Замість праху — символічні речі. Ці “азовці” загинули у Маріуполі, рідні попрощалися з ними заочно
Речі брата залишилися в окупації — в урну поклали прапор “Азову”
Прощання відбувалося у два етапи. Спочатку у Свято-Георгіївському храмі відбулася панахида. Поруч з портретами стояли урни із символічними речами захисників. Панихида тривала близько години. Після під гімн України у виконанні оркестру з храму винесли портрети з урнами. Церемонія прощання продовжилася на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове. Тут за кошти з міського бюджету збудували колумбарій, де зберігатимуться урни з речами оборонців Маріуполя.
“Ми у нашого міського голови — Олександра Симчишина, давно просили, щоб для нас знайшли якесь таке місце, куди ми зможемо приходити, побути наодинці зі своєю рідною, близькою людиною. Там, де ми можемо поговорити, поплакати, посидіти просто мовчки”, — розповідає Анастасія Місюра, молодша сестра “Мирного”.
Олексій "Мирний" Чернявський
До Хмельницького родичі Олексія Чернявського переїхали після окупації їхнього населеного пункту на Херсонщині. “Мирний” служив в "Азові" з 2017, разом з побратимами зустрів повномасштабну війну у Маріуполі.
“Брат загинув 20 березня під час евакуації поранених на “Азовсталь”. Льоша дуже хотів врятувати свого друга. Коли вони їхали у кузові машини, він тримав голову другу. Саме тієї миті російський літак поряд скинув бомбу. Де тіло брата — невідомо й досі. Ми здавали ДНК, але збігів ще не було жодного разу”, — розповідає Анастасія.
Мама, сестри Анастасія і Олександра
У центрі Хмельницька стоять банери зі світлинами полеглих військовослужбовців. Анастасія Місюра каже, це місце здебільшого для того, щоб показати людям, завдяки кому вони продовжують жити, мають змогу відпочивати, обіймати рідних, пити каву, відпочивати тощо.
“А нам, рідним полеглих у цій війні, хотілося іншого місця, більш сакрального. Тому для нас і створили цей колумбарій.
Ми родом з тієї частини Херсонщини, яка зараз окупована, всі речі брата залишилися там, взяти хоча б щось звідти неможливо. Інша частина речей знищена в Маріуполі. Тому в урну ми поклали прапор “Азову”, де брат прослужив понад чотири роки”, — розповідає молодша сестра сержанта “Мирного”.
Одна шкарпетка “Вогника” і земля з полігону, де він тренувався
Рідні Богдана Демчука в урну поклали одну шкарпетку, другу матір “Вогника” Тетяна Демчук залишила собі.
“Ми коли в середині січня 2022 року були у відпустці в Хмельницькому у мами чоловіка, то він їх забув. Ще друзі передали землю з Донецької області. На жаль, особистих речей у нас немає, бо ми до вторгнення жили у Маріуполі, і все там залишилося”, — каже Надія, дружина полеглого “азовця”.
Також в урні лежить земля з полігона з Урзуфа, де до повномасштабного вторгнення була одна з трьох баз “Азову”. Землю до Хмельницького передала Патронатна служба.
Богдан Демчук
Коли почалась війна у 2014 році, Богдан Демчук долучився у Хмельницькому до Проскурівської сотні — громадського формування з охорони порядку та кордону, возив волонтерів у зону АТО. У 2015 році пішов служити в славнозвісний “Азов”.
Через рік він познайомився з Надією з Мангуша, своєю майбутньою дружиною. Згодом у них народився син Михайло. Родина була щаслива. Кожні вихідні їздили на рибалку, купили у Мангуші будинок, а Богдан мріяв після закінчення контракту про власну СТО, бо добре розбирався в автівках і мав спеціальність автослюсаря.
15 лютого Михайлу виповнилося п’ять років. День народження святкували пізніше, 21 лютого, родиною. Батьки подарували хлопчику дитячий мотоцикл, але Михайлик так і не покатався на ньому, іграшка залишилась в окупованому Мангуші. Наступного дня Богдана терміново викликали на службу. Ще через два дні росія розпочала повномасштабну війну.
“Богдан зателефонував вранці 23-го, сказав, щоб терміново збирала речі і що увечері буде евакуація. Того дня я востаннє бачила Богданчика — він приїхав до Мангуша, щоб попрощатися з нами. Як потім виявилося, назавжди”, — пригадує Надія.
