За лаштунками ФСБ: уривок з книги «Політ в’язня» Юрія Яценка та Вероніки Міронової

Навесні 2014 року львівський студент Юрій Яценко став українським політв’язнем у Російській Федерації за сфабрикованими звинуваченнями. Його залякували, катували, примушували свідчити проти близьких і проти власної країни, його намагалися підкупити і завербувати для співпраці.

Юрій гідно витримав усі тортури і врешті-решт зміг у боротьбі один на один зі страшною машиною російської катівні вийти переможцем. Проте цій перемозі передував цілий рік ув’язнення. Рік у місцях позбавлення волі, рік протистояння ФСБ, рік фізичних і моральних катувань. За мотивами цієї історії знято документальний фільм «Сильні духом». Події того року лягли  в основу книги.

«Це історія про те, що насправді коїться за лаштунками ФСБ, про безмежну віру і силу волі, про людські історії і нелюдські випробування! А ще я писала цю книгу так, наче не мала права на помилку – настільки тендітна тема та надзвичайна сама історія», – зазначила Вероніка.

Якщо бажаєте замовити книгу «Політ в’язня», це можна зробити на сайті видавництва «Фоліо».

Щури

Потім у СІЗО Курська мене на декілька днів посадили в загальну камеру. І саме там я дізнався, що тюрми, як і СІЗО, бувають двох видів — чорні і червоні. І відрізняються вони, перш за все, тим, хто тримає фактичний контроль над тюрмою — в’язні чи адміністрація. Так, чорні тюрми, яким було і Курське СІЗО, фактично контролюють самі в’язні. Але умови перебування там набагато гірші: немає навіть елементарних побутових зручностей, самі приміщення виглядають так, ніби їх не ремонтували з часів царської Росії, фактично всюди антисанітарія. Але взамін на все це дається певна свобода для в’язнів.

Червоні ж тюрми, як СІЗО в Бєлгороді, зразково-показові: там свіжий ремонт, гарна сантехніка, у душ можна нормально сходити, іноді навіть телевізор дозволяють, але спілкуванню та обміну інформацією — зась!

Усе це пояснював мені мій сусід по камері в Курську, коли мене все ж посадили у спільну камеру перед самим уже етапом.

— А як ти взагалі тут опинився? — питаю я виключно з цікавості.

— У меня стаж приличный, — і він усміхнувся так загадково трохи. — Я отсидел вобщем лет 15.

— А як вперше опинився в тюрмі?

— Я в армии служил, в советской. У меня командир был мудила редкостный. Постоянно нас строил по делу и без дела. И всех достал конкретно. А когда-то до меня лично до**ался, я ему рассказал, что он не прав, ну он мне и впаял штрафных работ на неделю. А я ж не терпила какой-то. В общем так он меня достал, что я его с психу пристрелил, — він розповідав про це так спокійно і буденно, що мені навіть трохи моторошно стало.

— А я… — я тільки-но збирався розказати свою історію.

— Да о тебе тут все СИЗО знает, — перебив він мене, — тут же тюрма черная, дороги есть, кони ходят.

— Тобто? — я дійсно не розумів, про що він каже.

Нашу розмову перервав крик із сусідньої камери:

— Хата такая-то, выйди на связь!

Я не відразу зрозумів, що від мене хочуть, але мені сусід пояснив, що я маю відповісти.

І тут мені кажуть:

— Ты попал в Курское СИЗО. У нас свои правила. Мы тебе сейчас их спустим, открой окно, сделай удочку и достань через решку.

Сусід мій знав, як ту вудочку робити. Береш папір, скручуєш з нього трубочки і вставляєш одна в одну, як телескопічну трубу. А на кінці ставиш сірник, щоб він був як гачок. Потім просовуєш то через решітки і бачиш шнурок, на якому висить записка, яку звідти забираєш. Сам той шнур називається «конь» — то майже повноцінна система зв’язку у в’язниці. Воно спочатку дуже коряво виходило в мене, але потім навчився і вже через декілька місяців швидко спілкувався. Ми забрали ті правила, я з ними ознайомився, а мій сусід продовжував розмову:

— Эта система связи полноценно работает в черных тюрмах. У нас здесь контроль за порядком осуществляют сами заключенные по договоренности с администрацией, — його розповідь більше була схожа на університетську лекцію, аніж на розмову бувалого уголовника.

— А администрация не против? — здивовано запитався я в свого нового вчителя.

— Им так легче самим. Иначе они просто не справятся с бунтами зеков, а улучшить условия они не могут или не хотят. Бабло себе в карман кладут. Ну и их начальство их **ет постоянно, если какие-то проблемы с зеками, поэтому они и идут на такие договорняки.

— А как это выглядит? — я не приховував свою цікавість, бо усвідомлював: поки є можливість, треба цікавитись.

— Вот вечером все и увидишь.

Більше того дня ми не спілкувалися.

Увечері, коли місто заснуло, по всій тюрмі такий крик — «Налаживаем дороги по централу!», потім смотрящій привітався з усіма. І в одну секунду почалося щось неймовірне. Я дивився на це як зачарований. Для мене це був дуже потужний приклад того, як може працювати ідеально відточена самоорганізована система в умовах тиску

Між усіма вікнами в камерах по горизонталі і по вертикалі були натягнуті звичайні тонкі нитки, щоб їх не видно було і які вдень я не помічав. І з наступом темряви по тих нитках почали пускати коней. Самі коні, тобто шнурки, по яких то все рухається, вони товщі і надійніші — їх плетуть зі звичайних целофанових пакетів. І кожна камера між собою з’єднана такими конями. Потім з двох боків до тих коней прив’язують шкарпетку і в неї кладуть записки, посилки, передачі. Пів ночі між усіма камерами бігали туди-сюди ті шкарпетки.

