Шлях у гирьовому спорті

Євген Нескреба народився і виріс у селі Миколаївка Донецької області, неподалік Волновахи. Спорт у його житті з’явився випадково — побачив, як нагороджують старших хлопців, захотілося і самому.

«У нас у селі взагалі особливо ніяких секцій не було. Працювала секція гирьового спорту, якою керував вчитель фізкультури. І якось хлопці повернулися зі змагань і прямо в школі, на лінійці, їх нагороджували медалями й дипломами. І мені це так сподобалося! Захотів і собі», — згадує Євген.

Євген НескребаАвтор: особистий архів

Гирьовий спорт він почав освоювати самотужки — вдома, з невеликою гирею. Щось виходило, щось — ні. Але бажання не зникло. Тож майже 38 років тому, 29 жовтня 1988 року, коли Євгену було 12 років, він уперше прийшов на тренування з гирьового спорту.

«Це була субота і всі учні сільської школи, в якій я навчався, тоді пішли на осінній бал, а я — ні. Пішов на тренування. Там, крім мене, було ще двоє чи троє людей», — розповідає спортсмен.

Перші досягнення у гирьовому спорті

Починання були непростими. Аби відшліфувати техніку, учитель дав хлопцеві не гирю, а звичайну швабру. Але зусилля дали свої результати — вже за рік, у 1989 році, Євген відправився у Волноваху на своє перше змагання. Юний спортсмен посів третє місце, виступаючи з 16-кілограмовими гирями.

«Я тоді поштовхав дві по 16 кілограмів – 24 рази. А в ривку зробив 60 повторень. Власне, ривок у мене завжди виходив краще», — зазначає Євген.

У спорті Євген понад 30 роківАвтор: особистий архів

Ця впевненість у ривку врешті привела його до світового чемпіонства. У 2007 році він став чемпіоном світу саме у ривку. Євген ділиться, що часто отримує запитання про те, які у нього є методики, секрети. Але саме в ривку їх просто немає. Це такий вид вправи, який дається йому легше.

«У нас довгий час на змаганнях було лише двоборство. Спочатку виконуєш поштовх – береш дві гирі, закидаєш на груди, піднімаєш догори, фіксуєш, опускаєш донизу. І так 10 хвилин. Потім перерва — година-дві, або навіть три, залежно від кількості учасників. А тоді — ривок однієї гирі кожною рукою», — пояснює спортсмен.

Євген каже, що ривок зазвичай спочатку роблять слабшою рукою, потім – сильнішою. І ось сума цих двох вправ і визначає результат.

Та якщо поштовх для нього завжди був викликом, то в ривку він міг «відігратися» й здобути чемпіонство.

Першою великою перемогою Євгена стало друге місце на Чемпіонаті України серед юніорів у місті Хорол Полтавської області в 1991 році.

У 2005 році уперше потрапив на чемпіонат світу

Його шлях почався в сільській школі, а продовжився згодом у Харківському інституті фізичної культури, де Євген удосконалював техніку, аналізував власні результати та поступово зростав. Саме там він виконав норматив майстра спорту України.

Після завершення навчання повернувся додому, до рідної Миколаївки, де почав працювати з дітьми — аж до 2022 року.

«Після Інституту повернувся в село, тренував дітей у дитячо-юнацькій спортивній школі у Волновасі, але й сам продовжував виступати. Знання з інституту допомогли — почав краще розуміти, як працює тіло, як можна розвиватися. Потроху результати росли», — згадує Євген.

У 2005 році він уперше взяв участь у чемпіонаті світу — вдома, в Харкові. Тоді посів десяте місце. Уже наступного року, у 2006-му, в Огре (Латвія) — піднявся на четверту сходинку. А у 2007-му, в Сан-Дієґо (США), здобув «бронзу» в сумі двоборства і став чемпіоном світу в ривку. Відтоді — чемпіонати один за одним: Європа, світ, нові країни, новий досвід.

Євген на змаганняхАвтор: особистий архів

«Далі вже Італія, Німеччина…», — пригадує спортсмен.

До Італії Євген їздив особливо часто — приблизно шість-сім разів. І не випадково: саме там, у передмісті Мілана, знаходиться осередок Всесвітньої федерації гирьового спорту (WKSF).

«Через це більшість змагань часто проходять саме в Італії. Перший раз був у Мілані в 2010-му, потім у 2012-му… А далі вже збився з рахунку», — посміхається Євген.

