Ці шеврони про пекло Маріуполя. Стас Борщак продає їх і свої картини, щоб допомогти пораненим бійцям
Підтримував правопорядок і розкривав правопорушення
Станіслав Борщак родом Волновахи. Закінчивши школу у 2016 році, він переїхав на навчання до Маріуполя. Станіслав хотів вчитися у Донецькому юридичному інституті. Для цього йому довелось спочатку пройти відбір у кілька етапів, а далі тестування, військово-лікарська комісія, відбіркова комісія і курс молодого бійця.
“І лише після того починається навчальний рік зі специфічними умовами, характерними для тих вишів, які спеціалізуються на підготовці поліцейських”.
Влітку 2021 року Станіслав отримав диплом і одразу став працювати за професією — слідчим, та за кілька місяців став дізнавачем.
Поліцейський Станіслав Борщак
“Серед моїх службових завдань було розкриття правопорушень, доведення до правосуддя, підтримка правопорядку. Також чергував у складі слідчо-оперативної групи”.
День, який ніколи не забути
Коли почалася повномасштабна війна, Станіслав так і працював дізнавачем.
“Ранок, як для всіх, почався з вибухів, боїв, з новин про велику війну. Нас викликали всіх по тривозі до відділку поліції, де керівництво дало вказівки щодо подальших наших дій у місті. Того ж дня, 24 лютого, я заступив на добове чергування. У перші дні викликали через крадіжки або виїжджали, щоб зафіксувати природну смерть людини та на інші виклики, де люди потребували нашої допомоги. А згодом такі виїзди ставали складнішими — через обстріли був великий ризик не доїхати до місця виклику або не повернутися”.
На все життя Станіслав запам’ятає 9 березня — тоді росіяни з літака скинули авіабомбу на пологове відділення лікарні №3.
“Того дня я був на чергуванні. Після авіаудару до відділення поліції забіг наш керівник — Дмитро Кідряпкін, і каже, що треба їхати на допомогу людям. Піднявся я та ще двоє молодих хлопців. Разом посідали в автівки і поїхали на місце трагедії. Проте ті поліцейські, які мають досвід і працюють вже давно, так і залишилися сидіти на місцях. Вже опісля ми дізналися, що деякі з них пішли на співпрацю з ворогом”.
Станіслав каже, Дмитро Кірдяпкін — людина, віддана своїй справі, і приклад для інших. У березні 2022 року він вийшов з оточеного Маріуполя, ризикуючи життям. Пройшов через блокпости росіян і продовжив боронити рідну Донеччину.
Підполковник поліції Дмитро Кірдяпкін
Зараз Дмитро Кірдяпкін — начальник відділу поліції № 2 (Костянтинівка) Краматорського районного управління поліції Головного управління Нацполіції в Донецькій області.
Допомагав двом вагітним жінкам, чиї світлини розлетітися світом
Станіслав пригадує, коли прибули на місце авіаудару, перше, що побачили — як на ношах несуть закривавлену вагітну жінку. Її світлина, зроблена фотографом Євгеном Малолєткою, розлетілася по усьому світу у ЗМІ. На жаль, того ж дня жінка померла разом із дитиною, яку народила в обласній лікарні міста. Подружжя Калініних хотіло назвати сина Мироном.
Наслідки удару по пологовому у Маріуполі
“Чоловіка праворуч на задньому плані я замінив і далі поніс ноші. Буквально через кілька секунд після того, як була зроблена ця світлина, ми донесли жінку до евакуаційного транспорту. Завантажили, її повезли далі. А ми з колегами розбіглися і шукали людей, які, можливо, застрягли під завалами”.
Ще Станіслав допоміг вибратися з підвалу ще одній вагітній. Це була Мар’яна Вишемірська, яка обрала ворожу сторону: стала пропагандисткою й досі підтримує окупаційну адміністрацію.
Мар’яна Вишемірська
“Я допомагав їй виносити особисті речі. На вулиці Мар’яну зустрів її чоловік, мені й іншим хлопцям, в тому числі рятувальникам, сердечно дякував за нашу роботу. А потім для російських ЗМІ вона дала інтерв’ю, в якому розповіла, що все це сталося через нас, що це ми зробили, а не Росія”.
Потрапили під мінометний обстріл: Станіслав дістав важке поранення руки, його знайомий помер від втрати крові
Щодня Станіслав добирався на роботу і додому пішки, постійно ризикуючи життям. Свої обов’язки лейтенант Борщак виконував до 20 березня — в цей день він дістав поранення.
“Того дня після чергування пішки зі знайомим повертався додому, і почався мінометний обстріл. Міна прилетіла з тієї частини, де вже були росіяни. Мені серйозно травмувало ліву руку, не було частини м’язової тканини та кістки. Роздроблені передпліччя і плечова кістка. Осколки зачепили м'які тканини в лівій частині тіла, біля ребер. Також осколки влучили у праве коліно, де і досі залишаються”.
