«Оскар» говорив: усе добре, все контрольовано. Віталія Олійника вбила російська бомба в Маріуполі
Був справедливим і завжди приходив на допомогу
«Мій Віталюсику… Я ніяк не можу змиритися з тим, що тебе більше немає поруч. Час ніби зупинився, усе навколо втратило сенс. Я вдивляюся у твої фотографії, ніби сподіваюся, що ось-ось ти повернешся, усміхнешся, скажеш: «Мамо, не хвилюйся, все добре, все контрольовано», — каже мати Лариса.
Вона згадує дитинство сина, каже, що Віталій був білявим, худеньким хлопчиком. Коли пішов у перший клас, був найменшим серед хлопців, але завжди поводився дуже зріло — спокійний, розсудливий, справедливий. Відповідальний і чесний — ніколи не обманював, завжди виконував обіцянки.
Віталій Олійник
«Віталик був мій найкращий друг, знайомі ми з раннього дитинства. Шкільні роки провели майже разом, адже сусіди й тому кожен день ходили разом до школи та і були в одних компанія, — розповідає друг дитинства Сергій. — Був справедливим та відвертим. Це була людина, на чию допомогу можна було розраховувати в будь-який момент. Він максимально намагався допомогти. Запам'яталося слово «біосміття», яким він характеризував людей які смітили чи «бидлували», бо сам ніколи не міг викинути навіть недопалок і завжди шукав смітник. Не знайшовши, ховав у кишеню й ніс додому, щоб не смітити.
Сергій (ліворуч) і Віталій
Ніколи не хизувався, навіть вже був в «Азові», мало що розповідав про свою службу, і лише коли приїздив додому, вдавалося випитати якісь історії та фото чи відео. За часи його служби друзі навіть не знали його псевдо та про його нагороди, про все дізналися вже після загибелі. Ніколи не пам'ятаю його засмученим, завжди був на позитиві. Так було навіть під час останньої зустрічі — я запитав, коли приїде наступного разу, він відповів, посміхаючись: «Не знаю, бо старий дід в москві щось задумує». А ще Віталік був душею компанії, адже міг з усіма знайти спільну мову. Навіть зараз люди, з якими він відпочивав лише один раз, згадують, який Віталік був веселий та позитивний. Іноді навіть забувається що його вже немає, здається, ніби він на службі, як завжди, і скоро приїде у відпустку».
Не тільки брат, а й найкращий друг
Тетяна молодша за Віталія на 7 років. Каже, що з дитинства брат мав гострий розум, твердий характер та добре серце. Був порядним і ввічливим, любив читати книги, особливо ті, які повʼязані з історією.
Віталій із сестрою
«З дитинства і до найстрашнішого дня Віталік був для мене не тільки братом, іноді татом, мамою та найкращим другом. Я зверталася до нього за будь-якою порадою — від покупки дрібниці до вибору вишу. Саме Віталік порадив вступити до Одеського державного університету внутрішніх справ на поліціянтку. Але завжди говорив: «Я тобі говорю свою думку, а вибір тільки за тобою», — розповіла Тетяна.
У школі захоплювався історією, географією та правознавством, а в університеті вивчав науки про Землю
Лариса любила сина лагідно називати Віталічком, Віталюсиком. Хлопець ріс добрим, старанно вчився з першого класу. У середніх і старших класах він захоплювався історією, географією та правознавством. Вивчав ці предмети не просто за програмою — Віталій жив ними.
«Я пам’ятаю, як син захоплено розповідав мені про історію України, як дискутував з учителькою історії, аналізував події минулого і порівнював із сучасністю. Його знання завжди були на високому рівні, займав призові місця на олімпіадах.
Віталій з батьками
Любов до цих предметів принесла сину високі бали на ЗНО, і він вступив до Одеського національного університету імені Мечникова, де обрав спеціальність «Науки про Землю» за напрямом географії. Навчання давалося легко, син швидко засвоював матеріал. Але я не знала, що у його житті вже тоді з’явився інший шлях — шлях боротьби», — розповіла Лариса.
Один з тих, хто не дозволив створити в Одесі народну республіку
З 2013 року Віталій Олійник був учасником організації «Патріот України», з якої згодом виріс легендарний полк «Азов». А потім настав 2014 рік. Почався Майдан. Хлопець не міг залишатися осторонь, коли вирішувалася доля країни. Батьки про це нічого не знали. Поруч із Віталієм тоді був Дмитро.
