Поки я живий, я буду шукати. Олексій Юков про те, як пошуковці рятують пам’ять про загиблих на війні
«Ми не ділили на німців і радянських — усіх ховали»
Перше знайомство Олексія з військовою археологією відбулося, коли йому було лише 13 років. Те, що він побачив тоді в лісі напередодні 9 травня, назавжди змінило його життя.
«Я вважав, що всі воїни, всі герої поховані в братських могилах або на цвинтарях. Але коли старший брат повів мене в ліс, я побачив щось, що в корінь змінило моє бачення історії», — згадує Олексій.
Те, що здалося здалеку білими плямами снігу серед весняної зелені, виявилося людськими рештками — кістками, черепами, залишками спорядження радянських воїнів, які просто залишили на полі бою.
«Для мене це був удар, шок і нерозуміння людської сутності. Люди, які захищали, звільняли від нацистів, віддавали свої життя, стали просто непотребом. Деякі черепи висіли на деревах, на пеньках...».
Того ж року підліток познайомився з пошуковим загоном «Гола Долина» і почав допомагати їм. За роки пошуків команда Олексія знайшла 3165 військових Червоної Армії та приблизно 10 000 німецьких солдатів.
«Ми не ділили їх на німців і радянських, хоча багато хто питав: "Навіщо ви цих німців копаєте? Це ж вороги". Але ми чисто по-людськи робили свою справу — для нас дуже важливо було, щоб кожна душа заспокоїлась і була похована», — пояснює пошуковець.
Під кулями за своїми
З початком повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році команда «Плацдарм» змінила профіль роботи — тепер вони шукають тіла загиблих українських військових, цивільних та російських окупантів. Робота стала набагато небезпечнішою.
«З появою FPV-дронів стало набагато важче, — розповідає Олексій. — Вони не дивляться на те, хто збирає тіла. Звичайно, вони бачать у нас ворогів і думають, що ми військові. При нас немає зброї, тільки лопати, та форма. Було таке, що ми ходили в помаранчевих жилетках, так за нами почали полювання».
Пошуковці працюють на лінії зіткнення або в місцях, де нещодавно пройшли бої. Процес евакуації тіл надзвичайно складний.
Робота пошуковиків команди «Плацдарм»
«Спочатку треба розчистити територію. Буває, що декілька днів доводиться евакуювати одне-два тіла. Спочатку пробиваємо дорогу до тіла, потім координуємо дроном. Якщо тіло закопане, його викопують. А тим часом працюють дрони, працює артилерія — забрати тіла фактично неможливо. Тому викопуються так по пів годинки, 10-20 хвилин, потім знову в укритті».
Знайдені тіла упаковують у спеціальні мішки, якщо є можливість. Але часто доводиться просто тягти їх на ношах або навіть у руках — залежно від стану тіла та рівня небезпеки.
«Якщо відкриваєш мішок — це велика ціль, її видно. І якщо дрони помітили, то група постійно під обстрілом», — пояснює Олексій.
«Душі нам допомагають»
Найчастіше команда Олексія працює за зверненнями родичів, які шукають своїх близьких.
«До нас звертаються батьки з проханням про допомогу, щоб ми знайшли їхніх дітей, — розповідає пошуковець. — Військові не можуть забрати тіла або не можуть знайти. Тоді ми долучаємось. Працюємо з поліцією, СБУ, уповноваженим з питань зниклих безвісти за особливих обставин, волонтерськими організаціями. Ми всі — як один організм».
На питання, як вони знаходять тіла в густих лісах чи на великих територіях, Олексій відповідає: «Ми як пошуковці віримо, що душі нам допомагають».
Він розповідає вражаючі історії — як ворон привів їх до тіл двох загиблих солдатів, як кішка допомогла знайти рештки в підвалі, як інтуїція іноді веде їх у правильному напрямку.
«Я зрозумів, що у кожної душі своя енергетика, і ти відчуваєш... Іноді в тебе такий присмак, як метал, оскома. Я зупиняюсь, проходжу, як магнітом... І таки знаходжу».
Забирали тіла з окупованої території
Одного разу команда Олексія ризикнула відправитися на окуповану територію, щоб забрати тіла українських воїнів. Операція ледь не закінчилася трагічно.
«Ми їдемо, а на дорозі вже з російськими прапорцями машини їздять... Перед нами — зетки, машини з автоматами, БТРи якісь. Я кажу: "Ручкою махаємо". Махаємо ручкою, вони нам махають».
На блокпості росіяни зупинили їхню машину. Олексій пояснив, що вони їхали забрати тіла. Коли відкрили машину, щоб показати, з неї посипалися опариші — тіла пролежали на сонці більше тижня. Російські військові дозволили їм проїхати, але ситуація була дуже небезпечною.
«Було реально страшно. Ми в оточенні ворога, і ти не знаєш, куди тебе зараз повезуть», — згадує він.
Коли пошуковці повернулися на підконтрольну територію з тілами, військові здивувалися: «Як ви це зробили?»
Знайдені тіла російських солдатів іноді стають цінним ресурсом для обміну.
«Ми знайшли тіла російських військовослужбовців, яких шукала російська сторона. У той час в Оленівці загинули наші військові, їх просто вбили — це військовий злочин. І росіяни не хотіли віддавати ці рештки. Ми знайшли їхніх військових, і почалася робота. Підключились СБУ, контррозвідка, уповноважені... Росіяни погодилися поміняти своїх на азовців. Це була дуже складна процедура, але ми повернули цих пацанів з "Азову", які загинули там», — розповідає Олексій.