Проблеми неолімпійського спорту в Україні

За роки участі у змаганнях Євген Нескреба не раз ставав чемпіоном світу та Європи.

«У 2012 році був чемпіонат світу в Білорусі, в Гродно. Там я теж зайняв перше місце. А в 2019-му — став чемпіоном Європи в Ужгороді», — розповідає Євген.

Проте участь у міжнародних змаганнях — це не лише тренування і фізична форма, а й постійна боротьба за фінансування. Навіть найсильніші спортсмени часто не мають змоги представляти країну за кордоном.

«Кожен рік проходять чемпіонати світу та Європи. Але поїхати на них — велика проблема. Якщо ще чемпіонат України — то можна якось поїхати: область допоможе, можливо, й Спортивний комітет України. А от на міжнародні — вже шукай спонсора або їдь за свої гроші», — зітхає Євген.

Гирьовий спорт не є олімпійським видом. Це автоматично означає — мінімальна увага з боку держави.

Попри все - продовжує займатися спортомАвтор: особистий архів

«Це не футбол, не легка атлетика. У нас думають: поїхав на чемпіонат — значить, заробив тисячі. А ніхто не вірить, що я дуже часто їжджу за свої гроші. Якби заробляв, то не працював би більше ніде, не працював би сантехніком, не чистив би каналізації», — каже Євген.

Попри десятки титулів, спорт для Євгена ніколи не був фінансовою опорою. Це радше — справа життя, внутрішній вогонь, який не згасає, навіть якщо доводиться тренуватись після роботи, а на змагання витрачати власні заощадження.

Федерації не надають фінансування для поїздок на міжнародні змагання. Частково допомагає Союз гирьового спорту України, бо має договір з Міністерством молоді та спорту. Та Євген не їздить на міжнародні змагання від Союзу. Але ті, хто їздять, кажуть, що зараз часто оплачують поїздки самотужки.

«Бо ти виграєш чемпіонат України, а потім йдеш із простягнутою рукою. Шукаєш, позичаєш. Їдеш, представляєш Україну за свої кошти або, якщо пощастить, за кошти меценатів», — каже Євген.

Зараз Євген виступає переважно серед ветеранів. Але досі з тією самою пристрастю, з якою колись 12-річним хлопцем не пішов на осінній бал, а прийшов на своє перше тренування з гирями.

Початок повномасштабного вторгнення

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Євген із родиною жив у Волновасі. До лінії фронту — всього 20–25 кілометрів. Удари і вибухи тут не були чимось незвичним, але в лютому 2022-го ситуація стала тривожнішою, ніж будь-коли раніше.

«У нас ще 22 лютого було тренування. Але вже тоді щось відчувалося — обстріли були сильніші, ніж раніше. Думали, що це, можливо, просто на певний період трохи інтенсивніше і скоро все заспокоїться», — згадує Євген.

Але 24-го лютого все змінилося. Обстріли не припинялися. Місто почали обстрілювати з «Градів». У будинку не стало світла, газу, води. Родина спустилася в підвал — там і ховалися.

«24, 25, 26 ми сиділи в підвалі у батьків. І 27-го вирішили їхати. У нас була маленька дитина — чотири з половиною роки. Температура піднялась, а лікарні не працювали, аптеки — теж. Якісь ліки ще були вдома, але стало ясно — залишатися не можна», — пригадує спортсмен.

Євген із родиною не мав чіткого плану. Просто вирушили далі від обстрілів. Спершу поїхали у напрямку Дніпра, зупинилися у Павлограді.

«Згадали, що в Павлограді у куми родичі є, подзвонили — просто щоб попросити переночувати. Але лишилися там на два тижні. А вже звідти поїхали далі — на Волинь», — каже Євген Нескреба.

І вже 4-й рік Євген мешкає у Луцьку.

Музей спорту вдома

Крім того, що Євген Нескреба — багаторазовий чемпіон із гирьового спорту, він ще й батько трьох доньок, дві з яких — старші — також піднімали гирі. Тож до війни одна з кімнат у його домі була схожа на музей спортивної слави: стіни вкривали сотні медалей, полиці згиналися під вагою кубків.

«У мене було десь 600 медалей — це тільки мої. А ще медалі моїх доньок: в однієї — 120, у другої — приблизно 110. Кубків у мене було десь 300, у дітей — ще з пів сотні», — згадує Євген.

