Авто сина вивезло нас із пекла Маріуполя. Рідні воїна Максима Дацко 31 місяць чекають його з полону
Історію сина, друга і побратима для Свої розповіли Мама воїна Анна, подруга Наталія та побратими "Сток" і "Комета".
Якби не війна, то міг стати тямущим металургом
У родині Максим старший син. Зараз йому 31 рік. Якщо до 28 грудня не обміняють, то в російському полоні він буде “святкувати” вже третій день народження. Анна згадує дитинство свого первістка, каже, що змалечку Максим був серйозним. Любив ганяти на велосипеді, який батьки подарували, коли сину виповнилось 9 років.
“Ще були роликові ковзани і скейт, тобто ріс спортивним хлопцем. А в п’ятому класі захопився інформатикою — три роки старанно відвідував комп’ютерну школу. Максим у навчанні, як кажуть, зірок з неба не хапав, був середнячком. Я і йому, і молодшому сину завжди казала: “Ви навчаєтеся не для мене, а перш за все для себе”. Ще в початкових класах ми разом робили домашні завдання, а далі — все самі”, — розповіла Анна.
Максим у дитинстві. Цю світлину сина Анна вивезла з Маріуполя
Після дев’ятого класу мріяв продовжувати освоювати комп'ютерну грамоту, але в технікумі, де хотів вчитися, було тільки платне відділення. Анна згадує, ніякі вмовляння не переконали Максима, бо він не хотів витрачати батьківські гроші і отримав освіту механіка в Маріупольському механіко-металургійному технікумі.
“Після навчання трохи менше року працював у рельсо-балочному цеху на “Азовсталі”. Його на заводі поважали, він заміщував майстра. А потім війна. Максим прийшов до мене зі словами: “Мамо, я відчуваю, що повинен йти у військо і захистити своє місто”. Якби не війна, можливо, він ще пів року попрацював і його призначили б майстром”, — поділилася Анна.
Максим з мамою у Маріуполі
“Масян” приєднався до “Азову”. Анні, як і кожній матері, хотілося, щоб син був у безпеці, проте вона добре розуміла — утримати біля себе не зможе.
“Ми так своїх дітей, Максима і Артема, виховали: до батьків прислуховуйтеся, але живіть своєю головою”, — зазначила Анна.
Турботливий добряк, який любить свою родину і тварин
У 2015 році Максим познайомився з волонтеркою із Запоріжжя Наталею, яка зараз служить в патронатній службі “Янголи”. Спочатку вони були друзями, а згодом у Максима та Наталії почалися стосунки.
“Високий, бородатий, спортивний. Для мене Макс — втілення доброти і турботи. До друзів, побратимів, а особливо до рідних. Він постійно приїжджав в гості до батьків, до бабусі, проводив з ними вільний час, допомагав, хотів постійно покращити їхнє життя. Мріяв відправити маму на відпочинок за кордон і зробив це — вона їздила до Туреччини”, — поділилася Наталя.
Ще “Масян” любить тварин. Якось на базу прибилася вагітна собака, Максим з побратимами зібрали гроші, аби прооперувати тварину, а після по черзі чергували біля неї та доглядали. Собака довго жила з побратимом Максима “Саймоном”. У родині її любили, нещодавно вона померла від старості.
“У 2018 році знайшли на вулиці маленьку кішку. Її хтось викинув у коробці. Вона була хвора, з лишаєм і блохами. І ми забрали її до себе. Ми тоді переїхали в приватний будинок. Через ремонт голова йшла обертом, але не змогли лишити кішку на вулиці. І тоді я зрозуміла, що Макс буде дуже добрим батьком, бо він носив її на руках, ходив з нею до ветеринарної клініки. Вона була ще дуже мала і слабка, не можна було обробляти від бліх, і Макс знімав їх руками. А ще посварилися, бо не могли дійти згоди — як назвемо. Макс хотів Колючка, я — Габріель, а назвали Холлі. Ми вилікували цю кішку, вона досі живе зі мною. Коли Макс був на “Азовсталі”, я постійно відправляла йому фото і відео з нею, а він просив від нього обійняти кішку”, — пригадує Наталя.
Наталія і Анна на акції в підтримку полонених "Не мовчи! Полон вбиває!"
Ті часи дівчині запам'яталися щасливими подіями та зустрічами з друзями у їхньому будинку. За словами Наталі, попри те, що Максим любить відпочивати, гуляти і класно проводити час, він надзвичайно відповідальний і прагне саморозвитку.