Ми з тим чоловіком періодично поновлювали наші розмови, і інколи вони були досить дивні. Він починав цікавитися деталями моєї справи чи починати ставити провокативні питання. Одна ситуація була особливо цікава.

— Юра, а вот по твоему делу, оно ж у тебя политическое. То есть ты ни за что тут сидишь? Так? — почав він здалеку.

— У меня полностью сфабрикованное дело, — я не розумів, до чого його питання.

— Ну так по таким делам же легче сказать, что они хотят, и все. А то я так на тебя смотрю, и мне тебя жалко, как ты тут выживать будеш, в наших тюрьмах…

Я почав здогадуватися, що він це питає не просто так.

Дочекався, коли нас виведуть на прогулянку на двір, і між іншим під час прогулянки голосно запитав, щоб усі чули навіть у камерах, через решітки:

— Мужики, здорово! Это Юра из восемнадцатой хаты. Мой сосед интересуется подробностями моего дела и рекомендует сотрудничать с ментами! Я тут новенький, правил не знаю, потому хочу поинтересоваться, нормально ли это.

Із сусідніх камер почувся незадовільний гул, потім хтось зі старших за ієрархією відповів:

— Это не здравый интерес по делу интересоваться. А советовать насчет мусоров — совсем не по понятиям! Кто он? Откуда? Сейчас мы пробьем это дело.

— Спасибо!

Після цієї розмови мого сокамерника викликали нібито до лікаря. Після цього відверті допити з його боку припинилися, але для мене стало стовідсотково зрозуміло — він стукач. Ще у спецприймальнику мені розповідали, що коли слідчі викликають свого стукача, то щоб не викликати зайвих підозр, вони кажуть — на больнічку. Або до адвоката. Він насправді йде говорити там, установки отримувати чи зливати інформацію.

Потім ФСБешники ще неодноразово до мене підставних підсаджували, сподівалися, що це їм допоможе. Я ж зробив вигляд, що нічого не запідозрив, і ще деякий час той чоловік сидів разом зі мною. А коли його мали переводити в іншу камеру, то зізнався, що був стукачем і просив вибачення. А ще просив нікому про те не розповідати. Бо насправді у зеків є дуже жорстка ієрархія і стукачів там дуже не люблять. Вони не можуть сидіти в одній камері з «мужиками» чи «бродягами», не можуть навіть спільним посудом користуватися, з ними за руку не можна вітатися. Загалом таких щурів ніде не люблять.

Але все ж правоохоронці своїх стукачів цінують і намагаються не підставляти зайвий раз, тож того чоловіка пересадили в іншу в’язницю, а мене незабаром перевели на карцер, бо ФСБешники були дуже розлючені, що я на їхнього підсадного не повівся

В одиночній камері було різне. Іноді було особливо сумно, іноді думав, що просто втрачу здоровий глузд... Насправді це і є найважче — бути самому. Ти ні з ким не розмовляєш, нічого не бачиш, не отримуєш жодної інформації. Можеш тільки у вікно дивитися, а там паркан височенний із колючкою по периметру, сторожовий пункт охорони і пісок із багнюкою.

Виглядаєш у вікно ввечері, і бачиш ту смугу піску. Полоса з піску зроблена для того, щоб якщо раптом хтось буде тікати, то на піску сліди дуже добре видно. Навіть як собака пробіжить, то видно. Але особливо багато слідів було щурячих...

Дивишся у вікно і бачиш, як щури неспішно виповзають із підвалів, як вмощуються на сонечку і гріються. Виходять на територію забороненої зони, де дві смуги з піском і колючка. Трохи далі остання огорожа СІЗО — велика п’ятиметрова бетонна стіна, яка переходить у сітку з кількома рядами спіралей колючого дроту. І під самою стіною ходять «автоматники». Чергові стоять кожні 100 метрів. По периметру всієї огорожі стоять класичні тюремні вишки, де теж, пильно оглядаючи територію СІЗО, сидять «автоматники». Усіх інформують під розписку, що при спробі втечі відкривають вогонь на ураження без попередження.

Та коли дивишся в сам двір, то здається, ніби із живих істот лише собака, що чергує, але до неї щурам справи не було і вони просто собі гуляли. Їх було дуже багато. За раз можна було штук десять нарахувати в полі зору, і вони там ходили, бавилися, відпочивали. Були і старі величезні незграби, і маленькі спритні щуренята. А найгірше, коли вони здихали. На вулиці стояла шалена спека. Вони просто посеред цієї смуги могли здихати і лежали там дуже довго. Розкладалися фактично під самими вікнами. Сморід стояв неймовірний, а їх ніхто не спішив прибирати. Я спостерігав, як вони росли, гралися між собою, як вони жили, а потім бачив їхні трупи і мусив спостерігати їх вже мертвими. Від цього нікуди не можна було дітися.

Весь місяць кожного дня я боявся, що мене переведуть у камеру на першому поверсі, де щури жили прямо в камерах. Зазвичай вони не чіпають людей, але коли дуже голодні чи злі, чи перелякані, то можуть зібратись у зграю і напасти на людину

Я кожного разу, як мене виводили з камери і кудись вели, переймався, щоб не на перший поверх. Бо за ті дні вже надивився на тих щурів, як вони поводяться, як вони б’ються один з одним, як вони їдять один одного. І це дійсно лякало.