Але вже наступного дня після того, як родина виїхала з рідної Волновахи, у їхній дім прилетіла ракета. Там згоріло все, у тому числі й «музей» Євгена з нагородами, які він збирав протягом 33 років.

Проте спортсмен не здався — і почав відновлювати свою спортивну історію. Вдалося поновити близько 400 медалей. Робив запити до Міжнародної федерації гирьового спорту, Всесвітньої федерації гирьового спорту, Асоціації гирьового спорту, Союзу гирьового спорту — і частково відновив нагороди.

Нагороди ЄвгенаАвтор: особистий архів

«Деякі посвідчення, звання — майстер спорту, майстер міжнародного класу — я зміг поновити», — каже він.

Але Євген не лише відновлював втрати — за три роки повномасштабного вторгнення він здобув десятки нових перемог.

«Я точно не рахував, але думаю, що вже маю близько сотні нових медалей. Понад 50 — це точно. Кубків назбиралося десь 30. Тільки з чемпіонату Європи в Італії минулого грудня привіз чотири кубки та медалі. Зміг поїхати туди завдяки підтримці Благодійного фонду «Сучасна Україна», — розповідає спортсмен.

Повернення до спорту після переїзду

Євген зізнається: довго не міг наважитися знову почати тренування, були думки, що вже й не повернеться до спорту. Через певний час після переїзду до Луцька взяв гирі в місцевому спортивному товаристві «Колос», але кожна спроба закінчувалася сльозами — надто болісними були спогади про втрачене. Лише через 2 місяці знову почав тренуватися.

Найпершим з початку повномасштабного вторгнення для Євгена стало змагання у Польщі — чемпіонат Європи у грудні 2022 року — саме тоді він встановив рекорд у двоборстві у ваговій категорії до 63 кг. А вже наступного дня посів перше місце, піднявши 24-кілограмову гирю 655 разів за годину. Саме той виступ став для нього знаковим — попри внутрішні сумніви, що він більше ніколи не повернеться до гирьового спорту.

Чергова перемога на змаганняхАвтор: особистий архів

У 2023 році Євген узяв участь у чемпіонаті світу в Угорщині, у місті Годмезевашаргей і чемпіонаті Європи в Пескарі (Італія). На обох турнірах здобув по два перших місця — в поштовху та ривку.

Євген розповідає, що зазвичай бере участь і в поштовху, і в ривку. Змагання тривають чотири дні: перший — зважування та підготовка, далі — виступи. Виступати лише один день, а решту просто чекати — не для нього, зізнається спортсмен. Тому він зазвичай змагається два дні поспіль.

На четвертий проходять марафони та напівмарафони. Але на них був лише раз — у Польщі. Це вимагає витривалості та зовсім іншої підготовки. За словами спортсмена, щоб виступити на півгодинному чи годинному марафоні, потрібно тренуватися щонайменше 2–3 місяці. Тож зазвичай четвертий день змагань для нього — вільний.

«А то буває, питають: «Був в Італії, що там бачив?» — «Нічого. Спортзал і гирі», — сміється Євген. — Тому намагаюся хоча б останнього дня прогулятися містом, у якому виступаю.

Участь у цих міжнародних змаганнях у 2023 році також стала можливою завдяки фінансовій підтримці благодійного фонду «Сучасна Україна».

Робота слюсаря та спорт

Після вимушеного переїзду на Волинь Євгену довелось починати з нуля. Спершу влаштувався охоронцем. Та з часом з’явилась можливість змінити роботу. Тепер працює слюсарем-сантехніком.

«Та ж сама фірма, тільки інша посада — умови кращі, зарплата трохи більша. І головне — можу тренуватись. Працюю з 08:00, о 17:00 вже вдома. От зараз із вами поговорю — і піду тренуватись», — каже Євген з усмішкою.

Готується до змагань у вільний від роботи час, та новий графік це дозволяє: вівторок, четвер і субота — дні для тренувань. І це набагато зручніше та легше, ніж було раніше.

Євген розповідає, що коли працював охоронцем, то 4 дні з 07:00 до 22:00 був на ногах. Приходив додому — і все, вже ні про які гирі не міг думати. За сім днів максимум два тренування виходило. А зараз — значно краще.

