Ольга Вовк переїхала зі Львова до Світлодарська, допомагає молоді і дослідила історію місцевого року
Два роки тому Ольга Вовк переїхала зі Львова до Світлодарська. Це невеличке місто у Донецькій області визнано однією з «гарячих» точок сучасної україно-російської війни. Разом з іншими волонтерами львів’янка організовує дозвілля місцевим підліткам: вони малюють, проводять майстер-класи та тренінги.
Якось 23-річна дівчина дізналась, що у 1993 році в Світлодарську проводився фестиваль «Рок-марафон» і навіть знайшла старий відеозапис з цієї події. Неймовірні зусилля знадобилися Ользі, щоб розшукати учасників фестивалю і вмовити їх поділитися спогадами.
З архівів світлодарського рок-двіжу
Задуманий проєкт висів на волосині, але Ользі вдалось його завершити. Чого це коштувало і навіщо вирішила покинути розмірене життя у Львові заради «порохової діжки» у Світлодарську, Ольга Вовк розповіла «Своим» у форматі монологу.
Мрія про ювелірну майстерню
Моє дитинство пройшло у роз’їздах, бо батьки – військові. Коли мені було 10, ми нарешті оселились у Львові. Тут і зараз живуть мама з татом.
«Так-так, все це ти будеш робити, 100 відсотків», – казали мені під час вступу. Але насправді це було не зовсім так.
Проте люди, яких я зустріла в академії, були і є чудові. Я навіть після закінчення вишу зробила на руці невеличке татуювання, щоб пам’ятати про чудовий час із ними.
З одногрупниками ми здружилися, поволі мріяли про спільну ювелірну майстерню, в якій після академії будемо працювати разом. Досі пам’ятаю цю розмову про майбутнє, центр Львова і захід сонця – сонячний спогад. Ніхто не знав, що через місяць наш світ і бачення перевернуться. Почався Майдан, коли згадую цей час, то в голові – уривок з пісні «Злива»: «Я навряд чи буду тим, ким я була…»
«Переймалась долею дітей, які живуть поруч з війною»
Оскільки мої батьки військові, тема війни щодня обговорювалась вдома. Навіть на кухні у нас висіла карта сходу, тато окреслив на ній лінію фронту, щодня вдивлявся в неї, підкреслював «важкі» міста. Дивилась на цю карту і не вірила в те, що коїться у нашій країні.
Мені хотілось якось допомогти. Часто це бажання супроводжувалось ступором, бо не знала, як я можу це зробити. Я не медик, як моя мати, і не крута волонтерка, яка могла б знайти для бійців щось потрібне.
Влітку, після закінчення третього курсу, я познайомилась з Аллою Руденькою. Вона розповіла, що працює з дітьми в прифронтовому містечку Донецької області. Ми говорили якусь хвилину, але її розповідь мене вразила. Далі я знайшла її на Facebook і стежила за дописами.
Переймалась долею дітей, які живуть поруч з війною.
Але в моїй країні війна! Розумієте, хто б не був у ній винен – є діти, які ні в чому не винні.
У дитинстві мені часто снилося, що почалась війна і мого тата вбили. Часто перепитувала в мами, чи може знову розпочатися війна, страшно було це допускати. Але мамі завжди вдавалося мене переконати, що все буде добре.
Виходило, що тепер діти на сході переживали мій дитячий страх, і я хотіла спробувати, хоч на якийсь відсоток зробити їхнє життя світлішим.
З дописів Алли дізналась, що її чоловік, Олександр Ширшин, займається з місцевими хлопцями боксом. У той момент остаточно зрозуміла, що мені нічого не заважає поїхати і просто творчакувати з дітьми. Захистила диплом і увімкнула курс на Світлодарськ.
«Мені було моторошно від того, що діти говорили про війну дуже легко»
Мій друг, знаючи про моє бажання їхати на схід, запропонував приєднатися до команди християнських таборів, які проходили в зоні АТО. Я намагалась підготуватися, зрозуміти для себе, як поводитися з цими дітьми, боялась щось не те запитати, щоб не травмувати ще більше.
Далі виявилось, що діти сприймають ці події набагато спокійніше і легше за мене. Часто мені не доводилось питати в них про війну, бо діти розповідали все самі. Наприклад, пам’ятаю, як один хлопчик підбіг і говорить: «А у двір моєї бабусі нещодавно прилетіло». Говорив він про це ніби на ходу, сміючись. Мені було моторошно від того, що діти говорили про війну дуже легко. Небагато дітей визнавали, що їм страшно.
