“Воібор” поїхав з Бердянська в Маріуполь на допомогу побратимам. “Азовця” засудили на 22 роки
Любов розповіла для Свої про знайомство і кохання з першого погляду, цивільне життя після “Азову”, пекло в Маріуполі, полон і боротьбу за волю коханого.
Футбольний хуліган, який мріяв потрапити в “Азов”
Сергей Шевела родом з Бердянська. Коли почалася війна, йому було 16 років, хлопець тоді навчався в училищі на автомеханіка. Попри юний вік, Сергій був патріотом, брав участь у різних проукраїнських заходах. А ще — захоплювався “Азовом”, бо саме у Бердянську був створений тоді ще добровольчий батальйон. Його вражала мужність цих бійців, відвага та високі стандарти, яких тоді не було в жодному підрозділі.
Ще Сергій був фанатом київського “Динамо” і місцевого клубу “Бердянськ”. У футбольних хуліганів було своє ком'юніті “Бердянці”. Вони бували на усіх виїзних матчах команди і домашніх іграх, робили банери в підтримку команди, палили фаєри.
“Тільки-но Сергію виповнилося вісімнадцять, він чітко знав, що піде саме в “Азов”. Це були його бажання і мета. Він готувався до цього. У 2017 році пройшов медкомісію і поїхав на “Курс молодого бійця” (КМБ). Казав, що йому було дуже важко, деякі хлопці так і не змогли пройти КМБ. Але Сергій в житті ніколи не зупинявся, якщо у нього є мета, то він йтиме до неї.
Сергій потрапив у омріяний "Азов"
І у травні 2017-го він офіційно став бійцем полку “Азов”, був мінометником. Він дуже пишався цим, завжди натхненно розповідав про побратимів і службу, про навчання і тренування”.
То було кохання з першого погляду
Любов і Сергій познайомились у 2017, коли хлопець тільки потрапив в “Азов”. Заочно знайомі вони були давно, бо обидва з Бердянська, у них були спільні компанії друзів, але вони ніколи особисто не спілкувались. Все змінила звичайна зустріч у автобусі. Їм тоді було по 18.
“Я їхала у автобусі до моря на прогулянку. Сергій зайшов у цей автобус, побачив мене і став дуже уважно дивитися, але так і не підійшов. Через кілька годин написав мені у соцмережі із "наїздом", чого це я з ним не привіталась. Ця його манера спілкування, як я називаю, командирська, і досі є у нього. Цього ж дня Сергій запросив мене на побачення, ми зустрілись увечері, було літо. Ми гуляли до самого ранку вулицями Бердянська. Багато спілкувались, говорили про все на світі. Це було кохання з першого побачення, з першої розмови, а може навіть з першого погляду в автобусі”.
Любов і Сергій
Зранку Сергій провів дівчину додому і поїхав до Маріуполя, на службу. Любов зізнається, що тоді у неї були такі думки — будувати стосунки з військовим на відстані неможливо, тим паче в такому юному віці. Коли хлопець приїхав у відпустку, вони всі 15 днів були разом.
“Я розуміла, що починаю шалено закохуватись, а він закоханий у мене. Був останній день відпустки. Він мав їхати назад до частини, ми чекали машину. Я розуміла, що не можу Сергія відпустити, що моє серце з ним. І тоді він сказав: “Дивись, або ти починаєш зі мною зустрічатись, або ти починаєш зі мною зустрічатись. У тебе немає вибору”. Звісно, я погодилась, у мене ж не було вибору. І відтоді ми разом — вже понад сім років, три з них на відстані. І я жодного разу не пошкодувала, що почала стосунки з Сергієм. Так, будувати їх з людиною, яка завжди далеко, важко, але коли по-справжньому кохаєш, то все це здається дрібницями. Я дуже ним пишалась і щиро захоплювалась його вибором служити і воювати.