Євген жартує, що іноді навіть сам не розуміє, як тіло реагує на навантаження: «Буває, приходиш з роботи змучений, думаєш: ну сьогодні вже точно нічого не вийде. А піднімаєш гирі — і результати кращі, ніж планував. А буває навпаки: день був легкий, сил багато, а тренування не йде. Можливо, щось на психологічному рівні, можливо, погода впливає, а може — просто не доспав чи навпаки переспав. Досі не знаю, як це пояснити».

До тренерства більше не повертається

На новому місці, у Луцьку, Євген шукав можливості повернутися до тренерської роботи. Але там гирьовий спорт не розвинений.

«Пропонували мені роботу інструктором у «Динамо», навіть керівну посаду, але це зовсім інше — там MMA, самбо. Ще й змагання майже щовихідних. Я в тому не дуже розуміюся. Ще й на свої тренування часу вже точно не буде», — пояснює він.

Ба більше, нова робота передбачала б не тільки щільний графік, а й нижчу зарплатню. А для людини, яка орендує квартиру в Луцьку і «тягне» побут самостійно, навіть тисяча гривень має значення.

«В трудовій книжці, може, й написали б красиво — «керівник», а не «слюсар». Але як за квартиру по 9 тис. платити, то ці кілька тисяч різниці в зарплаті вже не здаються дрібницею. Ми знімали за 5 тисяч, як тільки приїхали у 22-му, зараз — 9, і ще треба пошукати, щоб за такі гроші було більш-менш нормально», — каже Євген.

Підтримка від фонду

Євген розповідає, що знайомство із «Сучасною Україною» відбулося завдяки випадковій, але доленосній зустрічі з Романом Юзефовичем із Нововолинська, який працює на шахті та є представником Фонду.

До повномасштабного вторгнення Євген виступав на спартакіадах працівників вугільної промисловості — як член профспілки шахтарів у місті Вугледар. Після переїзду до Луцька зв’язки з командою на певний час втратилися, але не на довго.

«Подзвонили організатори: «Може, хочеш виступити?» А я ж не знав, за кого. Вони кажуть: «От є Нововолинськ, там шахтарі, можливо, за них. Дали номер Романа, я йому подзвонив, поговорили, і так поїхав на змагання в Шептицький, Львівської області», — пригадує Євген.

Після цього він вступив до місцевої профспілки шахтарів і почав виступати за команду Нововолинська. Так, через Романа Юзефовича і познайомився із «Сучасною Україною», зокрема і з президентом Фонду — Володимиром Гавришем.

І вже з чемпіонату світу в Угорщині у 2023 році Фонд почав системно допомагати Євгену з участю в міжнародних змаганнях.

На змагання за кордон — завдяки підтримці

У грудні 2024-го він здобув чотири перших місця на чемпіонаті Європи в Італії від Асоціації гирьового спорту. Раніше, в червні, взяв участь у чемпіонаті світу в Жешуві, Польщі. Зайняв друге місце в поштовху та перше місце в ривку. Щоправда, не без скандалів.

«Усе було дуже напружено — Португалія подавала протест на Польщу, Іспанія — на когось ще… Справжня драма! Спочатку мене нагородили за перше місце у поштовху, потім почали по 10 разів перераховувати очки. І програв всього 0,2 підйома — у поштовху (1 підйом – це одна ціла)», — згадує Євген.

Чергові нагороди ЄвгенаАвтор: особистий архів

Спортсмен розповідає, що передивлялися відео, перераховували, знімали й додавали очки — як йому, так і його опоненту. В результаті переміг спортсмен з Угорщини.

Втім, наступного дня він взяв реванш у ривку — виді вправи, де кожна рука працює окремо. Там розрив був вагомий, каже Євген. У українця було 450 очок, а у спортсмена, який зайняв друге місце — 220.

У липні 2024 року Євген виступав у Швейцарії, у місті Егль — від Федерації гирьового спорту України.

«Там встановив два світові рекорди в поштовху гирь по довгому циклу. Спочатку — дві гирі по довгому циклу, потім — одну. І знову-таки — поїздка стала можливою завдяки Фонду», — ділиться він.

Поїхати на змагання у Польщу, Італію та Швейцарію минулого року Євгену вдалося завдяки підтримці Благодійного фонду «Сучасна Україна». Без цього поїздка просто б не відбулась.