«Він дуже відповідальна і правильна людина. А ще — справедлива. З початком війни відвідував вишколи, постійно розвивався. 2 травня 2014 року був серед тих, хто в Одесі чинив опір росіянам, які хотіли зробити Одеську народну республіку», — сказав Дмитро.
Після закінчення університету Віталій вирішив приєднатися до війська, але рідним про це розповів не одразу. Він взагалі не афішував, що йде в «Азов». Тільки коли пройшов базовий військовий курс і вже став частиною цього легендарного підрозділу, розповів батькам. Це був січень 2018 року. Лариса і досі пам’ятає ту розмову. Вона благала сина подумати, не ризикувати своїм життям. Але він сказав матері ті слова, які вона чує і досі: «Мамо, а як же хлопці без мене?».
Віталій потрапив до артилерійського дивізіону, де керував і коригував вогонь батареї. Псевдо «Оскар» з’явилося ще в часи «Патріота України». Віталій брав участь в АТО, а потім виконував бойові завдання на Світлодарській дузі, поблизу Бахмута. Разом з побратимами наносив вогневе ураження по ворожих позиціях, техніці, особовому складу.
"Оскар"
«Я не знала всіх деталей, бо Віталік не хотів, аби я хвилювалася. Але одного разу син розповів про знищення ворожої радіолокаційної станції «Зоопарк-1». Я навіть не одразу зрозуміла, наскільки це було важливо. Син пояснив, що ця станція коригувала артилерійський вогонь противника по наших військах і по мирних жителях. Його батарея знищила її, і це врятувало життя багатьом українцям. За свої заслуги він отримав нагороду «Козацький хрест» та урядову грамоту. Я гордилася сином, але ще більше боялася за нього», — поділилася мати.
«Оскара» вмів балансувати між військовою службою і цивільним життям
Для «Нешвіла» Віталій був найкращим другом в «Азові». Хлопці потоваришували ще коли проходили курс молодого бійця.
«У Віталіка був номер 27, а у мене 28. І так збіглося, що ми були на одному двоповерховому ліжку — я на верхньому, він на нижньому. І наша дружба почалася з того, що «Оскар» допоміг мені впоратися із застиланням ліжка — там все треба було по лініях, конвертики по боках тощо. І я не міг на цьому сконцентруватися. Звернувся до Віталіка, щоб він мені допоміг. Ось такий був початок нашого знайомства, яке згодом переросло в дуже міцну дружбу», — поділився «Нешвіл».
Побратими багато часу проводили разом, бо жили в одній кімнаті на базі у Юр'ївці. Після служби йшли разом відпочивали на узбережжі або в Маріуполі.
"Оскар" і "Нешвіл" в "Азові"
«Та навіть у відпустках, якщо десь ми були поряд, завжди зустрічались. Незадовго до повномасштабної війни разом тиждень відпочивали у Мукачево, прям душа в душу кайфували. І в цілому я можу сказати про «Оскара», що він був дуже потужним воїном, гідним і вірним своїй ідеї без надмірної показухи. Він був в колективі авторитетною особистістю, до якої прислухались всі. Особовому складу «Оскар» міг донести свою думку максимально коротко, раціонально. І за це особовий склад його поважав. Він міг балансувати між цивільним життям і бажаннями та військовою службою. Одне іншому в його випадку ніколи не заважало. Це людина, яка вміла класно відпочити, мала дуже класне почуття гумору і з ним було круто як на війні, так і в цивільному житті», — розповів «Нешвіл».
"Оскар" (лежить) на службі
«Оскар» зростав у військовій кар’єрі, став командиром першої батареї. Але продовжував навчатися, завжди прагнув більшого. Його контракт закінчувався у 2021 році, мати дуже просила не продовжувати його.
«Ще задовго до повномасштабного вторгнення він розумів, що воно відбудеться. Однак ніхто не розумів, коли саме станеться ця велика війна. І ми з ним це обговорювали також в одній з його відпусток, я вже списався на той час з армії.
"Нешвіл" і "Оскар"
Ми проводили час разом, моделювали різні сценарії. І все сходилось до того, що нас чекає глобальна війна. Я тоді сказав, що наша головна задача — максимально довше прожити, щоб ми могли якомога більше забрати ворожих душ із собою. І «Оскар» зі мною погоджувався», — згадує побратим «Нешвіл».