Мама, син і дружина Вогника
Старший сержант “Вогник” загинув 29 квітня 2022 року. Будучи в оточенні на "Азовсталі", Богдан написав дружині:
“Якщо що зі мною станеться, то я хочу, щоб син виріс українцем і справжнім чоловіком. Щоб був сильним, і ти щоб була сильною. Щоб довго сама не була, бо ти молода, і синові треба чоловік, на якого він буде рівнятися. Але щоб пам'ятала і розповідала сину, хто його батько. Обов'язково, щоб, кого ти обереш, любив його і тебе любив. Не вірю, що це пишу, але я мусив це написати. Мені дуже-дуже боляче писати, але, будь ласка, сприйми це серйозно. Я хочу, щоб ви були щасливі!”.
Прикраса з босоніжок Альони та її медичний халат
Рідні медінструкторки Альони Кушнір-Новіцької поклали до урни прикрасу від босоніжок і медичний халат, в якому вона працювала у Хмельницькому військовому шпиталі ще до 2014 року. На прощання з медикинею прийшли батько, бабуся та хрещена.
Альона Кушнір народилася у селі Морозів на Хмельниччині. Росла у багатодітній родині, крім неї батьки виховували ще двох синів і доньку. Ще підлітком вона втратила маму й сестру, вони померли від онкології. Альона мала талант до малювання, займалася фітнесом і бігом. Однак вирішила, що її майбутнім фахом стане допомога людям — вивчилася на медсестру. Вийшла заміж, 2013 року народила сина Іллю. Чоловік Альони був військовослужбовцем, служив у “Азові”, який тоді ще був батальйоном. Із армією пов’язала своє життя і вона — з 2017 року служила медінструкторкою в “Азові”. Тендітна дівчина демонструвала неабияку міць, рятуючи побратимів під обстрілами.
Альона загинула під завалами на "Азовсталі"
Шлюб Альони розпався, та згодом вона зустріла нове кохання: підполковник Максим Грідчин служив на посаді начальника відділення бойової та спецпідготовки 12-ї бригади оперативного призначення НГУ. У травні 2022 року Альона і Максим планували побратися. Але не судилося. Боєць загинув 7 березня. Альона знайшла понівечене тіло коханого біля військової частини. Жінка важко переживала втрату, але продовжувала рятувати поранених, розвозила їжу та воду людям, які ховалися від обстрілів. Подруга вмовляла евакуюватися, та Альона наполягала — вона медик, військова і українка, тож мусить бути в Маріуполі.
16 березня 2022 року старша сержантка Альона Кушнір-Новіцька записала відеозвернення, аби привернути увагу світу до гуманітарної катастрофи у Маріуполі. Вона просила дати можливість привезти медикаменти, вивезти поранених і поховати загиблих захисників міста.
“Деблокуйте Маріуполь і дайте можливість привезти медикаменти, евакуювати поранених і по-людськи поховати мертвих. Місто, яке воювало за всю країну вісім років і воює тепер. Ми не мученики, ми – борці! Але зараз потребуємо допомоги всієї України!”, — закликала вона у відео.
Майже через місяць, 15 квітня, Альона загинула. Медикиня була на “Азовсталі” разом з побратимами, коли російські окупанти скинули на територію заводу тритонну бомбу. Три поверхи бетонної будівлі, де була жінка, обвалилися, поховавши під собою людей.
Солона вода Азовського моря, яка забрала “Індєйца” до себе
Фотографії старшого сержанта Олексія Яніна і урни в храмі під час відспівування не було. Його дружина Тамара пояснила це тим, що за життя у “Індєйця” був інший світогляд.
“Льошину душу в храмі не відспівували, і урну туди не заносили, бо він був рідновіром”, — пояснила Тамара Яніна.
Рідновірство — релігійно-світоглядна течія, орієнтована на відродження, реконструкцію та впровадження у сучасне повсякденне життя дохристиянських світоглядних засад і релігійних практик. Це напрям у неоязичництві, поширений на постсоціалістичному просторі.
В урні снайпера та розвідника — вода Азовського моря. Боєць загинув у ніч на 7 квітня 2022 року — у човен, на якому “Індєєц” з побратимами перепливав з одного берега на інший поблизу “Азовсталі”, влучив російський снаряд.