Він завжди намагався приїжджати до мене якомога частіше, але це завжди був сюрприз. Отак посеред вечора чую дзвінок у двері, виходжу, а там стоїть мій коханий з величезним букетом квітів. А одного разу він сказав, що не приїде на вихідні якраз перед Новим роком, бо в наряді, я засмутилася. І тут знову дзвінок у двері, виходжу, а там двометрова ялинка, а за нею Сергій зі своєю чарівною посмішкою. Взагалі, він людина дуже весела, ініціативна, любив пожартувати, завжди підтримував всю родину у найскладніші часи. Завжди вигадував щось, аби мене здивувати. І я теж. Старалася приїздити до нього частіше. Де тільки я не була — у Маріуполі, Урзуфі, Юріївці, Чернігові, Бахмуті. Моя родина вже не дивувалась, коли я спонтанно починала збирати речі. Навіть коли була можливість побачитись всього на декілька годин, я їхала до нього, а Сергій до мене. Ми цінували кожну хвилину разом”.
Провела коханого майже до Маріуполя і повернулася в Бердянськ
У 2020 році у “Воібора” закінчився контракт з “Азовом”, і він звільнився. Але перед цим сказав Любі наступне: “Коли почнеться наступ росіян, я мушу одразу їхати назад на службу, і ти повинна це розуміти”.
“Тобто навіть за кілька років до повномасштабного вторгнення Сергій чітко усвідомлював, що так просто це все не закінчиться. Але тоді не хотілося про це навіть думати. Два роки ми жили з ним разом 24/7, працювали, багато гуляли і просто були щасливі. Незадовго до великої війни разом поїхали працювати в Прагу. Повернулись на Новий рік, планували, що у березні знову поїдемо за кордон: хотіли заробити гроші, бо думали про весілля”.
24 лютого 2022 року Сергій і Любов прокинулись від вибухів. Хлопець одразу почав телефонувати побратимам. Дівчина згадує свій стан у той момент — розпач, біль, шалений страх. Розуміли, що їхнє місто окупують. Любов і згадувати не хоче ті дні — у місті був хаос, черги за продуктами, у банкоматах вже не було готівки, а у новинах говорили, що росіяни вже окупували Херсон і рухаються у бік Мелітополя.
“Сергій одразу сказав, що поїде на допомогу хлопцям. Я не намагалася його стримати чи казати, що не відпущу. Бо він попереджав про це ще два роки тому. У нього було два варіанти: дістатися до Запоріжжя, тоді був останній автобус до обласного центру, або їхати до своїх побратимів у Маріуполь, але дорога туди вже була розбита, автобусів не було, всі таксисти, яким ми дзвонили, відмовились їхати. 26 лютого Сергій поїхав до своїх побратимів у Маріуполь. Чи знав він, що місто буде оточеним? Так. Чи було йому важко ухвалити це рішення, залишити свою родину, розуміючи, що місто окупують, і поїхати до Маріуполя? Так, було важко”.
Один знайомий погодився відвезти “Воібора” в Маріуполь. Любов сказала, що поїде з ним, а потім повернеться додому, тією ж автівкою.
“Ми все робили на автопілоті, швидко зібрали його речі, сіли в машину і поїхали. У новинах читали, що російська армія вже прямує до Бердянська. Тобто фактично це було так: ми їдемо з Бердянська в Маріуполь по одній трасі, а з іншого боку, по іншій трасі, в Бердянськ вже їхали росіяни. Тобто у нас час був максимально обмежений. Було страшно, бо дорога в деяких місцях уже була підірвана, на трасах нікого не було. Ми доїхали до населеного пункту біля Маріуполя, там Сергія вже чекали побратими. Ми зупинились, він вивантажив свої баули з речами, і тут прийшов час прощатись.
Ми міцно обійнялись, поцілувались, Сергій сказав, що дуже мене кохає, що я маю бути сильною і оберігати всю нашу родину. І що обовʼязково повернеться. Я сказала, що безмежно його кохаю. Ті дві хвилини прощання назавжди закарбувались в моїй памʼяті. Сергій пішов і забрав моє серце з собою. Я їхала в машині назад у Бердянськ, усвідомлюючи, що їду в пекло. Мене розривало зсередини, бо я відпустила коханого невідомо куди”.
