«Тут понад століття катували і вбивали людей»: чому варто відвідати музей спротиву у Дружківці

Розташовується музей у самому центрі міста, у дворі біля Дружківської міськради. Двоповерхова будівля 1892 року з моменту будівництва була місцем ув’язнення і катування людей.

Жандармерія

Наприкінці ХІХ століття, коли бельгійці будували у Дружківці машинобудівний завод, почалося створення інфраструктури навколо нього. Неподалік від заводу збудували двоповерхове приміщення – у ньому облаштували жандармерію.  

Згодом, у часи УНР, тут теж була поліція, яка затримувала людей, незгодних з більшовицьким режимом.

– У 1920-ті роки Дружківка 22 рази переходила з рук в руки. У цій будівлі тримали незгодних, які виступали з протестами, тут понад століття катували і вбивали людей, – розповідає Євген Фіалко, один із ініціаторів музею, член громадської організації «Товариство Олекси Тихого».

Співзасновники музею Євген Шаповалов і Євген Фіалко Свои

Потім тут розташовувався НКВС, у часи Голодомору і репресій сюди звозили людей, яких потім відправляли на залізницю і висилали з міста. За часів окупації німцями у роки Другої світової війни тут було гестапо.

У 1980-ті роки у цих застінках очікували суду відомі українські дисиденти Олекса Тихий і Микола Руденко.

Місцеві активісти у 2014 році знову називали це місце катівнею або гестапо, адже у його підвалах бойовики облаштували тортурні і розстрільні кімнати. Назва «Дружківська катівня» є і на табличці біля входу.

Зайти туди не могли понад рік

За рік після звільнення Дружківки від окупації «ДНР», 5 липня 2015 року, двері цієї будівлі вдалося відчинити – цілий рік активісти добивалися дозволу на це від спецслужб.

– Від побаченого ми жахнулися. Хоча минув рік, на підлозі стояла кров у вигляді желе, всюди були пасма волосся, ковдри, матраци, просякнуті кров’ю та сечею затриманих, бо їх не випускали до туалету. Це було в усіх камерах, – розповіла жителька Дружківки, волонтерка Ірина Кірікова. – До нашого приїзду зробили багато, щоб знищити частину доказів, багато спалили, бо у цій будівлі і зараз знаходиться воєнізована охорона. Але багато чого лишилося.

Ірина Кірікова Свои

З того часу активісти і журналісти почали висвітлювати історії людей, які зазнали катувань у цих стінах. Місцевий патріот Василь Зандер – один з них.

Історія Василя Зандера

В один із днів червня 2014 року на територію підприємства тепломережі, де Василь працював сторожем, о 4-й ранку під’їхали дві машини. З них вийшли кілька людей з автоматами, перелізли через паркан і силоміць схопили чоловіка.

– Мене схопили за мою проукраїнську позицію і привезли з мішком на голові на це подвір’я як полоненого. Від побаченого вже в камері я був шокований: там сиділи чотири чи п’ять людей, у нелюдських умовах. Всюди було брудно, пляшки з сечею, не було ні нар, ні ліжок, люди сиділи або лежали  на підлозі. Усі стіни забризкані кров’ю. Тут я пробув до четвертої вечора, – згадував Василь Зандер на відкритті музею.

Василь Зандер у «Дружківській катівні» Свои

За словами чоловіка, після обіду у день затримання він з іншими людьми їздив за матрацами, а «комендант» цієї катівні вказував, куди їх заносити, щоб обладнати вогневі точки.

– «Комендантом» тут був мій однокласник – Олег Коротченко. До речі, після звільнення Дружківки його не затримали і не осудили, – додає Зандер. – О 22-й годині прийшла нова зміна, за мною зайшли до камери і забрали на допит. Цю кімнату називали камерою тортур. Там було п’ять людей з автоматами і в балаклавах, які назвалися «командою НКВС». Почався допит, один з них витягнув ніж і проколов мені стегно. За 15 хвилин пообіцяли розстріляти.

Поки бойовиків не було поруч, Василь зміг подзвонити дружині, бо ті чомусь не забрали у нього телефон.

– Сказав, що мене можуть розстріляти, але я знаю, хто мій кат. Це був син одного з бойовиків, що стояв у дворі з автоматом. Я впізнав його голос, ми разом з ним працювали в тепломережі, – продовжує чоловік.  