Пишаюся тобою, коли-небудь ми знову зустрінемося…
24 лютого 2022 року Віталій написав матері повідомлення: «Збирайте тривожні валізи, запасайтеся грошима, будьте готові виїжджати на Захід, якщо треба».
«Але ми нікуди не поїхали. Ми чекали його. Ми чекали його повідомлень. Вони були короткі: «Живий. Все добре. Все контрольовано». Я знала, що син не хоче мене хвилювати і що все зовсім не добре. 22 березня Віталюсик зателефонував, привітав сестру з днем народження. Голос спокійний, як завжди», — каже Лариса.
"Оскар" у Маріуполі
— Сину, як ситуація?
— Не переживай, все добре, все контрольовано.
— Сину, як це пережити?
— Мамо, скоро перемога.
24 березня Віталій востаннє написав: «Привіт, у мене все добре». А наступного дня вже не відповідав. 27 березня пролунав телефонний дзвінок. Патронатна служба «Азову» повідомила Ларисі, що її син загинув. «Оскар» був у бункері на металургійному заводі імені Ілліча, на який росіяни з літака скинули авіабомбу.
«Світ потемнів. Час зупинився. Життя розділилося на «до» і «після». Мій Віталюсику, мій хлопчику, як мені тепер жити? Як дихати, як бачити сонце, як слухати спів птахів, знаючи, що тебе немає? Як дивитися на твої речі, як чути твої голосові повідомлення, як відчувати порожнечу, яку нічим не заповнити? Тато мовчить. Він дивиться у вікно годинами. Його біль безмовний, але такий же нестерпний, як і мій. Сину тридцять, але він назавжди залишиться 26-річним. Назавжди молодим. Назавжди нашим Віталюсиком. Я уявляла цей день зовсім інакше.
На могилі у "Оскара" - рідні друзі і побратими
Уявляла, як син приїде додому, як ми накриємо стіл, зберемося всі разом — я, тато, Тетяна. Я приготую його улюблені страви. Будемо сміятися, жартувати. Син обійме мене і скаже: «Мамо, я вже дорослий, але для тебе завжди твій Віталюсик». Я люблю тебе. Я пишаюся тобою. Я вдячна Богові, що ти мій син. Я знаю — перемога буде, і в ній є частинка твого серця, твоєї крові, твого безмежного болю й любові до України. З днем народження, сину. Нехай небо буде твоїм спокоєм. А ми завжди будемо тебе пам’ятати, шукати очима, любити до останнього подиху. Коли-небудь ми знову зустрінемося…», — говорить Лариса Олійник.
Людина з великої літери і брат, про якого можна лише мріяти
Сестра памʼятає його першу відпустку в серпні 2018 році: зустрічалися сімʼєю в його улюбленій Одесі. Віталік купив там Тетяні її перший iPhone. Червоний, про який вона дуже мріяла. Дівчина вже не користується ним, але береже як памʼять про брата.
«Коли Віталік під час навчання в університеті та служби в «Азові» бував вдома, ми багато говорили і мріяли, зокрема про те, як будемо сім’ями приїжджати до батьків. Мені важко навіть думати про те, що я ніколи не побачу його дітей і не почую їхній сміх.
Віталій з батьками і сестрою
У моєму серці завжди житимуть спогади про брата. Він був завжди поруч, цього мені не вистачає і не вистачатиме все життя. Віталік був людиною з великої літери. Він був тим братом, про якого можна лише мріяти», — сказала Тетяна.
Моя головна мотивація продовжувати воювати — це загибель «Оскара»
«Оскар» похований після ДНК-експертиз та судових дій через рік після загибелі, 25 березня 2023. Його могила знаходиться в селі Ольгопіль у Вінницькій області. Сюди під час відпустки приїжджає «Нешвіл». Він продовжує воювати на фронті і знищувати окупантів.
«Мій друг мав такий потужний стрижень, який вів до головної битви всього його життя. Втрата «Оскара» не дається мені легко, пройшло понад три роки, а мені й досі боляче. І, в принципі, моє перебування на цій війні, головна моя мотивація — це Віталік, це пацани з нашого заїзду, які загинули в Маріуполі. І це, мабуть, основна причина, чому я готовий йти до самої старості в цій війні…», — сказав «Нешвіл».
Свої в Telegram 