В окупації без стабільного зв’язку
Наступного ранку в Бердянськ зайшли російські війська. Попервах Сергій писав Любові, вони переписувалася майже щодня, підтримували одне одного. Чоловік просив кохану зайвий раз не виходити на вулицю, аби не наражати себе на небезпеку. А в середині березня у Бердянську повністю зник будь-який зв'язок — і мобільний, і інтернет, навіть радіо та телебачення. Люба тоді не розуміла, що у Маріуполі відбувається те саме, тому картала себе, що не може звʼязатись із Сергієм.
“Ми сиділи у повному вакуумі, не знали, що відбувається в країні, не знали нічого. Потім у деяких місцях у Бердянську почав з'являтися інтернет. У одному районі, наприклад, біля банку збиралася понад сотня людей і всі намагалися підключитися до інтернету, аби дізнатися, що взагалі коїться в країні, щоб повідомити рідним, що вони живі. Моя мета тоді була — зловити зв'язок, аби дізнатися що з Сергієм. Та зайшовши у Telegram, я не побачила від нього жодного повідомлення. Пізніше вже прочитала, що на всіх окупованих територіях зник зв'язок. Це було жахливо — не знати нічого. Особливо, коли я була за годину їзди до Маріуполя, а вдіяти нічого не могла. Щодня ми бачили у вікно, як до Маріуполя летіли літаки скидати авіабомби. Потім у нас з'явився інтернет. У Маріуполь завезли старлінки, і Сергій написав, що з ним все добре, він дуже хвилювався за нас. А потім раз на тиждень від нього або від його побратимів приходило коротке повідомлення: “Зі мною все добре” або “Воібор” живий, все ок”.
Сергій Шевела
Ці повідомлення я чекала з нетерпінням. В окупації були постійні перебої з інтернетом, і я хвилювалася тільки за одне, що не зможу дізнаватися новини про Маріуполь і Сергія”.
Ми поговорили 20 хвилин, а потім він вийшов у полон
Кілька тижнів від Сергія не було звісток. Любов писала побратимам, намагалась дізнатися хоча б щось про коханого, але ніхто не відповідав. Тільки 16 квітня він вийшов на звʼязок: написав, що це була найгірша ніч, яку багато хлопців не змогли пережити. Сказав, що він цілий лише завдяки Любові, бо обіцяв, що повернеться до неї цілий і живий. Тієї ночі був прорив з Правого берега на завод, “Воібор” перепливав річку, щоб дістатися на “Азовсталь”. А далі знову перебої зі зв’язком. Сильні обстріли підприємства. Потім росіяни стали скидати на цехи з літаків авіабомби.
“У травні почали зʼявлятися перші новини про те, що, можливо, Туреччина забере військових на кораблі. Хотілося в це вірити, але я розуміла, що це примарна надія. Новини ставали все гіршими, я бачила світлини, де хлопці на “Азовсталі” просто гнили від поранень і від нестачі медикаментів. Щодня чекала повідомлення від нього, але звʼязку з Сергієм так і не було. Я розглядала кожне фото з “Азовсталі”, яке було в мережі, мріяла хоча б на одному побачити свого коханого”.
Увечері 18 травня Сергій зателефонував Любі з невідомого номера. Вони розмовляли 20 хвилин. Обидва були щасливі, бо за стільки часу нарешті почули одне одного одного.
“Він сказав мені, що вони всі виходитимуть у полон. Що гарантами є Червоний Хрест і ООН. Полон триватиме 3-4 місяці, перш за все звільнять жінок і поранених, а потім інших. Говорив, що з ним усе добре, він без поранень. Розказав, що їжі вкрай мало було, як вони готували оладки з муки й води, і що вони були дуже смачними. А ще — як шукали їжу в підвалах, що кава була на вагу золота, як і цигарки, що в день їли стаканчик каші з макаронами. Але все одно говорив, що все добре і вони тримаються. Ще вибачався переді мною, що загубив каблучку. Це сталося, коли розбирав завали на “Азовсталі”, бо пальці дуже схудли. Я тоді на нього так нагримала, кажу, за що ти вибачаєшся, повернешся і купимо нам нові каблучки. А ще казав, що я маю виїхати, бо він буде в полоні і невідомо, що росіяни зможуть дізнатися про мене, вони в будь-який момент можуть прийти додому. Щоб не барилася і швидко це вирішувала, і була обережна та сильна. Пообіцяв, що обовʼязково до мене повернеться”.