Ще перед переїздом Алла з Сашею поділились ідеєю створити молодіжний центр у Світлодарську. У місті майже немає місць, куди можуть прийти діти, молодь і добре провести час у затишній, комфортній атмосфері, отримати актуальні для нашого часу знання, які школа не може надати. Алла з Сашею запросили приєднатись до них.
«Чоловік кричав, що «ніяких дітєй на Донбасі нєт»
Добре пам’ятаю, коли вперше моя відповідь на питання «Чим плануєш займатися після академії?» створила конфлікт.
Це сталося у ювелірному магазині, з власником котрого ми були знайомі, бо постійно купували в нього ювелірні інструменти або якісь комплектуючі. Перед сесією зайшла туди, зав’язалась розмова. Він запитав про плани після навчання.
Я тоді вже вирішила їхати на Донбас. Батьки дещо скептично сприймали мої поривання, до останнього не вірили, що я таки поїду. І ось я кажу власнику ювелірної крамниці, що хочу займатися з дітьми, які живуть у прифронтових містах. Разом малювати, відволікати від страшних подій у їхньому житті.
Цей чоловік кілька хвилин ставив навідні питання, випитуючи, у чому «шкурный интерес».
«Будешь торговать волонтеркой?» – запитував він. Я тоді не мала чіткого плану, не могла йому «вивалити» організації, з якими працюватиму тощо. Просто «У мене є знайома волонтерка, вона займається з дітьми, планую їхати працювати з нею».
До нього приєднався охоронець, почав викрикувати подібні слова. Вже не пригадую, на якій хвилині вибігла з того магазину, але на ходу зрозуміла, що з кожним кроком втрачаю впевненість у тому, що в мене дійсно вийде якось допомогти дітям. Були думки типу «може, я і правда ідіотка і мені промили мозок?»
Від вечірок до школи адміністративного права
Зараз у Світлодарську працює центр розвитку молоді VPN Zone. Змогли його відкрити десь через півроку після мого переїзду.
Багато збиралися і планували. Далі створили громадське об’єднання UA group. І ось вже півтора роки наш центр успішно працює.
У Світлодарську багато дітей і молоді. Попри війну, у місті багато інших проблем. Є багато дітей, які не потрібні своїм батькам, або батьки мають наркотичну чи алкогольну залежність. Діти ходять містом у пошуках розваг, часто вони не особливо безпечні.
Тож ми вирішили проводити тренінги для старшокласників, щоб вступаючи до навчальних закладів вони були більш цілісними особистостями, чіткіше ставили цілі.
У місті багато талановитих, чудових дітей. Нам хотілось створити місце, де вони можуть класно провести час, поспілкуватися, зайнятися чимось цікавим.
Під час активностей у VPN Zone
Оскільки все почалося з місіонерського руху на сході, нам багато допомагала церква «Добра звістка» зі Слов’янська. Завдяки цій допомозі та іншим волонтерам на сході, ми змогли відкрити центр.
Перші півроку після відкриття акцентували на творчих гуртках, кінопереглядах, вечорах настільних ігор, вечірках.
Минулої осені ми отримали грант від Програми розвитку ООН і змогли проводити класні тренінги на різні актуальні теми – від критичного мислення до фотосправи. Була у нас і школа адміністративного права для підлітків. Але здебільшого приходили дорослі, бо ця тема актуальна для всіх.
Зміни в підлітках
Коли я сюди приїхала, і подумати не могла, що затримаюсь аж на два роки. Після результатів роботи за грантом я побачила, наскільки у Світлодарську важливо рухатися у напрямку неформальної освіти. Я бачила, як змінювались підлітки, як кожного разу відкривалось для них нове і потрібне.
Навіть їхні батьки приходили і казали: «Що ви зробили з моєю дитиною? Він раніше боявся зайве слово сказати до незнайомців, а тут виступає!»
Величезним плюсом було те, що голова нашого громадського об’єднання Олександр Ширшин навчався в Українському католицькому університеті, пройшов програму Інституту лідерства та управління УКУ, отримав від нього грантову можливість на реалізацію програм на базі VPN Zone. Так наш центр зміг мало не щотижня проводити новий тренінг, що надзвичайно круто.
Під час тренінгу у VPN Zone
Сашко та Алла були змушені переїхати зі Світлодарська, наша команда зменшилась. Це сумно, але дякуючи тренінгам і двіжу, у нас з’явились волонтери з місцевої молоді, які багато допомагають.
Відчуваю втому, кожні два-три місяці мені необхідно приїхати додому, бо сумую за рідними. Але поки не можу залишити справу у Світлодарську. Відчуття, ніби це хороший початок, варто продовжувати, це має значення.