Мені дуже часто вся ця російська силова ФСБешна структура нагадувала тих курських щурів, які так само нападають зграєю, а наодинці — бояться. Так само не гидують їсти тих, хто слабший, навіть серед своїх. Так само мерзотно виглядають на фоні сірих, облуплених закинутих тюремних стін, чомусь уявляючи, що це вони — господарі ситуації. А їх там труїли, хоча це і не допомагало — щури надзвичайно живучі.

Цей місяць я відсидів майже без пригод. Але коли мене вже мали везти етапом до Бєлгорода, то ті щурі ще нагадали про себе, підтвердивши мої аналогії.

Вивели мене з камери і ведуть коридорами на етап: охоронець із собакою, двоє охоронців попереду, один — позаду. На вулиці вже вечоріло, у коридорах всюди темно. Прохожу стінами коридору, спускаюся вниз, і виходимо у внутрішній двір.

А там у тому внутрішньому дворі десь щурів штук 30, ціла зграя бігає. Охоронці навіть уваги на тих щурів не звертають, ну а щури, відповідно, на нас ніяк не реагують

На дворі вже сутінки, тюрма така обдерта, штукатурка відпала, усе навкруги сіре, колючки, ґрати, десь чутно, як в’язні кричать, видно, як між вікнами тягнуть коней. Щури бігають, а головне — вони не просто там бігають, а деякі з них бавляться, Починають чіплятися один за одного і кататися клубками по всьому подвірю. Якісь дуже швидко бігали, якісь узагалі лежали і не рухались. А ще були два щурі, які почали там битися. Охоронці зупинилися:

— О, давай ставки делать! Ты на какого ставишь?

— Мой тот, что больше!

— Окей, по полтиннику. Но мой выиграет. Видишь, он проворнее намного, хитрее!

— Ну это мы посмотрим!

Щури билися довго і завзято, кусали один одного, по землі вже було видно кров, але бійка не закінчувалася. Інші щури в подвір’ї уваги на цих не звертали. Коли бійка вже мала підійти до кінця, то цей сплетений щурячий клубок покотився кудись у бік підвалу

Мої конвоїри не додивилися свій імпровізований матч, сплюнули злісно на землю, бо так і не дізналися, чий переміг. І в поганому настрої повели мене далі коридорами. Сонце вже сіло і на околиці опустилася ніч. Попереду мене чекав етап.

Хвилина слави

Попри те, що справа моя залишалася «в підвішеному стані», я намагався пристосовуватися до нових реалій життя. Допити і пропозиції піти на їхні умови з боку ФСБ не припинялися.

— Ну что, Яценко! Не передумал? Или уже с тюремными привычками сживаешься? Тебе ж дооолго-дооолго сидеть придется. Может, еще раз подумаешь?

— Дякую, але мені нема про що тут думати. Знаю, що злочинів не коїв і сидіти мені нема за що. Тож і посадити ви мене не зможете.

— Если нужно будет, то и найдем, за что! Ты такой смелый! Сейчас мы смелости поубавим тебе! — і декілька несподіваних ударів під дих.

Повітря забракло, хапав його ротом, як риба на березі. Але швидесенько оговтався, хоча боліло все тіло.

— Мені нема про що з вами розмовляти. Я ж уже і так затриманий.

— А можешь быть на свободе, ты б подумал. Вроде ж не дурак. У нас и предложение интересное есть для тебя.

— Я ж вже казав, що ні проти свого друга, ні проти своєї держави я ніяких показань давати не буду!

— Так против своей и не нужно. Ты б послушал! — тон ФСБешника знову змінився на зверхньо-товариський. Мені стало цікаво:

— Слухаю.

— Вот и молодец! Ты ж вроде умный и на зека не похож. Так зачем оно тебе нужно — гнить тут? Или тюремная романтика сильно нравится? А можешь пойти на сотрудничество и работать не против нас, а на нас.

— У сенсі? — я не відразу навіть повірив власним вухам!

— В прямом сенсе! — мене шалено дратувало, коли вони перекручували українські слова.

— Не поняв.

— Так ты слушай, а не умничай! У нас есть специальные курсы подготовки. Они длятся пару недель. Ты их проходишь, после чего едешь в Европу работать нашим журналистом и готовить материалы для наших каналов.

— Я схожий на шпигуна?

— Причем тут шпионы? Ты кино про Джеймса Бонда насмотрелся, что ли? Просто будешь снимать сюжеты об их Европах так, как нам нужно, будешь работать нормально и живым останешься, еще и денег заработаешь, не то что в вашей Украине!

— Дякую, але журналістом я точно не буду. Тому ні.

— Ну и дурак ты! А вот Богдан твой согласился! И будет как нормальный человек жить, пока ты тут такой принципиальный в тюрьмах гниешь! — стілець відкинув і крикнув уже з коридору, щоб мене назад до камери відвели.

