Її місія — допомагати. Як Оксана Очкурова з Луганщини підтримує переселенців у Сваляві
Оксана Очкурова — приклад незламності й натхнення. Переживши два вимушених переїзди — у 2014 з Кадіївки і у 2022 зі Старобільська, вона не лише відновила своє життя, а й стала опорою для інших. Зараз Оксана живе у Сваляві й допомагає українцям адаптуватися у нових громадах, надає всебічну підтримку. Про своє життя та шлях до волонтерства Оксана розповіла для Сватове.City.
Нове життя в евакуації
Оксана Очкурова — двічі переселенка, яка не зламалася перед викликами життя. Її історія сповнена випробувань, але демонструє силу волі, прагнення до змін і безмежну відданість людям. Сьогодні вона мешкає у Сваляві, де зуміла не тільки знайти новий дім, а й стати опорою для багатьох інших переселенців.
У Сваляві Оксана з командою створили гуманітарний хаб, який допомагає переселенцям. Вони роздають гуманітарні набори, відповідають на численні запити та підтримують українців.
Оксана Очкурова
«Ми самі надаємо різні види допомоги. Це можуть бути гуманітарна підтримка, психологічна допомога, або організація заходів, які дозволяють людям відчути себе потрібними та повноцінними учасниками життя громади».
Під опікою хабу зараз близько 150 родин-переселенців із Луганської області, які осіли на Закарпатті, та ще 870 родин зі Старобільського району, розкиданих по всій Україні.
Команда ГО «Дієва громада»
«Ця довіра — найбільша цінність для нас. Вона дає нам натхнення продовжувати нашу справу й допомагати тим, хто цього потребує найбільше».
У нашому місті стало страшно залишатися, тому ми поїхали
Перша хвиля переселення для Оксани сталася у 2014 році, коли війна змусила її залишити рідний Стаханов, нині — Кадіївка. У рідному місті у неї була улюблена робота у місцевому палаці культури, де вона організовувала свята та заходи. Але через небезпеку продовжувати залишатися у Стаханові було неможливо.
«У серпні 2014-го у нашому місті вже стало страшно залишатися. З’явилися так звані «козаки», над містом пролетів літак, що скинув світло-шумові засоби. У соцмережах писали, що це був фосфор. Бойових дій у Стаханові не було, але місто наче завмирало — люди виїжджали поспіхом».
Оксана з родиною не стали виключенням. Вони вирішили переїжджати до Старобільська. І цей вимушений переїзд був дуже складним. Дорога, яка зазвичай займала дві години, через численні блокпости тривала вісім.
«На шляху було 11 блокпостів, більшість із яких контролювали «ополченці». Пам’ятаю, як ми виїжджали: білі простирадла на антені машини та напис «Діти» на лобовому склі»».
Особливим полегшенням стало побачити український блокпост у Лисичанську.
«Наші військові тоді ще не мали ні форми, ні нормального обладнання, але ми побачили своїх і вперше за довгий час зітхнули з полегшенням».
Волонтерство та створення громадської організації
Після переїзду до Старобільська Оксана вирішила, що повертатися до колишньої роботи не буде.
«Життя було ніби "на паузі", жодних заходів чи активностей, а потреб було багато — дітей треба було збирати до школи, вирішувати побутові проблеми, шукати нові сенси».
На допомогу тоді прийшли такі ж переселенці, з якими Оксана знайомилася у чергах за гуманітарною допомогою.
«Це стало своєрідною точкою об’єднання. Ми давали поради організаторам, намагалися якось покращити процес. З часом із цих знайомств сформувалася група активних жінок. Нас було семеро, а потім до нас приєднувалося все більше людей».
Згодом звичайне знайомство перейшло у реальні дії. Оксана з однодумицями допомагала організовувати гуманітарні толоки, забезпечувала дітей необхідним для школи та підтримувала родини переселенців у вирішенні побутових проблем.
«Ми хотіли стати частиною громади, в якій опинилися. Для цього треба було щось робити — не просто жити, а приносити користь», — пояснює Оксана.
З часом діяльність волонтерок вийшла на новий рівень. У 2016 році вони зареєстрували громадську організацію «Центр спільного розвитку «Дієва громада». Організація реалізовувала проєкти для інтеграції переселенців, організовувала заходи й фестивалі, які сприяли об’єднанню людей.
Оксана під час заходів ГО «Дієва Громада»
«За пару років ці люди змогли відчути себе частиною нової спільноти, і для нас це було найбільшою винагородою».
Проте події 2022 року змусили Оксану вдруге залишити дім.
Робота під час повномасштабної війни
24 лютого 2022 року Оксана вирішила виїхати зі Старобільська. Водночас її організація продовжувала функціонувати, навіть попри небезпеку.
«У місті була страшна гуманітарна ситуація. Українських товарів уже не було, а російські ще не з’явилися. Особливо складно було людям із вразливих категорій — тим, хто залежав від ліків. Ми не могли стояти осторонь. Домовилися з донорами, які підтримували наш проєкт, щоб перенаправити кошти на закупівлю життєво необхідних препаратів».
Команда збирала заявки через Google-форму й забезпечувала доставку допомоги навіть у найнебезпечніші райони.
«До Старобільська за ліками приїжджали люди зі Сватового, Новоайдару, Марківки, а також із Лисичанська, Сєвєродонецька, Рубіжного. Вони часто їхали без нічого, а ми намагалися допомогти їм не лише медикаментами, але й одягом, ковдрами, найнеобхіднішим».
Проте не всі вантажі доходили до адресатів: один із конвоїв, який перевозив ліки до окупованого Старобільська, був розстріляний.
Окупаційна влада змусила закрити хаб, але це не зупинило Оксану. Вона продовжила допомагати людям у нових містах.
Погляд у майбутнє
Сьогодні Оксана живе з надією на повернення додому, хоча і розуміє, що це буде не скоро. Та водночас прагне максимально допомагати тут і зараз. Вона навчилася цінувати прості речі.
«Я більше не відкладаю щастя на потім. Навчилася радіти простим речам — посмішці доньки, спокійному ранку, дзвінку від друзів».
Попри все Оксана продовжує допомагати українцям
Оксана продовжує розвивати гуманітарні ініціативи, підтримувати переселенців і допомагати родині.
«Моє майбутнє тепер пов’язане не лише з мрією про повернення. Я хочу зробити щось корисне тут і зараз. А Старобільськ завжди буде у моєму серці».
Свої в Telegram 
