У базі окупантів я «екстремістка». Вчительку Оксану Ніжельську росіяни тримали у полоні 52 дні
Розплата за принципову позицію
Оксана Женілова присвятила все своє життя освіті та рідному ліцею у Привіллі на Сватівщині. Повномасштабне вторгнення вона зустріла вдома разом із чоловіком. Навесні 2022 року, коли російські війська швидко просувалися Луганщиною, у Привіллі ще деякий час було відносно спокійно.
«З 30 березня 2022 року мені довелося виконувати обов'язки директорки ліцею. Оскільки у нас була спокійна ситуація, ми продовжували дистанційне навчання. Інколи виїжджали з колегами на консультації до діток, але очної форми не відновлювали», — згадує Оксана.
Навчальний рік у ліцеї завершили 13 травня 2022 року. А вже наступного тижня ситуація кардинально змінилася. До Оксани приїхало нове «керівництво» з району, обшукало подвір'я та забрало ключі від ліцею.
Незважаючи на це, жінка продовжувала виконувати свої обов'язки. Маючи вдома ноутбук, принтер і печатку закладу, вона оформляла потрібну документацію, робила все, аби колеги отримували зарплату. Принципово звільнила всіх учителів, які пішли на співпрацю з окупантами.
«Новопризначена» директорка школи, колишня учениця Оксани, передавала їй «привіти» через чоловіка, вимагаючи повернути оргтехніку та погрожуючи комендатурою.
Привільський ліцей
«Я так розізлилася в той момент, що взяла і намалювала маркером на ноутбуку "Слава Україні". Чоловік змусив мене стерти напис рідиною для зняття лаку, але сліди залишилися. Думала, на цьому вони й дадуть мені спокій, але я помилилася», — згадує вчителька.
«Погодуй курей, бо додому вже не повернешся»
Вранці 25 жовтня 2022 року до будинку Оксани прибули четверо озброєних військових. За ними — троє поліцейських, які заявили про обшук. Перевернули весь будинок, знайшли військову форму доньки Оксани, яка служила в ЗСУ. А потім виявили чотири аркуші із патріотичними написами.
«Вони знайшли чотири аркуші, на яких було написано "Слава Україні", "Слава нації" і "Смерть Російській Федерації". Я впізнала їх, бо це я писала, коли українські військові почали контрнаступ на Харківщині», — розповідає освітянка.
Коли окупанти відволіклися на обшук подвір'я, Оксана розірвала папери на дрібні шматочки і сховала за пазуху. Це розлютило росіян: вони почали кричати і погрожувати. Один із них кинув фразу, яка стала фатальною: «Погодуй курей, бо додому вже не повернешся».
На жінку наділи наручники і повезли до райвідділку в Троїцьке. Там її чекав довгий допит, а військові намагалися склеїти розірвані папери.
«Ледь не за барки мене тягав той, хто допитував. Після допиту знову поїхали додому, аби вони все оформили як треба. У мене була менструація, і необхідно було до туалету. Військовий пішов за мною, і я ходила в туалет при ньому. Це таке приниження... Не передати словами», — згадує Оксана.
Доба в райвідділку — без їжі та води
Після «оформлення» затримання жінці дозволили взяти мінімум речей — таблетки, засоби гігієни, гребінець і пляшку води. Потім знову повезли до райвідділку, де її тримали добу.
«Ніхто мене не годував протягом дня, води теж не давали. Забрали у мене всі речі — окуляри, прокладки, ліки. Знаєте, що мені найбільш образливо? Один з тих, хто мене садив у камеру, — син мого учня. Це я вже згодом дізналася. Але ж вони знали, що я — вчителька! Коли я попросила у нього, аби мені віддали прокладки, то він кричав "не положено". Просто знущалися наді мною», — розповідає освітянка.
«Погрожували, що кадирівцям зараз відвезуть»
Наступного дня Оксану, із пов'язкою на очах, перевезли до Старобільського СІЗО. Дорогою жінка пережила справжній жах.
«У мене на очах була пов'язка, і під приводом поправити її, хотіла подивитися, де ми їдемо. Але я ледь встигла торкнутися рукою обличчя, як солдати, що їхали зі мною, стали кричати, смикати автомати. Такі образливі слова мені говорили, погрожували, що кадирівцям зараз відвезуть. Я так боялася, що мене зґвалтують... Вони весь час питали, чи хворію я чимось», — згадує Оксана.
До Старобільського СІЗО її привезли 26 жовтня 2022 року. Забрали шнурки, прикраси, паспорт, провели принизливий особистий огляд.