Уже коли він пішов, у мене думка з’явилася, що треба було погоджуватися. Щоб поїхати і відразу там здатися нашим СБУшникам, пояснити їм усе. Але потім подумав, що все не так просто, бо, можливо, вони придумають якісь важелі впливу на мене

І, можливо, цей важіль впливу буде теж ніби розписка, що я «підписався» до співпраці, або що вони зніматимуть мене на камеру, як я готуюся. То ж вирішив, що відмова була правильна. До того ж, після перших днів катувань уже здавалося, що гірше бути не може. І ще мені сусіди по камері казали, що всім завжди пропонують співпрацю, і навіть якщо ти теоретично до неї готовий, то навіть після відмови завжди можна повернутися до цих розмов і погодитися. Тож я не відкидав цей сценарій, як крайній варіант для втечі, якщо далі мої справи будуть погіршуватися.

І вони погіршувалися.

Окрім усього іншого, особливо гостро стояло питання банальних побутових зручностей. Улітку, в спеку плюс тридцять, коли в камері сидить із десяток, нам дозволяли ходити в душ раз на десять днів по п’ять хвилин на людину. І в таких умовах неможливо практично зберігати відчуття власної гідності.

Окрім того, ще й голитися нормально не можна. Черга на машинку для гоління на півроку вперед. Тож я коли про це дізнався, вирішив, що буду відпускати волосся, щоб потім, коли мене випустять, виголити собі оселедця. Єдине, що видавали, це станки для гоління. Звичайні пластикові одноразові китайські станки. Тож саме вони мені і допомогли.

— Смотри, вот так поддеваешь пластик, раскалываешь его на две части и аккуратно достаешь лезвие. Дальше можешь им что хочешь делать — хоть хлеб, хоть колбасу резать.

— Дякую, — у мене виникла думка, що як маєш такі леза, то можливості в цих умовах значно зростають. — А можеш навчити?

— Ну вот я же показал. Теперь сиди и тренируйся. После второго десятка легче пойдет, а потом будешь их как семечки щелкать.

І я вчився. Насправді невелика наука, але потрібен час. Загалом, таких станків розібрав добру сотню. У мене ці леза були в кожному шві одягу. Якщо шов подвійний — треба розрізати нитки, і туди можна сховати лезо. Воно настільки тонке, що навіть металошукач не знайде. Також я вкладав леза про всякий випадок в той шов, що біля блискавки на штанах. Бо навіть якщо металошукач його почує, то подумають, що то блискавка спрацювала. Але навіть як до карцера йшов — а там обшукують повністю, роздягають догола, — то я зміг ті леза пронести.

Зранку, 22 травня, кажуть: «Яценко, на выход». Ідемо коридором, проходимо одну решітку, за нею — другу, за спиною клацають замки. На виході чекає оперативник із ФСБ, надягає на мене наручник, виводить за ворота. Від яскравого світла на вулиці аж засліпило очі. До того фактично десять днів я не виходив надвір. Погода, як на зло, чудова — сонечко ніжно, ще по-весняному припікає, яскрава, соковита зелень дерев і трави свідчить про невідворотнє літо попереду, лагідний вітерець відчувається на шкірі, яскраво-блакитне небо здавається просто безмежним.

Якби не обставини, в яких я це спостерігав, то можна було б казати, що це був ідеальний весняний день у самому розквіті. Від усього того відчуття несвободи, яке я переживав останній тиждень, дуже посилилося. Воно стало майже нестерпним.

Але голос ФСБешника швидко повернув мене до сумної реальності. Я подумав, що попереду на мене чекає чергова розмова перед видворенням. Але все виглядало трохи інакше: за мить перед воротами вже стояв УАЗ «патріот» і біля нього два спецназівці в масках і з автоматами. Якщо вони в масках, промайнула думка, то напевно, мене битимуть, катуватимуть. Ще раз окинув поглядом цей весняний день і подумав, що тепер нескоро все це побачу. Хотілося втекти звідти — просто бігти, куди очі бачать, але здоровий глузд підказував, що із закутими за спиною руками, під наглядом ФСБешників далеко я не втечу, тож довелося спокійно сісти в машину.

Посадили мене ззаду, по боках сіли спецназівці в масках. Не встиг я оглянутися навкруги, як мені на голову різким рухом натягли мішок. – Ну что, бандеровец! Теперь мы с тобой пообщаемся!

Я моментально отримав різкий удар у живіт.

— Знаем мы вас, правосеков! Это на Донбасе вы такие смелые — наших людей убивать, а тут мы решаем, — сказав уже інший голос, і знову без попередження удар у живіт!

— Весь ваш Правый сектор нужно уничтожить! Фашисты хреновы! Ну ничего, мы тебя быстро научим! — ще удар, цього разу вже в сонячне сплетіння.

— Мы тебе, суке фашистской, расскажем, как родину любить нужно! — удар по голові.

Так тривало всю дорогу, а їхали ми більше години. З мішком на голові сприймати удари ще важче — ніколи не знаєш, коли буде наступний і не встигаєш згрупуватися. Тому сіпаєшся кожної секунди, але кожного разу це неочікувано, і від того набагато болючіше. Дорога була дуже нерівна, били постійно, страх невідомості не відступав — якщо так б’ють у машині, то що буде далі, навіть неможливо уявити.

— Мы сейчас едем к очень серьезным людям! Они приехали издалека! И специально ради тебя, ты понял?! — цього разу удар уже був у пах.

— И ты должен себя хорошо вести! Это понятно?! — запитався інший голос.

Машина зупинилася біля якоїсь будівлі. Вивели мене з машини, зняли мішок. На табличці перед входом встиг прочитати «Управление Федеральной службы безопасности Российской Федерации в Курской области»

— Смотреть в пол, сука! — і заламують руки за спиною так, що фізично не можна підняти голови.

