Від вишивання бісером до порятунку поранених. Історія Насті "Бусінки", яка з 18 років у війську
Від «пацанки» до медика на передовій
Настя підписала контракт у 2020 році, коли їй виповнилося 18. Рішення, яке шокувало багатьох, для неї було цілком логічним.
«Я дуже мріяла піти військовою, бути військовим, вступити у військову академію», — згадує вона.
Проте батько, який сам був військовим, порадив інший шлях.
Після війни Настя мріє піти у декрет
«Батько мені каже: "Військова академія — це п'ять років теорії, сидіти за партами. Якщо в тебе буде практика, то теорія тебе знайде. А практика — це контракт"», — цитує Настя слова батька, який, на жаль, вже відійшов у вічність.
Військомат був шокований появою тендітної дівчини з рішучим поглядом та твердим наміром служити. А мати...
«Мама мабуть з нами обома місяць часу точно не розмовляла після цього», — усміхається Настя.
Іронія долі: зараз її мати також служить, у мінометній батареї.
«Бусінка» серед «бубочок»
У підрозділі 120-мм мінометів, який бійці лагідно називали «бубочки», Настя була єдиною дівчиною. І коли у вільний час, заступаючи на чергування, вона займалася вишиванням бісером, командир, побачивши це, одразу визначив її позивний.
«Одні бубочки, а ти у нас бісеринка... Ні, бісеринка не підходить. Будеш "Бусінка"», — переповідає вона слова командира, яким судилося стати її другим ім'ям на війні.
Від санітара до начмеда
Військовий шлях Насті почався з посади звичайного санітара-радіотелефоніста, який відповідав на рації. Перший командир беріг її та не хотів пускати на небезпечні завдання.
«Мій попередній командир дуже-дуже сильно мною дорожив, дуже боявся мене кудись пускати. "Ну, як це — дівчина, на евак, мало що станеться з тобою"», — згадує вона.
Але характер і впертість взяли гору. Перший виїзд на евакуацію пораненого назавжди змінив її життя.
«Як зараз пам'ятаю, зі своїми хлопцями, на хаммері... Досить цікаві враження. Але після першого виїзду, після першого свого пораненого я сказала: це моє».
Сьогодні вона керує медичним пунктом з колективом із дев'яти «козаків», як вона їх називає, у підрозділі евакуації «Форсаж». Але навіть зараз вона продовжує виїжджати на стабілізаційні пункти — як вона сама пояснює: «Тому що мені не вистачає практики».
Найважчі випробування
Коли її запитують про найважчі моменти служби, вона затихає на мить. В її очах з'являється те, що бачать лише ті, хто втрачав близьких на війні.
«Найстрашніше і найважче — це бачити своїх побратимів двухсотими. Для мене це найважче в моєму житті», — голос її залишається твердим, але в ньому вчувається біль.
Їй доводилося евакуювати тіла рідних людей — батька і дядька.
«Коли ти рідних своїх людей евакуюєш, це дуже емоційно важко, і ти з цим борешся кожен день».
5 травня, на Великдень, загинув її дядько у Григорівці. Настя до останнього сподівалася на диво.
На війні Настя втратила свого дядька
«Я до останнього надіялась, тому що це велике свято — 5 травня, Пасха. І я до останнього надіялася, що його засипало землею, він живий. Бо є такі випадки, і на моїй практиці були, коли хлопців завалювало, бліндажі накривала землею, і вони виживали».
Вона не могла сидіти вдома.
«Я сказала: якщо ви його не евакуюєте, я поїду сама евакуювати. І знаючи себе, я б це зробила, навіть не думаючи».
Хоробрість і дурість
Тут Настя згадує важливу науку від свого командира.
«Мене завжди вчив мій командир, що потрібно відрізняти хоробрість від дурості. Але в таких випадках реально грає дурість в голові, і ти думаєш, що ти ось такий Рембо, зараз все зробиш».
І додає: «Але коли в тебе є підтримка — в моєму випадку це мої хлопці, які мені кажуть: "Насть, все буде, ми допоможемо. І ми його обов'язково заберемо"».
Зрештою, тіло дядька вдалося евакуювати.
«І от уже коли ми його забрали, коли вже я його везла в пікапі, я зрозуміла, що це він. І, слава Богу, я везу його додому».
Плани на майбутнє
Попри все пережите на війні, Настя не втрачає оптимізму та має чіткі плани на мирне життя.
«Я не планую точно медицини, мені тут достатньо. Але я надіюсь, що скоро це все закінчиться. Я планую мати дітей, тому я чекаю завершення війни і обов'язково йду в декрет. Оце моя місія на майбутнє», — каже вона із щирою посмішкою.
У неї є коханий, з яким вони разом уже три роки.
«Він дуже-дуже хоче від мене лапочку-дочку, але я сказала: все завершиться — я в спокої народжу хоч десяток козаків або козачок. Але це буде не сьогодні».
Сила в комунікації
Особливий талант Насті — вміння підтримати своїх пацієнтів навіть у найскладніші хвилини.
«Я така людина, що мені треба бути скрізь, тут і зараз. Я дуже люблю комунікацію. Навіть коли привозять пораненого, він там, бідний, говорити не може, а я його бадьорю, розповідаю щось. Вони мені у відповідь там щось розказують — скільки в них вдома дітей».
І тут вона не втримується від своєї мрії: «І тут я така зразу: "О, закінчиться війна — піду в декрет!" І в них такі очі зразу загоряються...»
Настя — з тих жінок, які знаходять у собі сили посміхатися навіть у найтемніші часи. Вона робить свою справу з гідністю та відвагою, захищаючи найцінніше — людське життя. І при цьому залишається собою: тендітною дівчиною з позивним «Бусінка», яка мріє про власних дітей у мирній країні.
Свої в Telegram 