Олексій Янін у Маріуполі
Повномасштабне вторгнення Олексій Янін зустрів, виходячи з потяга на залізничному вокзалі Маріуполя — “азовця” терміново викликали з відпустки. Дружина з сином, якому тоді було три роки, залишилися у Хмельницькому.
“10 березня під час спецоперації Олексій отримав поранення, вони тоді ліквідували генерал-майора російської армії. Про поранення я дізналася тільки через п'ять днів через київський штаб “Азову”. Подзвонив Олексій з чужого акаунту 21 березня, вже тоді він був у шпиталі на “Азовсталі”. Я питала, коли ж буде евакуація, ти ж поранений, а Олексій казав, що навколо пекло і про евакуацію не йдеться”, — згадує ті розмови Тамара.
Жінка пригадує, що голос чоловіка був пригніченим, бо щодня гинули його побратими. Тамара одного разу запитала у коханого: “Льоша, а на що це схоже? Це так, як було у 2014 році?”. Він відповів: “Не можу ні з чим порівняти. Ми, військові, самі в шоці від того, що тут відбувається. Це пекло на землі. Тут купа цивільних, переважно жінок з дітьми та старих людей, і росіяни нікого не жаліють”.
Про смерть чоловіка Тамара дізналася випадково з допису його товариша у соцмережі. Там було два слова: “Загинув “Індєєц”. І фото Олексія Яніна. Всі ці дні Тамара писала чоловіку, але повідомлення так і залишалися непрочитаними. Жінка себе заспокоювала, що розрядився телефон і немає змоги його підзарядити. Востаннє “Індієць” був онлайн 6 квітня о 19:56. Потім Тамарі подзвонили з Патронатної служби і повідомили про загибель її чоловіка. Вже згодом вона дізналась про обставини загибелі — вночі бійці перепливали Кальміус поруч з “Азовсталлю”. Човен був нашпигований вибухівкою, бо хлопці пливли мінувати ворожі позиції.
“На мосту стояла російська установка, яка пускала протитанкові ракети. Перша пройшла повз. Льоша з побратимами по рації це передали тим, хто був на землі. А слідом друга ракета. Вона влучила в човен, коли він був у гирлі Кальміусу, вже майже у морі. Хлопці з “Азовсталі” бачили, як загорівся човен…”, — розповіла Тамара.
“Відбувся чин поховання, без тіла, без решток. В урну я поклала воду з Азовського моря, в якому загинув мій чоловік. Для мене особисто це дуже символічно. Особисті речі я не стала класти свідомо, бо все це хочу зберегти для сина Назарчика”, — написала дружина “Індєйца” в соцмережі.
Ця урна в колумбарній стіні стала для неї закритим гештальтом через 2,5 роки після загибелі коханого.
“Я не могла заспокоїти свою голову і душу весь цей час, хоч як не намагалася перехитрити себе різними казками про те, що “Льоша — це сонечко, Льоша — це вітерець, місяць на небі” і все таке. Я розповідала про це сину і намагалася вірити у це сама. По суті, воно так і є. Але є “але”: обряд поховання важливий. Без нього свідомість не відпустить цю ситуацію. Це прощання. І я нарешті попрощалася. Я так вдячна Богу і всім людям, які це організували, за цю можливість. Я не змогла це прощання нічим замінити весь цей час. У той день було дуже важко, бо для мене це був справжній похорон. Після церемонії я почувалася відповідно: спустошено, знесилено, без бажання до будь-чого. Але разом з тим прийшло велике полегшення в голові і в душі. Я сама не знала, що це аж настільки було мені потрібно”, — розповіла Тамара.
Вона зазначила, що Хмельницький — перше місто, в якому влада організувала чин поховання воїнів, тіл яких немає досі. Ще у жодному місті України з початку повномасштабної війни такого не практикували.
У Хмельницькому створили колумбарій на прохання рідних загиблих захисників
“Насамперед хочу сказати, що вся організація була на вищому рівні. Абсолютно всім — від виготовлення урн і табличок до самого похорону — займалася міська рада. Все було чітко, злагоджено, і саме так, як належить. Льоші зробили чин поховання як воїну, за що я дуже вдячна. Ми не платили ані копійки. Урни і табличка з фотографією — це все за кошт міста. Я знаю, що не в усіх містах витрати на оформлення могили, пам'ятники тощо бере на себе місцева влада, тому я ще більше вдячна саме нашому місту за те, що у нас про це дбають”, — говорить Тамара Яніна.
Свої в Telegram 