Провели мене через кілька рамок металошукачів і кілька пунктів охорони. Піднялися на третій поверх, зайшли у звичайний кабінет. Кімната була простора, з гарним ремонтом і зручними меблями. Великий стіл у центрі накритий до обіду. Закуски, канапки, м’ясо і ще багато чого. У кабінеті — двоє чоловіків інтелігентного вигляду, обидвом років під п’ятдесят, у дорогих костюмах, ввічливі:

— Присаживайся, Юрий. Покушай с нами, заодно и поговорим с тобой, — сказав один з них, жестом запрошуючи мене до столу.

— Ты не переживай, здесь тебя никто трогать не будет, — ніби заспокоїв другий.

м Ну да, меня по дороге потрогали уже, — саркастично відповів я, але все ж таки сів до столу.

Спецназівці, які мене сюди привезли, непомітно зникли з кімнати.

— Ты на ребят не обижайся, работа у них такая, сам понимаешь. Ты лучше о себе расскажи, — неспішно почав бесіду перший.

— Что вас интересует?

— Ну можем с самого начала: где родился, что за семья у тебя, где вырос?

— Вы же и так все знаете обо мне? Родился во Львове, там вырос и учился. Зачем время тратить?

— Так времени у нас много. Мы же просто хотим понять, что ты за человек такой. И как так получилось, что умный нормальный парень во всю эту хунтовскую ерунду поверил.

— Как бы вам объяснить? То, что вы называете пропагандой, — это наша история. Я родился в семье очень образованных, интеллигентных людей. С детства книги любил читать…

– А брат твой? Михаил, кажется? Чего он на Донбасс поехал? Он же тоже со Львова, чего ему дома не сиделось? – дістали фотографію мого двоюрідного брата з татуюванням упівського тризуба на грудях. – Он же не фашист какой-то? Чего он себе эти свастики всякие понабивал?

— Понимате, у нас просто другие взгляды. Это для вас фашизм, а мы историю своей страны знаем и ценим. И героев своих тоже. Для нас Бандера, как и его побратимы — герои.

Один з них дістав якісь роздруківки. Виявилося, що то роздруківки записів моїх друзів із соцмереж. Запитували, чому вони підтримують Майдан і пишуть, що це Росія розпочала війну.

— А чего вы все говорите, что россияне — враги? Какие же мы вам враги? Мы же один народ — славяне!

— Вы поймите, каждый делает свой выбор. Нас так воспитывали. Но я вообще историей не очень интересуюсь, так что вы меня не спрашивайте, что да как. Меня так с детства воспитали, — я намагався не провокувати їх і не дратувати.

— Я понимаю, что ты патриот своей страны, любишь свою страну. Но у вас власть захватили американцы. Они насаждали все время такие идеи, как ты сейчас высказываешь. Это все тебе навязали через телевидение. Но реальность выглядит иначе: Россия, Украина, Белорусь — мы еще со времен Советского Союза поддерживали друг друга, помагали друг другу. А Америка хочет нас рассорить, чтобы легче управлять было. Ты же понимаешь. И сейчас Россия считает своим долгом помогать Украине, чтобы не допустить этого всего.

— Получается, — підключився до розмови другий чоловік, який переважно мовчав, — получается, что если ты хочешь помочь своей стране, если ты правда патриот Украины, то ты должен помочь нам. Сотрудничать с нами, чтобы мы могли защитить вас от этой хунты.

— Знаете, мне это все вообще неинтересно. Я политикой не увлекаюсь. Я просто домой хочу вернуться. А так как десятидневный срок в изоляторе у меня уже истек, то вы должны меня выдворить.

— Зря ты так, Юрий. У тебя же, в принципе, выбора нету. Или по-хорошему: сотрудничать за деньги, или по-плохому: сейчас ребятки приедут…

— Я же сказал, что не согласен. И мне нужен адвокат. Я понимаю, что вы меня будете пытать, но все равно не согласен.

За секунду в двері увірвалися ті ж самі спецназівці. Один відразу ж ударив мене в сонячне сплетіння. Від такого раптового удару я аж зігнувся. І тут же почали мене душити.

— Ты не передумал? — чую від того чоловіка, що розмовляв зі мною.

— Не передумал, — відповідаю сухо.

— Ребята, значит забирайте его и поработайте, как следует, — віддав наказ спецназівцям.

— Можно напоследок хоть в туалет нормальный сходить, — раптово запитався я.

— Отведите его поссать!

Поки ми йшли коридором до туалету, то в мене з’явився план — треба було розбити собі голову так, щоб залишилися сліди від побоїв, бо весь цей час мене били так технічно, що навіть синця б не залишилося — тільки в м’які частини тіла, тільки так, щоб не було видимих пошкоджень

Але в разі, якби мені пощастило, розмірковував я за хвилину, поки ми йшли, і була б якась перевірка міжнародна чи ще щось, то сліди від побоїв мали б бути. Тож коли я зайшов у кабінку туалету, то відразу ж примірявся і з розгону вдарився чолом об кут стіни.

Малюнок

Відразу потекла кров, але одного удару не вистачило. Вони почули цей удар, тут же забігли і скрутили мене:

— Что ты делаешь, тварь?! Думаешь тебе это поможет? Кого ты этим пугаешь?

— Да он просто еще не понял, куда попал!

Фактично відразу заклеїли рану пластирем.

