києві. Його прах все ще чекає на місце на Національному військовому меморіальному кладовищі, будівництво якого поки відкладається. “Мінфіну” назавжди 23 роки.
“Мінфін” у спогадах друзі та побратимів
Побратим “Шторм”:
— “Мінфін” приєднався до мінометної батареї другого батальйону “Азову” ще в далекому 2017. Тоді йому було 18 років. Одразу влився в колектив: малий з "гарячим" вмотивованим серцем, мав жагу до знань з військової справи та вже скоро потрапив з нами на свій перший виїзд.
"Шторм" і "Мінфін"
Постійно розвивався у військовій справі. У 2021 році став заступником командира з технічної частини мінометної батареї другого батальйону, слідкував за станом автомобільної техніки. Був гарним водієм, який неодноразово вже під час повномасштабної війни у Маріуполі вивозив розрахунки з-під обстрілів і рятував життя хлопців.
Запамʼятався завжди усміхненим і сміливим!
Друг “Yoda”:
— Вову я знав як Дімона, ну, і я йому своє ім'я справжнє сказав не одразу. Познайомилися ми у досить специфічний час, коли я вже в чомусь перегорів, змирився, в чомусь став байдужим. Коли почали спілкуватись, я побачив який Володимир ідеаліст, як горить тим, що робить. Він по справжньому повністю віддавався справі і мотивував всіх ставати кращими!
Я дійсно вважаю його своїм другом, і надихаюсь його шляхом, відданості справі, його сміливості й чесності. “Мінфін” завжди казав все, як є, за що регулярно мав клопоти, але все одно казав, бо вірив що так правильно. Ми жартували, що когось з нас уб'ють, а когось посадять…
Я пишаюся, що знав його, пишаюся, що можу називати його своїм другом, та дуже шкодую, що не був поруч у найтяжчі моменти. “Мінфін” для мене є прикладом!
Друг “Дезерт”:
— Ми познайомились у 2019 році — тоді ще курсант вишу Вова вже був у полку. Ми часто спілкувались про політику, ситуацію в країні, локальні бойові дії тощо. Я тоді писав аналітику на воєнно-політичні теми, в принципі, на цьому ми й зійшлися, бо після постів просто кидали голосовухи один одному і продовжували дискусію в особистих повідомленнях.
Після 24 лютого ми знову були на звʼязку. Листувалися вже про ситуацію навколо, але, на жаль, я в тій ситуації ніяк не міг йому допомогти. Памʼятаю, як у квітні Вова подзвонив мені, я так розумію, тоді якраз гелікоптерами на завод привезли старлінки. Намагався заспокоїти його тим, що в штабах думають про деблокаду. Насправді так і було, реально плани готувалися… “Мінфін” надіслав мені фото обпалених штанів мультикам та черевиків. Це останнє повідомлення, яке отримав від нього. А далі список із загиблими з Оленівки.
Він був доброю і веселою людиною і водночас дуже мужньою, щоб у такому юному віці піти на контракт до такого підрозділу. Пишаюсь тим, що знав Володимира і завжди пам'ятатиму його. “Мінфін” так багато встиг зробити для мілітарі-культури в Україні, але скільки ще не зробив. Велика втрата для всіх нас.
Друг “Свастон'”, ексбоєць “Азову”:
— Ми з Володимиром з одного міста. Познайомилися, коли йому було 15 років. “Мінфін” ще підлітком був досить активною людиною, брав участь у різних національно-патріотичних заходах і активно пропагував здоровий спосіб життя.
За кілька днів до свого повноліття вирушив у столицю до мобілізаційного центру “Азова”, там чекав можливості офіційно подати документи і потрапити до рекрутингового центру якомога швидше. Коли йому нарешті надали дозвіл, маючи велику мотивацію, пройшов підготовку з першого разу та відправився у бойовий підрозділ. В “Азові” на “Мінфіна” одразу звернули увагу, оскільки хлопець у свої 18 років був досить мотивований, прагнув навчатись нового та досягати нових цілей у військовій справі.
За час оборони Маріуполя ми мали змогу переписуватись. Це були хвилини щастя і очікування по кілька діб на відповідь. Цей досить молодий, але дуже мужній чоловік не закрився в собі і до останнього виконував бойові задачі, боронячи місто, знищуючи ворога і рятуючи поранених, ризикуючи власним життям. Цей воїн пройшов пекло Маріуполя, ворог не зміг знищити його в бою, тому знищив підло, влаштувавши теракт в Оленівці.
Свої в Telegram 