Світлодарськ у 1993-му: один рок-гурт на тисячу жителів
Щодо мого проєкту на Фестивалі живих історій. Після переїзду деякий час було щось типу депресії, надто сильно і швидко звузилося коло подій і людей навколо, мене, як екстраверта, це дико пригнічувало. Почувалася одиначкою.
Намагалась дізнатися щось цікаве про Світлодарськ, щоб більше розуміти це місто. Випадково натрапила на відео, в якому було багато молодих людей, ніби з якоїсь іншої світлодарської реальності. Це був репортаж про рок-фестиваль, який відбувся у 1993 році. Більшість рок-гуртів були зі Світлодарська, що вразило мене.
На той момент у рок-клубі було близько 12 гуртів, серед яких навіть «чорні металюги». Це круто і багато для такого маленького містечка (за даними «Вікіпедії», у 1992 році чисельність населення складала 12 700 осіб. – Свои).
Почала розпитувати знайомих про цю подію, дізналась, що більшість цих людей давно не живе в місті. Хтось поїхав ще у 1990-х, хтось під час війни, хтось загинув або пішов воювати. Люди розпорошились на дві сторони: переїхали у більш спокійні регіони України або в Росію.
«Складалось враження, що я не спогади про рок-концерт збирала, а розслідувала резонансне вбивство»
Я трохи обламалась з пошуками і на деякий час ідея з рок-клубом забулася. Потім запустився наш центр і було не до того. Пройшов рік. Якось гортаю стрічку у Facebook і випадково натрапляю на Студії живої історії й їхню програму «Донбас. Чому я?»
Опис програми мене дуже зачепив, стало цікаво взяти участь. Заповнила заявку у вечір дедлайну. Не сподівалась, що її приймуть. Але незабаром мені повідомили, що я пройшла.
Далі був перший етап тренінгів у Маріуполі. Від мого часу переїзду це був перший контакт з купою молодих і креативних людей. Спочатку мала ідею покращити вже існуючий, але непопулярний клуб українського кіно в Світлодарську. Потім з’явилась ідея спільно з дітьми, з котрими працюю, створити книжку з їхніми історіями. Але зрозуміла, що це не дуже пасує формату.
І тут згадала про цей чудовий рок-двіж у 1993 році. Одразу знову загорілася, уявила, як круто можна буде його відтворити, згадати. Але зустріч з організатором фестивалю опустила мене на землю. Він рішуче відмовився розповідати про ті події, пославшись на те, що в нього не дуже хороші спогади, а молоді зараз зовсім не цікава така музика.
Якийсь час сподівалась, що його вдасться переконати, але не вийшло. Він порадив людей, які погодяться розповісти про фестиваль, але і вони не захотіли це робити. Далі мені таки вдалося знайти учасників руху, хоч і небагато.
З архівів світлодарського рок-двіжу
З кожним інтерв’ю поступово вимальовувався портрет лідера та організатора рок-клубу Юрія Романенка. Кожен згадував його як чудового керівника, талановитого музиканта і доброго вчителя.
Було складно знайти людей і домовитись з ними про інтерв’ю. При зустрічі намагалась не акцентувати, що я зі Львова, спілкувалась російською. Але звісно, коли люди прямо запитували, я не могла збрехати. Більшість не розуміли, для чого мені це потрібно, були іноді жартівливі припущення «а вдруг ты националистический десант». Важко працювати, коли не вірять у твою щирість.
З архівів світлодарського рок-двіжу
Я і уявити не могла, що розробка проекту розтягнеться. Наприклад, кілька тижнів не могла зустрітися з людиною, котра мешкала у сусідньому під’їзді. Він постійно переносив зустрічі. Або, для одного інтерв’ю домовилась з людиною про зустріч. Треба було їхати в інше місто дві години з пересадками. Все ніби залишалося в силі, але в результаті я марно прочекала три години, всі мої дзвінки і повідомлення залишились без відповіді. Довелось повертатися в Світлодарськ ні з чим.
Люди не спішили давати свої номери телефонів, було безліч дрібниць, які доставляли суттєві незручності. Складалось враження, що я не спогади про рок-концерт збирала, а розслідувала резонансне вбивство.
З архівів світлодарського рок-двіжу
У якийсь момент мені увірвався терпець – хотіла відмовитись від проєкту. Думала написати своєму куратору, що в мене всього три інтерв’ю, але сенсу в них жодного. Але в серпні натрапила на кількох людей, учасників тієї події. Вони виявилися дуже відкриті. Це гурт TNT.
Що з цього вийшло, можна побачити 28 і 29 вересня у Києві на Фестивалі живих історій. Він вдруге збере людей, ініціативи та інституції, які працюють із культурною спадщиною, зокрема, радянською, з вивченням історії та пам’яті.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook і Teleg
Свої в Telegram 