«Я матусям дзвоню»
Один з найемоційніших моментів для пошуковців — це спілкування з родинами загиблих. Багато з них до останнього сподіваються, що їхні близькі живі.
«Коли ти дістаєш їх, іноді так плакати хочеться, — каже Олексій зі сльозами на очах. — Бо дивишся на це і розумієш, що цю рвань принесуть матусі додому, і вона не зможе доторкнутися до своєї дитини».
Він згадує випадок, коли загиблий «висів на деревах», і пошуковцям довелося збирати рештки вручну.
«Ми напряму з матір'ю говоримо, і я кажу: "Ми його забираємо". А вона в трубку ридає... Я кажу: "Заспокойтеся, ви — мати цього хлопця, кого ми забираємо". І вона: "Все, я готова прийняти його". І ти розумієш, що вона не доторкнеться до нього — останнього доторкання не буде».
Ось так пошуковики шукають останки полеглих у війні
Часто тіла знаходять у жахливому стані — «намотані на дерева», «розкатані технікою, як наклейки по дорозі».
«Ти підходиш і відклеюєш, просто відклеюєш і кладеш у мішок. І думаєш: якби ти не пройшов там, у нього б не було шансів повернутися додому... І ти радієш цьому кусочку, що ти хоч щось додому повернеш, і мати зможе поховати і ходити до своєї дитини».
Кожен загиблий — людина, а не статистика
На питання про статистику втрат Олексій відповідає емоційно:
«Я не хочу говорити про якісь там цифри, бо для мене втрата кожного хлопчика, кожної дівчини на війні — це трагедія національного масштабу. Я не хочу, щоб про них говорили як про статистику. Я хочу, щоб про кожного з них говорили як про особистість, як про людину, як про сина, батька... а ми знову цей колгосп совковий — статистиками».
За оцінкою Олексія Юкова, близько 80% зниклих безвісти — це загиблі. Інші потрапляють у полон, і про них просто нічого не відомо.
Повернути всіх — навіть ворогів
Попри ненависть до окупантів, Олексій переконаний, що повертати треба всіх — і своїх, і чужих.
«Ми повертаємо наших хлопців і дівчат додому і повертаємо російських солдатів додому, бо їхня земля там. Ми не хочемо, щоб тут були якісь братські могили, щоб тут були безіменні люди. Не може бути так, щоб у XXI столітті лежали безіменні», — каже він.
Пошуковці детально документують все, що знаходять — фіксують татуювання, фізичні вади, наявність зубів, шрами, прижиттєві переломи тощо. Ця інформація передається до Генерального штабу, щоб потім передати російській стороні для ідентифікації та репатріації тіл.
«Пацани в окопах, коли ми заходимо до них, кажуть: "Тепер ми хоч знаємо, що нас заберуть". Бо ти сидиш і не знаєш — зараз тебе "ляпне", і все. І хто тебе забере? Ніхто. А ми їм кажемо: "Не дай Боже, але ми вас не кинемо"».
Жертви мін і важкі втрати
Робота пошуковців надзвичайно небезпечна. Навіть у перерві між пошуками вони перебувають на місцевості, буквально нашпигованій мінами.
«При кожному виїзді ми натикаємося мінімум на три-чотири міни», — каже Олексій. Оцінюючи ліс, де вони зараз працюють, він зазначає, що на його розмінування може піти більше п'яти років, і почнеться це не раніше ніж через 10 років після закінчення війни.
Команда вже зазнала втрат — Денис Сасненко, який був з ними з початку повномасштабного вторгнення, загинув, наїхавши на протитанкову міну.
«Він з нами з самого початку повномасштабки був. Нещодавно йому посмертно від міста нагороду дали — почесний громадянин громади. Він багато допоміг, вивіз тіла, ми з ним дуже багато хлопців познаходили, позабирали...»
Десятиріччя відлуння війни
Навіть після закінчення війни наслідки її будуть відчуватися десятиріччями. В одному з лісів, де працювала команда, були поховані солдати Другої світової війни. Коли туди прийшли росіяни, вони розбомбили пам'ятник, їздили танками по братських могилах.
«І коли вони говорять нам, що ми не пам'ятаємо... Подивіться, в якому стані був пам'ятник і яким він став після того, як вони сюди зайшли. Вони зруйнували все! І не треба говорити нам, людям, які тут живуть, які пам'ятають, що це таке, як повинен виглядати військовий цвинтар», — обурюється Олексій.
Понівечені окупантами братські могили
Він переконаний, що для настання справжнього миру треба поховати всіх, хто загинув.
«По-перше, треба підняти всіх воїнів, які там лежать, треба заспокоїти ці душі, які там знаходяться. Бо війна буде притягувати війну, і негативна енергетика буде притягувати погану енергетику».
«Поки я живий, я буду шукати»
Незважаючи на всі труднощі та небезпеки, Олексій і його команда продовжують свою роботу. Вони не отримують соціальної допомоги, як військові, і ризикують життям щодня.
«Ми працюємо не за гроші, не за нагороди, не за медалі», — підкреслює Олексій.
Він дуже вдячний волонтерам, які допомагають їм їжею, екіпіруванням, спорядженням.
«Поки я живий, поки в мене б'ється серце, я буду шукати. Я з дитинства цим займаюсь, і я вас знайду, якщо ви загинете. Не дай Боже, щоб ви загинули, пацани. Повертайтеся додому живими. А якщо так сталося — ми заберемо ваші душі, повернемо додому, 100% повернемо. І навіть не сумнівайтесь у цьому».
І додає з болем: «Навіть якщо ми загинемо, то я буду знати, за що ми загинули — за кожного з вас, як і ви — за кожного з нас».
Свої в Telegram 