Знайомий Станіслава дістав важке поранення ноги.
“Він схопився за неї, був при свідомості. На жаль, турнікета у мене не було. І обстріл не припинявся. В тому стані, в якому ми були, єдиним вірним рішенням було покликати на допомогу. Ми були неподалік від нашого будинку, і я вирішив бігти додому. Інакше — ми тут удвох поляжемо. Я побіг так швидко, як міг, враховуючи, що рука бовталася і сильно кровоточила. Підбіг до будинку і зустрів друзів, розповів їм про те, що з нами сталося. На допомогу побігла мати дружини та сусід. Вони удвох тягнули товариша, але від втрати крові він, на жаль, помер”.
Вдома Станіславу його друзі затампонували рану, тим самим зупинивши кровотечу. В квартирі поранений поліцейський ліг на підлогу в кімнаті.
“В домашній аптечці не було майже нічого, що полегшило б мій біль. Бинти, які відразу закінчилися. Кілька пігулок та уколи — вони ніяк мені не допомогли, або я вже їх не відчував через майже відірвану руку, яка трималася на м'яких тканинах”.
Кілька днів Станіслав не підводився з підлоги.
“На третій день я попросив друга відламати частину піддона, щоб зафіксувати руку. Це щоб я міг встати”.
Евакуювали на гелікоптері, в двигун якого влучила російська ракета
У квартирі, крім Станіслава, були ще його дружина Валерія, її мати і дідусь. Без кваліфікованої допомоги поранений поліцейський прожив близько тижня, стан його щодня стрімко погіршувався. Тому вранці 26 березня його перевезли на “Азовсталь”, тоді рідні бачилися востаннє. Спочатку Станіслава довезли автівкою до міського пляжу, що поруч з покинутим морським училищем, далі — катером і вантажівкою.
“Небезпечно було на кожному етапі евакуації. Спочатку евакуаційна група була під обстрілом. Але нам вдалося дістатися неушкодженими до причала. Пересуваючись по воді і по “Азовсталі” до шпиталю, нас могли підбити будь-якої миті”.
У шпиталі на території металургійного заводу Станіслав зустрів знайомого поліцейського з пораненням, про якого і досі немає ніякої інформації.
“З “Азовсталі” мене на вертольоті 31 березня доставили у Дніпро. Це була спецоперація Головного управління розвідки спільно з іншими підрозділами: в оточений росіянами Маріуполь на гелікоптерах доставляли їжу, медикаменти, боєкомплекти, Starlink, а потім вантажили важкопоранених бійців і евакуйовували на підконтрольну територію. Ми розуміли, що ця операція надто ризикована і шанс на виживання мізерний. Наш гелікоптер злетів з морського порту. Буквально через хвилину в двигун влучила ракета, яка, на щастя, не вибухнула. І наша “вертушка” на одному двигуні змогла вилетіти з оточеного Маріуполя і прибути до кінцевого пункту призначення”.
Як рідним Станіслава вдалося вижити і вибратися з окупованого Маріуполя?
А рідні Станіслава залишилися в Маріуполі. Коли росіяни вже наблизилися до їхнього будинку, вирішили рятуватися. Але старенький дідусь Валерії був проти — ніякі вмовляння не діяли, навіть коли верхні поверхи будинку почали горіти від влучання снарядів. Він залишився.
Валерія з мамою побігли з під’їзду, і тоді почався сильний обстріл.
“Росіяни побачили, що в будинку були наші військові. Ми розбіглися в різні боки. Зі мною побігла сусідка, і коли ми завернули за ріг будинку, вона замертво впала — куля влучила в голову”, — пригадує жінка.
Валерія спочатку розгубилася — що далі робити? Потім зібралася і щосили побігла до сусіднього будинку. Постукала, і їй відчинили. Там Валерія пробула допоки обстріли не стихли.
“Через годину до нас зайшли солдати російської армії, стали у всіх перевіряти паспорти і потім прогнали всіх у школу №3, яка була поруч. І ми з підвалу всі перебралися, нас було близько десяти людей”.
У школі Валерія прожила близько двох тижнів. Де її матір і що з нею — жінка не знала, бо росіяни зі школи нікого не випускали. Погрожували, якщо хтось вийде, то одразу розстріляють.
“Поруч ще йшли постійні бої. Коли вже стало більш-менш спокійно, росіяни сказали, щоб ми виходили на евакуацію. Збір в центрі, біля магазину “Тисяча дрібниць". Нас там забрали і повезли в село Нікольське, де був фільтраційний табір. А звідти два шляхи — в Ростов-на-Дону або в Москву”.
Валерія розуміла, що фільтрацію вона не пройде, бо її чоловік є в базі. Коли вона вже зневірилася, сталося справжнє диво.