Руки знову в наручниках за спиною. Ведуть сходами вниз, знов сажають до машини. У машині тільки і встиг побачити водія і лопату, яка лежала біля заднього сидіння. Майже миттєво на голову повернули мішок. Судячи з голосів, у машині було четверо людей і водій. Їдемо знов бездоріжжям. Я вже чітко усвідомлював, що мене везуть на катування.

Молюся: «Отче наш, що єси на небесах, нехай свя…» — удар під дих! — «…нехай святиться ім’я Твоє! Нехай прийде…»

— Сука бандеровская! Чего молчишь?

«…Нехай прийде Царство твоє! Нехай буде воля Твоя як..»

— Отвечай, тварь! — і знов молитву перервав сильний удар у голову.

«… як на небі, так і на землі… », — ще один удар. — «Боже, нехай на все Твоя Воля, дай мені сил то все пережити, як на то є Твоя воля».

Мою Молитву постійно переривали ті кляті удари, але від того вона була тільки сильнішою. Їхали далеко. Я встиг зауважити, що до спецприймальника вже б доїхали, та навіть шуму міста не було чути, тобто виїхали за місто

Молитва в голові була постійно, хоч і переривалася ударами, матами і моїми власними страхами.

Мене завезли в якусь лісопосадку. Ми довго їхали бездоріжжям. Потім машина різко зупинилася. Не знімаючи мішка з голови, мене взяли за руки і через задні двері машини виштовхнули на землю. Упав обличчям вниз. Не зміг відразу піднятися і миттєво відчув декілька сильних ударів ногами. Били в живіт і в печінку. Знов потягли за руки ззаду. І далі хвилин п’ятнадцять, не зупиняючись, ногами лупцювали в пах, у живіт. Усе тіло здригалося кожної секунди. Кожен удар, наче струм, проходив по всьому тілу. Між ударами робили паузи секунд по десять. За цей час напружувався кілька разів, бо не знав, коли очікувати наступний.

«Удар! Витримати ще один удар… Тільки б витримати двадцять перший… Сорок, може, і не витримаю, а ще один, двадцять другий точно витримаю… Вже ж двадцять три витримав і ще один-одненький зможу…», — думав про себе.

На кілька хвилин зупинилися. Відтягли мене назад до машини. Дали спертися на неї. Перепочинок тривав недовго. Раптом відчуваю на шиї міцні руки одного з моїх катів. Він узяв мене за шию ззаду і почав надавлювати пальцями на сонну артерію. Так душив мене кілька хвилин. Потім потемніло в очах, я починаю падати, хватка на декілька секунд стає слабшою, мене піднімають і продовжують душити, знов відчуваю, як непритомнію, знову послаблення, знову підвели. І так декілька разів.

Потім серія ударів по голові. Але били не руками. У шкарпетку насипали пісок, і били — по голові, по потилиці, по обличчю — всюди. Та штука не залишає слідів, тож ФСБешники не переймалися.

— А ты думал, мы с тобой шутки шутим? Это взрослые игры, если ты еще не понял!

— Та че ты ему объясняешь? Мы его сейчас в жопу вы***м, а потом отрежем ему яйца и член! Тогда быстро сообразит, с кем связался!

— Ты видел, сука, там в машине лопата есть? Вот ты сначала сам себе, у**ок, могилу выроешь, а потом мы будем отрезать от тебя по кусочку, пока ты не сдохнешь нахрен, и потом закопаем тут. Тебя никогда и никто не найдет, так и будешь гнить тут, как последний вы****ок!

— Ребята, прекратите, остановитесь!!! — я кричав так, що навіть голосу вже не було. Кричав постійно, іноді молився, іноді благав їх спинитися. Усе це не допомагало.

— Если б нам решать, мы б тебя, гниду, давно тут прикопали, но наше начальство сказало, что у тебя есть последний шанс одуматься и принять правильное решение. Последний шанс!

— Ты ж пойми, — підключився невідомий мені голос, — если ты уже тут, то нам терять нечего. И времени у нас достаточно. Мы никуда не спешим. Будем делать с тобой, что захотим. И придем к тому, что ты все равно примешь наши условия. Ну или сдохнешь здесь нахрен.

— Да пошли вы на**й! — ледве знайшов сили це прокричати.

За цим послідувало ще декілька ударів у голову. І знову впав.

Декілька секунд лежав на вологій траві, чув шум лісу, шум дерев, кущів, над вухом дзижчали комарі, угорі пташки цвірінькали. Підняли, знов посадили на бампер машини, мені розсунули ноги і били по ногах з внутрішньго боку. Іноді задівали по яйцях, і знов по ногах. І потім знову ногами по печінці і по животу.

Якось навіть вклали в руку пістолет. Пропонували, щоб я сам застрелився. Звичайно, я відмовився. Потім приставляли той пістолет до скроні. Гарячою спітнілою шкірою відчував холод металу. Всередині все стискалося

Наче в заповільненій зйомці, повільно і дуже чітко чув, як спускають курок, і вистріл пролунав у декількох міліметрах від моєї голови. І так повторювали кілька разів поспіль.

Періодично в мене виникали думки піти на співпрацю. Навіть придумував, які умови їм поставлю, якщо погоджуся, чого буду вимагати. Та вирішив для себе так: поки можу триматися, то буду триматися. І тримався. Кричав, подумки молився, благав зупинитися і знову кричав. Але тримався.

Так тривало близько трьох годин.

Підвісили за якийсь гачок за руки. Усе тіло затерпло неймовірно, удари продовжувалися, але потім на декілька хвилин усе зупинилося.