«Якщо у Польщу ще якось можна було б — там дещо менше витрат — 400-450 євро. То Швейцарія й Італія — це мінімум 700 євро. Якщо в мене заробітна плата 15 тисяч і в дружини стільки ж, то витратити таку суму на поїздку — нереально. А ще ж треба за квартиру платити, жити за щось…», — пояснює Євген.

Спортивні плани на цей рік

У Євгена вже є плани на 2025 рік — одразу кілька міжнародних чемпіонатів, які потребують серйозної підготовки та фінансування.

Найближче важливе змагання — чемпіонат світу в Італії, який проходитиме з 5 по 8 червня у місті Бусто-Арсіціо, неподалік Мілана. Відбір туди Євген пройшов посівши два перших місця у поштовху та ривку на Відкритому чемпіонаті Асоціації гирьового спорту України в Ужгороді, що проходив з 28 по 30 березня.

Після цього — у жовтні — очікується відбір на чемпіонат Європи, що має пройти у грудні в Кишиневі. «Якщо виграю у Львові — а я думаю, що виграю — то й поїду», — з усмішкою додає спортсмен.

Також у планах участь у ще одному чемпіонаті світу у Сербії, у Белграді — за Міжнародну федерацію гирьового спорту. Минулі роки Євген уже представляв Україну за Федерацію у Швейцарії (2024 рік) та Сербії (2023 рік), куди поїхати також зміг завдяки підтримці благодійників.

Між великими подіями бувають також обласні фестивалі або змагання серед шахтарів, де Євген виступає за Нововолинську шахту.

«Було понад 700 змагань. Але всі списки згоріли…»

Коли запитуємо Євгена, скільки ж змагань у нього загалом — на хвильку задумується. Каже: до 2022 року все акуратно вів у блокнотах — одразу в двох екземплярах.

«Дружина сміялася: «Навіщо два?». А я їй казав: якщо один загублю — буде ще один. Та вийшло, що обидва лишились у Волновасі. І все згоріло…», — каже Євген.

На той момент у списку було понад 700 змагань — обласних, всеукраїнських, міжнародних.

За рік, каже, виходить близько 10–15 змагань, якщо рахувати обласні, кубки, чемпіонати України та міжнародні. Також є ще 3–4 онлайн-змагання, які з’явились під час пандемії COVID-19 і тепер стали постійною практикою.

«Онлайн — це не те. Підняв — і все. Немає поруч суперників, не чуєш, як дихає зал, не бачиш, хто виривається вперед, хто здає. Це вже зовсім інше відчуття. А от коли ти стоїш на помості, біля тебе ще п’ять-шість спортсменів, у вас спільне табло, хвилина за хвилиною — отоді це справжнє змагання», — каже Євген.

Онлайн-змагання — це вихід для тих, хто не може виїжджати за кордон. Євген, як людина з інвалідністю, має змогу брати участь у міжнародних змаганнях, але багато його знайомих обмежені лише форматом «підйому перед камерою».

«Звісно, краще так, ніж ніяк. Але спорт — це ж не тільки про цифри. Це про дух, про боротьбу, про момент тут і зараз», — ділиться спортсмен.

Про проблеми зі здоров'ям

Проблеми зі слухом у Євгена вроджені. Діагноз — отосклероз, спадкова хвороба, яка поступово позбавляє людину здатності чути.

«У дитинстві все було нормально. А десь після двадцяти почав помічати, що чую дедалі гірше. Спершу не звертав уваги. А потім уже не міг не помічати — з двох вух чув разом десь на 105–110% (з 200% у нормі)», — пригадує спортсмен.

Перший слуховий імплант Євгену поставили ще у 2012 році в Донецьку. Другу операцію робив уже у Києві в 2017-му.

Заповітні мрії

На запитання про найзаповітнішу мрію, Євген відповідає без роздумів: «Щоб був мир. Щоб не було цих повітряних тривог, щоб не дзвонити по кілька разів на день своїм… У мене донька — слідча в Добропіллі. Це зовсім поруч із Покровськом, зона постійної небезпеки. Перевестись вона не може, звільнитись — не хоче. Тримається. Сильна в мене. Уперта».

А в спорті, каже Євген, аби здоров’я вистачало ще хоч на 10–15 років. Щоб не боліла спина, не тягнуло плече. І щоб було за що їхати та представляти Україну.