“Таким він був у спорті, на службі та в цивільному житті. Завжди тримав своє слово. Дивився пізнавальні відео на YouTube, впитував у себе нові знання. А ще багато читав, і як я знаю, робить це і в полоні”, — каже Наталя.
Чотири роки вони жили в Маріуполі. Наталя працювала в Національному корпусі, Максим служив в “Азові”. Згодом він звільнився, був активістом і намагався змінювати на краще рідне місто. А потім вони розійшлися, але залишилися близькими друзями.
“Я вважаю Макса важливою людиною в моєму житті. Після розставання ми продовжували спілкуватись, постійно зідзвонювались, бачились.
Я знала, що він завжди є за моєю спиною і що ніхто не може мене образити, що ніхто не може зробити мені боляче. Це надзвичайне відчуття, коли ти знаєш, що в твоєму житті є така людина”, — поділилася Наталя.
“Мамо, ти просто не бачиш всього масштабу…”
Анна Дацко в ніч на 24 лютого 2022 року працювала на заводі імені Ілліча — вона слюсарка контрольно-вимірювальних приладів та автоматики в одному з цехів. Згадує, що на роботі все було тихо, а додому доїхала на громадському транспорті.
“Щойно приїхала додому, дізналася, що Максим вже зателефонував молодшому брату і сказав, щоб той терміново їхав до військової частини і забрав його автівку. Заправитися вже не вдалося через величезні черги, в баку було десь 15 літрів. Саме завдяки машині Максима нам утрьох в середині березня вдалося виїхати з Маріуполя”, — пригадала Анна початок повномасштабного вторгнення.
Максим наполягав, щоб рідні покинули Маріуполь в той же день, проте вони не поїхали, бо вважали, що буде, як тоді, у 2014 році.
“Постріляють трохи, і на тому все закінчиться. Ніхто і не думав, що буде все настільки серйозно і масштабно. І коли у сина з’явилася можливість заїхати додому, він, як побачив нас, підвищеним голосом запитав, чому ми досі тут. Я намагалася пояснити, а Максим у відповідь: “Мамо, ти просто не бачиш всього масштабу…”, — пригадала Анна розмову з сином.
Максим з мамою і бабусею
Але було вже пізно — виїхати з міста було нереально. Перша спроба була 5 березня, і вона була невдалою. Повернулися. З приватного будинку в селищі Новоселівка, де було дуже гучно, родина переїхала в квартиру в мікрорайоні “Слобідка”. Тут, за словами Анни, було спокійніше. Однак про переїзд вони невдовзі пожалкували — вдарив мороз, а опалення в двоповерховому будинку на той час вже не було.
“В холоді ми прожили вісім днів. Одягали на себе багато одягу, щоб трохи зігрітися. Тепер я жахливо боюся холоду, цей страх буде зі мною до кінця життя”, — зізналася Анна.
Carpe Diem — використовуй мить, що маєш зараз
Наступна спроба врятуватися у Анни з сином і мамою була 17 березня, але на виїзді з міста у бік селища Мелекіне утворилася велика тягнучка з автівок. Казали, все перекрито через щільні обстріли. Втретє нарешті вдалося: 19 березня — дата, яка назавжди закарбується в їхній пам’яті.
“О шостій ранку прокинулися, навкруги тиша. Тому вирішили ще раз ризикнути. Зібралися за десять хвилин: я, молодший син, моя мама і вівчарка Рада. Поклала папку з дитячими світлинами синів. Мені було важливо взяти побільше теплих речей, бо невідомо, де нам доведеться ночувати і скільки по часу, адже у нас було небагато бензину. Майже на кожному блокпосту перевіряли речі. Артема просили роздягатися, ретельно оглядали. Проте мені вдалося на свій страх і ризик вивезти нагороди сина — те, що їх не знайшли, велика вдача”, — впевнена Анна.
Коли добровольці-відчайдухи на гелікоптерах доставили в оточений Маріуполь Starlink, у “Масяна” з’явилася можливість написати та зателефонувати рідним.
"Масян" у Маріуполі
“Не переживайте, у мене немає поранень. Зі мною все добре”, — щоразу говорив Максим своїй матері.
За словами подруги Наталії, у нього було кілька контузій. І якщо першу ще намагалися лікувати, то на подальші вже не було ані медикаментів, ані часу. А потім з'явилися інфекція на очах і сильний кашель з подальшим гайморитом.
Наталя згадує їхні листування, коли Максим з побратимом був на металургійному заводі. Говорили про життя, про його сенс.
