Діти звуть у Австралію. Лідія Галядзінова з Часового Яру живе у шелтері, це друга війна у її житті
Мати прибрала рік, щоб врятувати дочку
Лідія Галядзінова народилася в 1928 році, але офіційно — у 1929-му. Тож нині пані Лідії 98, хоч за документами на рік менше.
«Мати рік прибрала, щоб мене не забрали до Німеччини. Вона мене так і залишила, на рік вона мені вік зменшила», — розповідає жінка про хитрість, яка врятувала їй життя під час Другої світової війни.
Тоді, у юності, Лідія не тільки рятувалася від депортації — вона активно допомагала радянським солдатам.
Лідія Галядзінова
«На завод ходили, допомагала їм, воду носила, усе їм носила. Там солдати були наші у Часовому Ярі», — згадує ті часи жінка.
Після війни Лідія стала бухгалтером і все життя провела в рідному місті. За 60 років трудового стажу вона змогла придбати трикімнатну квартиру, обставити її меблями, купити техніку — усе те, на що «стягувалася роками».
Підвал замість дому
Через майже 80 років після першої війни історія повторилася — тільки цього разу Лідії було вже за 95. Російські обстріли змусили літню жінку ховатися в підвалі власного будинку.
«У підвал ховалися. Стріляли, весь час стріляли. Мене вивезли з Часового Яру сюди, сказали — Краматорськ, тому що там перестрілка була», — описує жінка останні дні у рідному місті.
Евакуація стала і порятунком, і болючою втратою. Усе, що Лідія збирала десятиліттями, залишилося під руїнами.
«Там у мене трикімнатна. Напевно, все розбомбили. Немає ніде нічого. Два телевізори було, меблі були. Я ж з собою не могла забрати. Я тут — валіза, сумка і все», — з гіркотою констатує переселенка.
Вісім могил — причина залишитися
З дому Лідія встигла взяти найдорожче — фотографії правнуків, які живуть в Австралії. Родичі кличуть бабусю приєднатися до них за океаном, але вона категорично відмовляється.
Лідія береже світлини правнуків. Родичі кличуть її за кордон, та жінка залишається
«Вони всі в Австралії. Рідні мої. Кличуть, а я не хочу туди! Бо тоді — де я на кладовищі? У мене на кладовищі всі, всі там у мене... Я всіх у Часовому Ярі поховала. Там у мене вісім гробниць», — пояснює свою позицію жінка.
Життя у шелтері
Попри похилий вік та хворі ноги, Лідія не дозволяє собі сидіти, склавши руки. У краматорському шелтері вона стала незамінною помічницею.
«Піду, помию посуд, їм допоможу, підлогу помию. Хоч нога негожа, візьму палку, з палкою і з ходунками й все одно шукаю собі роботу», — розповідає про свої будні переселенка.
Для Лідії чистота та порядок — не просто звичка, а спосіб зберегти гідність у складних обставинах.
«Як у нас чисто. Я ж усе перемила. Щоб не стидно. Я звикла — усе життя четверо дітей, і у мене у квартирі чистота ідеальна була», — пояснює жінка свою потребу допомагати іншим навіть у власній біді.
Мрії, які тримають на плаву
Незважаючи на всі втрати та випробування, 97-річна Лідія не втратила здатності мріяти. Її найзаповітніші бажання прості — побачити правнуків і повернутися додому, до Часового Яру.
Ці мрії підтримують жінку у найважчі моменти, даючи сили прокидатися кожного ранку та продовжувати боротьбу за життя. Адже для таких людей, як Лідія Галядзінова, головне — не просто вижити, а зберегти людську гідність і вірність своїм принципам навіть у найтемніші часи.
Свої в Telegram 