“Я зустріла жінку з дитиною, розговорилися, і вона розповіла, що у неї є знайомі, які вивозять в Бердянськ. Виявилося, що ці люди — ті самі мешканці сусіднього будинку, де я переховувалася, коли побігла зі свого палаючого під'їзду. Скільки років жили поруч і не знали одне одного, і познайомилися за таких жахливих обставин. Коли мене привезли до Бердянська, там був зв’язок, я додзвонилася мамі. Її теж евакуювали до Нікольського, і деякий час мама жила у знайомих. Завдяки небайдужим людям я змогла зустрітися з мамою — її знайшли і привезли до Бердянська”.
А далі вони поїхали до Запоріжжя. Автоколону, яка їхала на день раніше, росіяни розстріляли. Валерія каже, ніби доля їх вберегла, бо вони з мамою мали їхати саме у тій колоні.
“Було десь 17 блокпостів, на кожному всіх перевіряли, особливо чоловіків. Нас постійно допитували, чому їдемо, адже ми вдома, навіщо їхати в Україну. На останньому блокпості дуже довго тривала перевірка, і коли нарешті відпустили, довелося їхати замінованою дорогою. Водій об'їздив міни, і на кожному такому маневрі ми молилися, аби тільки не підірватися. Коли під’їхали до блокпосту, де майорів український прапор, тільки тоді всі з полегшенням видихнули — нарешті ми вдома!”
Із Запоріжжя Валерія одразу зателефонувала чоловікові, Станіслав вже був у лікарні в Дніпрі. Одразу поїхала до коханого. 9 квітня подружжя зустрілося.
Станіслав з дружиною Валерією
“Ми не бачилися лише два тижні, але вони мені здалися цілою вічністю. Це справжнє диво, що він дістався на підбитому гелікоптері і що я змогла вибратися з окупованого Маріуполя”.
Лікування, реабілітація і благодійність
Зараз родина живе у Києві. Від дня поранення минуло вже майже 2,5 роки, а Станіслав і досі проходить реабілітацію. Чоловік пережив вже 12 операцій, в тому числі пересадку кісток, вколювання кісткового мозку, реконструкції. Через неякісну пластину сталося нагноєння, тому рука і досі не зрослася.
“У мене майже відсутній ліктьовий суглоб, можливо, треба буде його повністю замінити”.
Попереду у Станіслава військово-лікарська комісія і медико-соціальна експертиза, після яких буде зрозуміло — чи дадуть йому групу інвалідності.
Станіслав з 2022 року займається арт-реабілітацією. Він малює, і свої роботи віддає на продаж або аукціони.
Арт-реабілітація Станіслава
Завдяки цьому Станіславу вже вдалося зібрати понад 510 тисяч гривень. Цими грошима допомогли пораненим військовим, частина пішла на потреби фронту, а також на реабілітацію, на допомогу дітям загиблих воїнів.
Один з малюнків Станіслава
Нещодавно Станіслав Борщак створив власні шеврони. На останніх двох аукціонах за дві рамки з шевронами вдалося залучити 500 доларів. Гроші Станіслав перерахував до благодійного фонду “Здоров’я українського народу”, який допомагає бійцям рятувати кінцівки. Станіслав сподівається, що завдяки продажу його шевронів та інших предметів творчості вдасться залучити на лікування та реабілітацію військових десятки, а можливо, й сотні тисяч гривень.
Історія створення шевронів та їхній сенс
Складний шлях лікування і реабілітації автора шевронів після поранення розкрив творчий потенціал під час арт-реабілітації в госпіталі МВС, створивши багато картин, мозаїк, арома-свічок та виробів з глини. Це давало змогу відволікатися від болю. Згодом Станіслав створив щось нове — власний шеврон, який уособлює образ поліцейського з Маріуполя.
Шеврон, який створив Станіслав
"Шеврон створений у різних варіаціях, але основний малюнок, саме образ поліцейського, є незмінним. Чому саме чорний фон? Це прообраз пітьми, яка окутує поліцейського, що стоїть на захисті мирного населення, містян, які знаходяться в небезпеці, виконуючи свої обов’язки поліцейського в місті, яке в облозі росіян, не полишивши місто, залишившись вірним присязі та народу України.
Поняття “пітьма” в цьому контексті — це страхи, які необхідно подолати, постійна небезпека, життя на межі смерті, загибель колег, біль, невідомість, залишитися сам на сам у складній ситуації. А ще продемонструвати , відданість, відвагу, рішучість, стійкість, боротьба зі страхами, відповідальність, вміння контролювати себе в критичних для життя ситуаціях і просто бути людяним у ті моменти, які здаються неможливими, не піддаючись паніці, не боючись смерті, робити свою справу, знаходячись з мирним населенням, поділяти складнощі, будучи їм щитом від ворога, у якого на меті тільки знищення всього, що стоїть на його шляху".
Шеврони Станіслава випущені у обмеженій кількості, конкретної вартості у них теж немає. Тому придбати їх можна тільки в рамках благодійних розіграшів та аукціонів. Вся актуальна інформація про шеврони доступна на сторінці Станіслава Борщака.
Свої в Telegram 