“І згадували, як ще у 2018 році я їздила в Італію і привезла Максу магніт з написом Carpe Diem, що в перекладі означає “використовуй мить, що маєш зараз”. Ця фраза стала для нас особистим девізом. Ми постійно одне одному її нагадували у складних ситуаціях, зокрема, що треба цінувати момент, бо іншого не буде. І ця фраза також часто звучала в переписці, коли в Маріуполі відбувалося пекло”, — розповіла вона.
Класний друг і надійний побратим
“Комета” з “Масяном” знайомі ще з юнацьких років, коли обидва вболівали за футбольний клуб “Маріуполь”. Разом підтримували рідний клуб, разом їздили на матчі і разом билися з фанатами інших команд. Згодом хлопці разом пішли служити в “Азов”.
“Макс знав, що я на Світлодарській дузі, і тому не переймався за мене. Проте, побачившися в Маріуполі в перший день, як я дістався сюди на гелікоптері (“Комета” був серед добровольців, які погодилися взяти участь у спецоперації — Свої), “Масян” не стримувався. Я тоді стільки матюків від нього наслухався. Головний посил — навіщо я в це пекло прилетів. Коли на бункер на “Азовсталі” впала авіабомба і провалилася плита саме на тому місці, де відпочивав “Масян”, його там не було. Він саме вийшов палити. Тож можна сказати, що куріння врятувало йому життя”, — розповів “Комета”.
“Сток” і “Масян” познайомилися в “Азові”. Побратими у полку, товариші поза службою. “Сток” говорить, що “Масян” завжди веселий, компанійський з класним почуттям гумору.
“Вторгнення ми зустріли разом. Макс служив у мінометній батареї, був водієм. Він неодноразово був контужений. І щоразу приходив брудний, лягав спати, через кілька годин просинався і, як би погано не почувався, знову піднімався й їхав виконувати задачі. І своїх хлопців з мінометки відвозив, і мене з побратимами возив — ми відкопували з-під завалів поранених. На одній з позицій в його машину одразу влетіло два ПТУРи, і Макс не розгубився, а поїхав вперед, тим самим врятувавши хлопців, в тому числі і частину моєї групи”, — поділився побратим “Сток”.
Анна щоразу виходить на акції у підтримку полонених у Запоріжжі і чекає сина
І так вийшло, що весь Маріуполь хлопці пройшли разом — їхні підрозділи були на одному контрольному спостережному пункті, і на “Азовсталі” жили в тому ж бункері. І були там разом до останнього — до виходу в полон.
Всередині травня 2022 року вихід з металургійного заводу “Азовсталь” у російський полон. Оленівка, далі — Донецьке СІЗО. “Сток” і “Масян” знаходилися в одній камері.
“Макс зі мною поділився одягом, бо на ньому було його трохи більше. Мені дісталася кофта “Масяна”. Ми багато спілкувалися про все на світі. Неодноразово у розмовах згадував свою родину — маму і молодшого брата. Він дуже за них переймався. А ще ми мріяли про мить, коли опинимося на волі”, — пригадує він.
Боюсь, що син повернеться, а нас вже немає
6 травня 2023 року “Стока” обміняли. А “Масяна” згодом перевезли в Кіровську колонію на тимчасово окупованій території Донеччині. Тут він і досі.
“Ми дуже чекаємо на повернення Максима, він в нашій родині головний. Після обміну і реабілітації будемо вже разом вирішувати, де будуватимемо нове життя. А поки ми залишаємося в Запоріжжі. Майже щодня сюди прилітає, і мені страшно, але через те, що Максим повернеться, а нікого з нас немає. Мамі моїй вже 73 роки, і вона чекає онука, це дає їй сили жити”, — сказала Анна.
Максим з бабусею
Лише раз родина покинула Запоріжжя, коли були сильні обстріли восени 2022 року. Артем тоді вперше після Маріуполя знову сів за кермо.
“Молодший син за пів року до вторгнення пішов на навчання в автошколу, водійські права отримав 10 лютого. Без особливої практики на братовій автівці в екстремальних умовах Артем нас вивіз з Маріуполя. Мої сини врятували мені життя. Більше за кермо Артем не сідав, сказав, нехай автівка чекає на свого власника”, — розповідає мама “Масяна”.
Анна по можливості відвідує акції “Не мовчи! Полон вбиває!” в Запоріжжі. Коли буває на вихідних у Києві, теж не пропускає.
Анна Дацко з журналісткою Свої Ганною Курцановською під час інтерв'ю
“Ми довго мовчали, нічого не розповідали, боялися, щоб Максиму там не було гірше. Але час йде, обміни потроху відбуваються, а син і досі в полоні — вже пішов 31-й місяць. Досить мовчати — тепер треба кричати!”, — наголосила вона.
Свої в Telegram 