Його засудили на 22 роки
20 травня росіяни виклали відео виходу з “Азовсталі” останньої групи наших бійців. На ньому Любов побачила Сергія. Через тиждень вона змогла виїхати з окупованого Бердянська. Було страшно, бо на кожному блокпосту перевіряли документи. Але, на щастя, все пройшло добре, через три доби Любов вибралася на підконтрольну українській владі територію.
Люба побачила на відео, як коханий виходить у полон з "Азовсталі" (Сергій другий на фото)
“А далі почалась боротьба за його повернення та збір інформації по крихтах. Сергія з побратимами одразу відвезли в Оленівку, звʼязку з ним, звісно, не було. А потім вибух у одному з бараків — цей день став суцільним жахом для всіх рідних полонених. Я була дуже зла і просто плакала. Вже потім росіяни виклали список поранених і загиблих, на щастя, Сергія в ньому не було, але я не довіряла повністю цим спискам. Після обміну командирів, 21 вересня 2022, я дізналася, що хлопців порозвозили в різні місця, але куди саме відвезли Сергія, не знала до грудня. Тоді на Новий рік був обмін, і один із побратимів розповів, що Сергій був у Таганрозі. І більше я нічого не знала. Постійно переглядала ворожі медіа, сподіваючись побачити десь Сергія, постійно шукала про нього інформацію в різних групах і чекала, що після обміну мені хтось передасть звістку”.
Так по крихтах Любов збирала інформацію, зараз вона знає, що “Воібора” тримали у вісьмох в'язницях.
“Третього жовтня 2023 року я дізналася, що Сергія і ще двох його побратимів засудили на 22 роки суворого режиму. Цю новину побачила на ворожих ресурсах.
Сергій посередині
На відео з допиту побачила, що Сергій сильно схуд, під очима у нього величезні синці, а одяг на ньому був жіночий. Також було зрозуміло, що він просто завчив текст. Я передала цю інформацію в усі державні структури. Через декілька днів мені написав так званий адвокат з тієї сторони і передав, що Сергій дуже просив його звʼязатись зі мною і мамою. Передав, що живий і з ним все добре. І тоді від адвоката я вже дізналася, де його тримають”.
Акції — це сильна підтримка родин військовополонених
На жаль, з обмінами засуджених все дуже складно, і інколи здається, що виходу просто немає. Але Любов обіцяла Сергію, що буде сильною, тому не має права опустити руки. За ці майже три роки полону вона відвідувала всі можливі зустрічі з усіма державними органами. Була на акціях під Червоним Хрестом, намагається бувати на акціях під Верховною Радою, щоб наша влада також не забувала про хлопців. Матір Сергія ходить на акції в Івано-Франківську, теж бореться та нагадує всіма можливими способами про сина. Любов два роки живе в Одесі, намагається бувати на акціях там щонеділі на Дерибасівській.
“Люди просто відверталися, щоб нас не бачити. Але з кожною акцією людей ставало більше. До нас приєдналися небайдужі одесити, активна молодь, рідні полонених різних підрозділів, рідні безвісті зниклих. Я вважаю, хоч ці акції не впливають на обміни, але нагадувати суспільству, надавати розголос у соцмережах, давати інтервʼю з акцій — це дуже дієво. Тим паче це велика підтримка для нас, рідних полонених. І, звичайно, для хлопців, які повертаються з полону, вони бачать, що їх не забули, бачать, скільки людей їх чекали і підтримували.
Любов чекає на свого коханого "Воібора"
Я впевнена, коли Сергій повернеться, він буде дуже приємно здивований тим, що, окрім родини, багато людей чекали на нього і хлопців з полону. Побачить, скільки людей є їхнім голосом, бо забуття — це найгірше.”
Свої в Telegram 
