Воюю за себе і за побратимів, яких втратив. “Жах” згадує свій шлях до війська і бої на Донеччині
З весни 2022 військовослужбовець Артем з позивним "Жах" боронить кордони Донеччини у складі 109 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Інженер у цивільному житті на війні чоловік став командиром роти. Під час одного із боєзіткнень дістав поранення і ледь не втратив життя. Про загиблих побратимів та бойові дії у Донецькій області "Жах" розповів Свої.
Початок військового шляху
"Жах" — командир першої стрілецької роти 105 Волноваського батальйону 109 ОБр Сил ТрО ЗСУ. Побратими кажуть про чоловіка, що він завжди спокійний, навіть, коли йде бій і поряд рвуться снаряди. І цей спокій передається на весь підрозділ.
"Жах" пройшов півдесятка найгарячіших точок — бої під Великою Новосілкою, Мар'їнкою, в районі Кремінної, Нью-Йорка тощо.
“Бій — це спалах. Може тривати хвилини, але до нього ми готуємось весь час. У тому числі й психологічно. Мої хлопці мають вміти стріляти зі всього, що в нас є. І навіть якщо ти медик, то маєш ще вміти працювати й з кулемета, й з РПГ, і на квадрокоптері”, — каже "Жах".
Проте досвідченим військовим Артем був не завжди — до повномасштабного вторгнення російських окупантів чоловік мирно та щасливо жив з родиною у Нікополі на Дніпропетровщині та працював на приватному підприємстві, на посаді головного інженера.
Стати на захист Батьківщини було власним рішенням чоловіка, адже він не міг сидіти, склавши руки, поки російські загарбники бомблять його дім та вбивають українців. Військовослужбовець каже, поїхав до військкомату у травні 2022 до Покровська, бо там були менші черги, ніж у Нікополі.
“Я закінчив військову кафедру свого часу. Не скажу, що я професійний військовий, тож до військкомату їхав з думками про те, що допоможу хоча б чимось, чим зможу. Тобто голова є, руки є, скажуть гайки крутити, будем гайки крутити, скажуть десь щось повоювати, будемо воювати вчитись. З таким настроєм прийшов у військкомат, кажу — я такий-то, вища освіта, чим допомогти? І оскільки я не був кадровим військовим, мені там відповіли, що скоріш за все я потраплю в якусь частину ТрО, а я і не був проти. Потім був загальновійськовий базовий навчальний курс за два тижні. І після цього до нас приїхали з Донецької бригади ТрО, й мене забрали у 109-й Волноваський батальйон. І так почався мій військовий шлях. Зараз я командир першої стрілецької роти”, — розповідає Жах.
"Жах" — командир першої стрілецької роти Волноваського батальйону 109 ОБр Сил ТрО ЗСУ
Оборона Донеччини
Свій перший бій чоловік називає просто “стріляниною”. Він відбувся у Волноваському районі, неподалік від Великої Новосілки.
“Ми стояли в посадці й отримали команду відкрити вогонь. По нас лупили зі сторони Урожайного, там у противника був потужний опорний пункт, звідти працювала його артилерія, ближче трохи стояли ще мінометні розрахунки. У мене половина особового складу кричить: “Ми не будемо стріляти, бо вони по нас у відповідь з мінометів будуть гатити”. Довелося хватати кулемет й самому стріляти по ворогах, показувати приклад. Кажу: “Хлопці, нічого їх чекати, краще першими їм пі**юлів надавати”. Хлопці підтягнулися і ми їм тоді дійсно надавали”, — згадує "Жах".
Чоловік зазначає, що справжнє бойове хрещення вони з бригадою отримали у боях під Красногорівкою. Один з тих боїв чоловікові запам’ятався найбільше.
“В один прекрасний момент, о четвертій ранку, з туману виїжджає танк, за ним дві БМП, дві БМП на прикритті й починають штурмувати нас. Наші пілоти хоч не одразу, але їх помітили та доповіли про це наближення техніки. Оскільки у нас тоді вже був бойовий досвід і ми знали, як відбивати ворожі штурми, почали по максимуму підключати наші мінометні розрахунки, взаємодіяти з командою та інформувати про ворожу активність суміжні підрозділи. Бо завжди існує вірогідність того, що поки противник атакує нас, по лінії поряд може виїхати ще одна колона в бік суміжних підрозділів, щоб вони також були напоготові й щоб ворог не прорвав нашу оборону більш глибоко.
Під командуванням наші FPV-ішники та мінометні розрахунки спрацювали дуже добре. Наші навіть поклали тоді сімох окупантів в окопах під час першої хвилі, потім другу хвилю поклали — знову виїхав танк і дві БМП, щоб “доштурмувати” наші позиції.
Я вже очікував цього, бо вони не вперше використовували на цьому напрямку таку тактику. Тож “настрополив” людей, у хлопців після першої успішної хвилі очі загорілися. Другу партію ворожої техніки “розмотали” просто серед поля.
На жаль, тоді ми зазнали втрат — одна людина загинула і двоє дістали серйозних поранень”, — розповідає командир роти.
Під час того бою Волноваська бригада взяла полоненого окупанта з самопроголошеної “днр”, який роздягнувся перед дроном хлопців та доповз до українських позицій у трусах.
“В той день взагалі було троє полонених — цей хлопець і ще двоє… Решту ми, скажімо так, поклали, БМП їм знищили, ще одну підбили, підбили танк… Ну, таке у нас було бойове хрещення з бронетехнікою, яке запам'яталося”, — говорить "Жах".