Василь Зандер з дружиною Тетяною Свои

Того дня Василя Зандера не розстріляли, хоча кілька разів імітували цей процес. Чотири дні нога чоловіка стікала кров’ю, поки бойовики погодилися відвезти його до лікарні. Там Василя цілодобово охороняли, поки 5 липня 2014 року Збройні сили України не визволили Дружківку.

– З лікарні мене забрала дружина, ми їхали через блокпост вже української армії, і я попросив зупинити машину. Я вийшов до хлопців і сказав: «Як же довго ви йшли, хлопці». Ці чотири доби видалися мені чотирма роками, – зізнається Зандер.

Деяких жертв шукають уже п’ять років

Під час окупації Дружківки у цих камерах сиділи від чотирьох до 20 людей у кожній. Це були і люди з українською позицією, і наркозалежні, і ті, хто порушив комендантську годину. Історії кількох з них активістам вдалося зібрати.

– Ми знаємо історію одного чоловіка – Миколи Меренкова. Він виглядав у віконце камери, щоб побачити, що коїться на подвір’ї катівні. Якось він побачив, як привезли батька з сином. Спочатку їх били, потім старшому з них прострелили коліна і кинули без медичної допомоги до камери смертників. Ввечері їх забрали і більше про них нічого невідомо, – розповідає Ірина Кірікова.

Волонтерка каже, що прізвища цих людей відомі, їх розшукують п’ять років поспіль.

– Тоді вони приїхали з Росії до своїх родичів сюди, – говорить Кірікова. – Ми також знаємо, що на цьому подвір’ї біля стовпа на ціпку сидів чоловік і кожен, хто заходив, міг вдарити його – рукою, ногою чи автоматом. Той чоловік вижив, це страшні історії, і сьогодні ми маємо про них говорити, щоб таке ніколи не повторилося знову.

«Тут завжди перебували патріоти»

У катівні обладнали з десяток  камер, експонатами слугують старі меблі, столи, телефон, ґрати на вікнах. Частину кімнат лишили неприбраною, щоб передати відвідувачам атмосферу, яка там панувала, і умови, в яких перебували незаконно утримані люди. На стінах є написи – деякі датовані 2014 роком, на підлозі надряпані більш давні – за 1965 рік.

– Схожі музеї є у Львові та Тернополі, але наш – унікальний, ми маємо крім історії гестапо і НКВС, сучасну – 2014 року, – підкреслює Євген Шаповалов, голова громадської організації «Товариство Олекси Тихого». – Тут завжди перебували патріоти, які боролися за Україну, ми це хочемо показати людям. Це для того, щоб довести, що Донеччина  завжди була українською, що тут був спротив окупації – чи то більшовицькій, чи то німецькій, чи то російській у 2014 році.

Саме ГО «Товариство Олекси Тихого» належить ініціатива створення музею у цій катівні, згодом до них долучилися активісти ГО «Труханівська Січ».

Міська влада називає катівню «фейком»

Учений секретар Донецького обласного краєзнавчого музею Дмитро Білько говорить, що заходити до музею потрібно не просто «як турист».

– Про такі місця і зараз в Україні говорять дуже мало. Я багато думав про те, як заходити до музею – як турист, відвідувач чи шукач екстремальних вражень. Гадаю, ми повинні заходити до цієї будівлі з почуттям своєї провини, адже ми усі винні в тому, що сталося. Таке місце має навчити нас відповідально ставитися до своєї історії, – акцентує Дмитро Білько.

 Свои

Влада Дружківки не допомагала в облаштуванні музею, на його відкритті представники відділу культури не підійшли до мікрофона. Міський голова Валерій Гнатенко і сьогодні каже, що катівня – то фейк активістів. Керівник дружківської поліції у 2015 році казав, що активісти підкинули сюди якісь речі.

Незабаром приміщення катівні мають передати з балансу МВС на баланс міністерства культури. Також триває робота з надання музею статусу державного. Фахівці Інституту національної пам’яті допоможуть активістам з облаштуванням експозиції.

– Дружківку заснували запорізькі козаки, тут завжди було українське населення, це потім почалася асиміляція. Ми хочемо показати нашу справжню історію, – розмірковує Євген Фіалко. – Тут бути патріотом у тисячу разів складніше, ніж на заході чи в центрі. Тут будуть матеріали про Василя Стуса, Олексу Тихого, Івана Світличного та інших. Про все, що відображало спротив російській окупації у різні часи.

Вам буде цікаво:

Не нужно делать из нас героев, но и нельзя забывать о нас. Разговор с бывшим заложником «ДНР»

Полицейский из Горловки после плена занялся пауэрлифтингом и стал чемпионом мира. Как ему удалось?