— Завтра мы привезем сюда Богдана и тебя. Ты будешь смотреть, как его пытают, а он будет смотреть, как тебя пытают. И посмотрим, кто больше испугается, кто первый сдастся, — сказав мені один з них.

Перша думка була: «Такого я точно не витримаю». Але потім моя стомлена свідомість зачепилася за слово «завтра». «Завтра»! Тобто сьогодні це пекло завершиться!

Минуло ще хвилин п’ятнадцять. І знову кілька ударів. Мене закинули назад до машини, швидко позачиняли двері, і ми знов кудись поїхали.

Близько десятої вечора машина зупинилася. Мішок з голови зняли, навіть бліде світло сліпило очі. Та все ж я розгледів, що ми повернулися до спецприймальника.

Один із ФСБешників довго спілкувався з начальником спецприймальника, після чого останній завів мене до свого кабінету. Варто зауважити, що кабінет у Дмитра Сергійовича Федоріва був досить атмосферний — ніби декорації до фільму про радянських НКВДешників. Окрім усього іншого, на стіні над столом висів величезний портрет Фелікса Дзержинського. Дмитро Сергійович полюбляв дивитися на той портрет і приговорювати: «Да уж, не те порядки нычне, не те!», а потім повертатися до справ.

Я сів на крісло навпроти нього:

— Ну что, Яценко? — Дмитро Семенович дивився кудись крізь мене і думав про щось віддалене.

— Меня пытали. Мне нужен медосмотр и нужен адвокат. Я хочу написать заявление о побоях, — відповів я на його запитання.

— Адвокат, медосмотр… Адвокат… Ну, ничего. Завтра ребятки еще раз с тобой поработают, подпишешь все, что им нужно… Подпишешь явочку с повинной и все будет… И адвокат будет — это я тебе гарантирую, — було зрозуміло, що далі з ним немає сенсу спілкуватися.

— Ну подивимося, подивимося, — пробубонів я, коли мене вже охоронці виводили з кабінету.

Відвели назад до камери.

Усю ніч у камері я не спав. Очікування «завтра» було нестерпним. Я розумів, що можу не витримати цього разу. Також було зрозуміло, що єдиний спосіб допомогти собі — це потрапити до лікарні, де будуть цивільні люди і можливість отримати зв’язок зі своїми рідними і близькими. Навіть якби продовжили катувати в лікарні, то у шви свого одягу я позашивав леза від станків. Там би я зміг порізати собі лице в разі катувань, щоб вони були вимушені припинити.

Але все ж була надія, що в лікарні можна буде врятуватися. Тож залишилося обрати, як саме туди потрапити. Варіантів було декілька – можна було пробити собі печінку дюбелем або порізати вени, або порізати живіт знизу так, щоб було видно нутрощі

Мої сумніви побачив чоловік з нашої камери, з яким ми раніше спілкувалися. Він відвів мене трохи вбік і майже пошепки сказав:

— Юра, я старый зек. Я много видел. И сидел еще тогда, когда условия в тюрмах были не такие курортные, как сейчас. Когда всех зеков п***или через день в обязательном порядке. И вскрывались тогда многие. Так вот я могу тебе сказать только одно: если надумаеш что-то делать, то делай так, чтоб они охренели! Чтоб было много крови и мяса. Не царапайся, а вскрывайся продуманно и глубоко, четкими движениями. И запомни, за твою безопасность и здоровье эти суки не переживают. Единственное, что их заботит, — собственная шкура. Так что не пугай их, а устрой им реальные проблемы, чтоб они не отмылись от этого. И я бы рекомендовал вскрываться. Так крови очень много выходит, а риск для здоровья — минимальный.

— Спасибо! Понял! — тільки й зміг відповісти.

Тож рішення було прийняте. Буду «вскриватися». Я написав записку «вскриваємося одночасно по сигналу зранку». Поклав цю записку в пачку з-під сигарет. Туди ж вклав декілька лез і зміг передати це Богданові. Усвідомлював, що в разі, якщо ми це зробимо одночасно, то жодного з нас вони не зможуть шантажувати і заберуть до лікарні обох.

На той час я вже знав — у камері є стукачі, і вони знають, що я щось планую. Та я нічого фактично і не приховував. Навмисне розповідав співкамерникам, що мене катували і били, щоб про всяк випадок було побільше свідків. Тож ситуація трохи ускладнювалася тим, що зробити все треба було швидко, щоб до того часу стукача не встигли вивести з камери і він не зміг попередити адміністрацію про мої наміри.

Ніч була дуже напружена. Та рішення вже було прийняте, а значить — треба йти до кінця.

Як тільки в коридорах почулися кроки охоронців, зрозумів, що треба діяти. Я дав Богданові сигнал і пішов з лезами в туалет. Леза перед тим завчасно прокип’ятив задля дезінфекції. Заходжу в туалет, зачиняюся. Мию руки з милом. Збираюся з думками.

Обережно роблю перший надріз уздовж, намагаючись утамувати тремтіння рук. Лезо недостатньо гостре, до того ж еластичне і гнеться, а шкіра неочікувано важко ріжеться. Тож я роблю декілька різких надрізів поперек. Крові небагато, і розумію, що до вен ще далеко. Ще кілька розрізів, але більше рваних, трохи глибших. Шкіра розповзлася сантиметрів на 5—7, відкрилася трохи рвана рана. Крові стало набагато більше, але ж треба продовжувати. Уже все лезо було у крові, і тому іноді вислизало з рук. Доводилося його мити і продовжувати далі. Побачив самі судини, декілька з них розрізав різкими вертикальними надрізами, крові стало значно більше. Венозна і артеріальна кров мають різний колір. Шкірою відчуваю гарячі цвірки свіжої крові. Темніша кров уже б’є фонтаном, заляпавши всю сорочку і брюки. Стікає по руках і капає на підлогу.