Спогади про побратимів
Чоловік каже, що воює не тільки за себе, а й за побратимів, яких втратив.
“Ми маємо битись як за країну, так і за тих, хто в цій війні загинув. Щоб їхні подвиги запам'ятали назавжди”, — впевнений військовослужбовець.
105 ТрО
Артем і сам часто потрапляв у ситуації між життям та смертю, був неодноразово поранений, й на момент публікації цієї статті через серйозні поранення чоловік перебуває у шпиталі. Як він сюди потрапив він розповість нам пізніше, а зараз військовий з сумом згадує побратима, завдяки якому залишився живим під час першого свого поранення.
“Під час першого поранення, на жаль, я втратив побратима, дуже гарного — головного сержанта своєї роти, його звали Лисько Микола Васильович, він родом із села Мирне, Волноваського району. Бойовий мужик був… Ну, так, мав трішки свого часу проблеми з законом, але він був дуже дисциплінований у військовому плані, відповідальний, дуже вмотивований. Це дійсно сержант, який був для мене опорою та підтримкою, любив навчатися, любив, коли ми разом виїжджали на полігон випробовувати різноманітні види сучасної зброї, наприклад, браунінги (кулемет Browning — Свої), гранатомет МК 19-й, 60-й міномет, РПГ тощо.
Миколи не стало 3 вересня. Я тоді обходив позиції і йшов через його опорний пункт. Іду дорогою, зустрічаю Колька, і він каже, що чув по рації, що хлопці в тепловізорі помітили рух, тому він вийшов допомогти відпрацювати та підготував для цього РПГ. Я тоді якраз був з приладом нічного бачення, кажу: “Ходімо, я подивлюся, а ви відпрацюєте”. Ми з ним зайняли позицію, завдяки приладу нічного бачення підтвердили наявність скупчення ворога і Колька здійснив туди свій перший постріл. Все пройшло добре, адже кількість ворогів зменшилась. З нами ще тоді був один хлопчина, "Кагор". І Колька віддав йому РПГ, сказав, щоб робив другий постріл.
Ми ж з Колькою сіли неподалік, за укриттям, за метр один від одного, аби “погомоніти”. Коли "Кагор" робить другий постріл, тільки пам’ятаю якийсь спалах за Коліною спиною… "Кагор" отримав уламкові поранення, Колька отримав масові поранення та відкритий перелом ноги, я отримав уламкові поранення правої ноги й частково правої руки та обличчя. Я тоді вижив лише тому, що Коля був переді мною, він прикрив мене собою від більшої кількості уламків… А ми могли б з ним сидіти навпаки, але він запропонував сісти саме так…
Почали надавати йому допомогу, всіх витягувати, по рації зібрав хлопців, провели евакуацію. Пізніше мені повідомили, що Колька не вижив через сильну внутрішню кровотечу та поранення грудної клітини…”
Воїн, який загинув, захищаючи Донеччину, Микола Лизько
“Василь Вікторович, Сергій Григорович…”, — "Жах" продовжує згадувати історії побратимів, які загинули на війні. Після одужання та реабілітації чоловік планує повертатися на поле бою, аби воювати за своїх полеглих товаришів, пліч-о-пліч з відважними воїнами своєї бригади.
“Якщо живий, значить все добре”
Артем розповів, що потрапив до лікарні через скид з ворожого дрона.
Військовослужбовець зазначив, що наразі почувається бадьоро, зараз перебуває на обстеженні у Києві, проходить консультації з лікарями, “щоб вірно кісточки склали” та щодо можливої пересадки нерва для відновлення функцій руки.
Пан Артем з побратимом
“Після поранення я тільки пам'ятаю, як прокинувся в реанімації в Дніпрі. Прийшов до тями на другий чи третій день… Почувався непогано, якось сильного болю такого прямо не відчував, але відчував скованість рухів… Якщо живий, значить все добре. Дружина пізніше розповіла, що лікарі давали лише 50%, що виживу”, — розповідає чоловік.
Наостанок запитали в пана Артема про те, як скінчиться ця війна.
“Це дуже складне питання, я намагаюся, звісно, вірити в оптимістичні прогнози, але на шляху до цієї перемоги ми вже зазнали дуже великих втрат, віддали стільки дорогоцінного зі своєї сторони… Але реалії такі, що захоплені території відбивати дуже-дуже складно, вмотивованість людей падає. Для того, щоб вона підіймалася, потрібні якісь колосальні зміни. І оскільки кількість людського ресурсу в російській армії переважає, і вони під страхом смерті лізуть до нас вмирати, щоб їх перемогти, ми маємо наносити їм якихось колосальних збитків. Я вважаю, що перенесення війни на їхню територію є дуже правильним рішенням — росіяни тепер розуміють що таке війна та споживають наслідки своєї ж агресії.
Коли вони "стирають" всі наші села та міста під фундамент, чому ми маємо спокійно дивитися на цю ситуацію? Ми маємо "стерти" їхні військові частини й все інше, так, як вони це зробили з нами на початку війни… Тобто в нас вибухали склади боєприпасів, знищувались аеродроми, військові частини і будь-яке скупчення військових атакувалося з неймовірною швидкістю ракетами. Те саме і ми маємо зараз зробити. І не забути про передчасну демобілізацію російських кадрів, які вони зараз готують для війни. Щоб в них була паніка, істерика, от тоді можна щось говорити про закінчення війни та нашу майбутню Перемогу”.
Свої в Telegram 