«Мене роздягли. Мацали, оглядали. Я не можу точно сказати, чи виходили чоловіки в цей час, бо була в поганому емоційному стані. Щоб ви розуміли, коли мене привели до камери, то на дверях було червоним написано "35". Лише з часом, після допиту, я побачила, що ці цифри насправді були білими», — розповідає вчителька.
«Ми тут — «нулі»: нелюдські умови в камері
У камері Оксана була сьомою. Там тримали жінок з різних куточків області, навіть із її району. Умови утримання вражали своєю жорстокістю.
«Постіль на нарах — брудна. Її ніхто не замінював, не прав. Я місяць їла одноразовою ложкою та з однієї тарілки ще з двома дівчатами. Всі 52 дні, які пробула в СІЗО, нас не водили купатися. Ми набирали воду в пляшки і гріли її на трубах, коли увімкнули опалення, щоб можна було помитися. Я не мала зубної щітки і чистила зуби вологими серветками. Пасту виміняли дівчата у тих, хто розвозив їжу», — згадує вона.
Харчування було мізерним і низької якості. Перший тиждень Оксана взагалі не їла. Потім, зрозумівши, що відпускати її ніхто не збирається, почала потроху звикати до місцевих «страв» — супу з кількома шматочками картоплі, перлової каші, перетовченої рибної консерви і хліба.
Через погане харчування жінки мали проблеми зі здоров'ям, але звертатися зі скаргами було марно.
«У нас тут не було прав. Казали, що ми — "нулі". Тобто навіть не рахували в загальне число утримуваних тут. Тому і поводилися відповідно. Особливо жінки-наглядачки — саме вони були найжорстокіші», — розповідає Оксана.
Покарання за непокору
Одного разу наглядачка покарала всю камеру, перевівши жінок у приміщення з набагато гіршими умовами.
«Стіни були пописані, видовбані. Мені здається, вона раніше була чоловічою. Такий холод страшний. А туалет... Він був забитий. Оте все на поверхні... Сморід стояв, ми не могли нормально спати. Здавалося, ніби ми спимо в туалеті», — з жахом згадує Оксана.
Там вони провели три дні, поки не вмовили іншу зміну наглядачів перевести їх. Нова камера знаходилася в іншій частині СІЗО. Там був навіть душ, але й там відчуття постійного спостереження не залишало жінок.
«Було таке відчуття, ніби за нами весь час хтось спостерігав. У стінах були такі щілини, що ми чули розмови працівників СІЗО. Світло вимикати не дозволяли взагалі, тому я не спала майже всі ці 52 дні», — згадує вчителька.
«Деяких дівчат катували струмом»
У СІЗО Оксана була свідком нових затримань та жорстокого поводження з іншими в'язнями.
«Одного дня до нас привезли двох вісімнадцятирічних дівчат із сусіднього села поблизу Старобільська. За їх розповіддю, окупанти чекали, поки вони досягнуть повноліття, і тоді їх заарештували. Згодом одну з них перевели в іншу камеру, а потім і випустили», — розповідає Оксана.
Жінка згадує, що другу дівчину водили на допити, після яких вона поверталася в поганому психологічному стані.
«Деяких дівчат із камери катували струмом, одній з них здавлювали палець пласкогубцями, били. Мене не били. Тільки моральний тиск і погрози», — говорить вчителька.
Звільнення та довгий шлях додому
У грудні 2022 року Оксану забрали на останній допит. Після нього жінка знову пережила принизливий особистий огляд.
«Допит був в іншому місці. По поверненню у СІЗО знов оглядали. Роздягнули. Торкалися інтимних місць, проникали пальцями, щоб я нічого не пронесла. Жах...», — згадує вона.
Через кілька днів, 14 грудня 2022 року, їй несподівано повернули паспорт, дали 500 рублів на автобус і відпустили. Проте вирватися з окупації вона змогла лише в жовтні 2023 року.
На пункті пропуску в Колотилівці Оксана дізналася, що занесена в базу як «екстремістка». Через багатогодинну фільтрацію вона вже не сподівалася виїхати, але наявність українського паспорта врятувала її.
Сьогодні, за її словами, Оксана нарешті почала спати нормально. Але повірити в те, що всі ці жахи відбувалися з нею насправді, досі не може. Оксана Женілова продовжує працювати у відділі освіти, хоч і перебуває за межами рідної Сватівщини. Робота та маленька онучка, яка народилася, коли вона ще була на тимчасово окупованій території, дають їй сили жити далі.
Свої в Telegram 