Я не зупиняюся, роблю ще декілька надрізів на руках. Піднімаю сорочку і ріжу собі живіт. Це виявляється ще складніше, бо шкіра там товща. Зробив досить великий надріз

Дивлюся, як розповзається повільно шкіра на животі, дорізаю ще кілька сантиметрів, потім прорізаю жирову тканину, поступово добираюся до м’язів преса. Уся підлога вже заляпана моєю кров’ю. Розрізати прес уже немає сил, до того ж саме лезо закоротке. Та від кожного вдоху-видоху з живота витікає багато крові. Краєм вуха чую, що чоловіки в камері вже кричать до мене, запитують, чи все в мене добре, а я стою в калюжі власної крові. Дивлюся на себе — весь одяг мокрий від крові, судини у відкритій рані руки пульсують.

Роблю ще маленький надріз посередині великої судини і кров забризкує стіну. Я ще кілька хвилин чекаю, поки кров не витікає з туалету до камери. Відчуваю, що мені стає погано, ніби непритомнію. Тримаюся за двері і повільно виходжу. Чую, як коридором уже кричать: «Богдан вскрылся! Срочно врача!» Повільно заходжу в камеру, тримаючи лезо в руках. Кров заливає всю підлогу.

— Охрана!!! Охрана, мать вашу! Яценко вскрылся! Врача срочно! — кричать чоловіки в моїй камері. Мені намагаються допомогти, але я не даюся.

Охоронець дуже довго копирсався із замком на дверях. У нього трусилися руки, і ключ ніяк не хотів піддаватися. Мої співкамерники продовжували кричати і крити всіх добірним матом. Двері нарешті відчинилися! До камери забігли охоронці, хтось з адміністрації, лікарі.

Перед камерою в коридорі є камера спостереження. Я про неї знав раніше, тож коли двері відчинилися, то я прямо на камеру сказав:

— Я не дам себя зашить и оказать помощь до тех пор, пока не смогу перезвонить домой и пока не получу адвоката.

Думав, мене зараз скрутять. Та ні.

Усі були в шоці від того, і по всьому спецприймальнику вже почалася паніка. Телефон мені дали менше ніж за хвилину. По пам’яті я набрав номер свого близького друга Остапа, потім батька.

— Остапе, привіт. Я в тюрмі в Росії, я «вскрився». Мені потрібна допомога. Максимум день-два я ще буду в лікарні, а потім почнуть катувати. Тому всіх піднімай, бий на сполох, бо мене вчора катували.

— Почув! Тримайся, друже! Все зробимо. Головне — тримайся! — відповів Остап після невеличкої паузи.

Я трохи заспокоївся. В Остапові був упевнений. Зателефонував татові і сказав, що Остап уже все знає, а я чекаю на їхню допомогу.

Я пішов коридором до санчастини. Нікого до себе не підпускав, тільки свою руку тримав. Іду, а за мною коридором тягнеться той шлейф крові, і потім аж до самої санчастини від черевиків моїх залишалися криваві сліди.

Зайшов у санчастину, а на лікарняному ліжку вже лежить Богдан.

— Мы тебя сейчас в больничку везем, — повідомили мені, перемотуючи руку бинтами.

— А Богдана? — перелякався я.

— А Богдана здесь перевяжут, — пояснив лікар.

— Я без Богдана никуда не поеду! — ледве не закричав на них.

Нас вивезли до лікарні разом.

Машину, яка б мала нас відвезти до лікарні, чекали ледве не півгодини. По дорозі неймовірно закачувало. Але я не знепритомнів. Тримався і намагався запам’ятати все до найдрібніших подробиць. Уперше за довгий час побачив місто. Приїхали в лікарню. Мене без наручників, фактично без охорони, відвели в операційну.

До кабінету зайшли лікар і психолог, якого я впізнав. Він був присутнім на допитах у ФСБ. Мене поклали на операційний стіл і почали готуватися до зашиття. Цей ФСБешний «психолог» віддав лікарю наказ:

— Зашивать без наркоза!

— Как без наркоза? — запитую лікаря.

— У меня приказ, — вибачився той.

— Вот так. Без наркоза! Можешь покричать! Умел порезаться и устроить этот цирк — умей и терпеть! — відчеканив «психолог» і вийшов за двері.

Це було певним покаранням за акт спротиву. Зашивання без наркозу було болючим. Мені ж залишалося тільки кричати. Та навіть цього намагався не робити – міцно стиснув зуби і ричав на тих хірургів клятих. Судини ніхто не зашивав – зашили лише шкіру

Тримали міцно за руки і за ноги, коли починав відключатися і непритомніти, то давали нашатирний спирт. Так я витримав усю операцію.

Прийшов адвокат.

З адвокатом ми написали заяви про катування в усі можливі інстанції. І лише після того мене повернули до моєї камери в спецприймальнику. Я ледве дійшов до ліжка і нарешті заснув. Ця довжелезна, мабуть, найважча доба в моєму житті нарешті завершилася.

***

Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у  Facebook  і  Telegram-канал  «Свой в доску».