Слідкую, допомагаю, приєднуюсь. Протести в Білорусі – очима тих, хто переїхав туди зі сходу України
Білорусь немов вибухнула після президентських виборів. З минулого тижня в столиці Мінську і в регіонах не стихають сутички між протестувальниками, які не вірять в чесність перемоги Олександра Лукашенка, і силовиками. Є загиблі, сотні поранених, тисячі затриманих.
Свои.City поспілкувалися з вихідцями з Донбасу, які живуть у Білорусі, і дізналися, як на них вплинули події в країні.
Я не маю права виходити на протести, але допомагаю фінансово
У столиці країни, що повстала проти «останнього диктатора Європи» – так називають Лукашенка, який є президентом 26 років – живе переселенка з Донецька Христина Шевченко (прізвище та ім’я змінені зарази безпеки співрозмовниці). До війни дівчина жила в Донецьку, працювала лікаркою. Здобувала другу вищу освіту – переклад. Встигла отримати диплом бакалавра перед від’їздом.
– Виїхала з Донбасу в червні 2014 року, думала повернутись до кінця літа, але не вийшло. А у вересні з друзями цілеспрямовано помандрувала в Мінськ. Ми любимо це місто і були готові якийсь час тут прожити. Сталося так, що живемо тут досі.
У Христини немає посвідки на проживання. Усі ці роки вона перебуває в Білорусі майже на пташиних правах – отримує щороку дозвіл на тимчасове проживання як робітник. Дозвіл можуть не поновити, наприклад, якщо є адміністративні порушення.
– У мене немає ніякого спеціального статусу як у переселенки з Донбасу. У перший рік після переїзду діють пільги для цієї категорії – це підтверджується паспортом, а потім все. Виплат немає. Звісно, я не маю жодного права брати учать у виборах. Навіть маючи посвідку на проживання, цього не можна робити.
Протести в Мінську
Христина згадує, що восени 2013-го хотіла з’їздити до Києва на Майдан, але не судилося. Проте двічі виходила на проукраїнські мітинги в Донецьку.
– Бажаю білорусам удачі й сподіваюсь на краще. Мені страшно за них, але я пишаюся тим, що вони роблять. Сама на вулицю не ходжу, бо, на мій погляд, не маю на це права. Я ж не голосувала, це не моя країна, тому і не маю права нічого вирішувати тут. Та й якщо людей з українськими паспортами почнуть затримувати в Мінську, це не піде на користь протестам.
Але все-таки бути лише спостерігачем Христина не хоче, тому вона підтримує протестувальників фінансово. У фейсбуці збирають гроші на допомогу політичним в’язням і затриманим протестувальникам – на штрафи і лікування.
– Як вплинула ця ситуація на моє повсякденне життя, говорити важко. Вплив більше емоційний. Я працюю дистанційно і на вулицю майже не виходжу. Дійсно немає інтернет-зв’язку, трохи працює через VPN (віртуальна приватна мережа. – Свои). Думала виїхати на тиждень до України, щоб нормально працювати, але боюсь, що не зможу потім повернутися до Білорусі. Один раз виїхала на місяць, але навпаки – з України до Білорусі – і вже шість років не можу повернутися.
Христина бачить схожість між подіями 2013-2014 року на Майдані в Києві й тим, що коїться зараз у Мінську, але вважає, що у білорусів свій шлях.
Переселенка відзначає, що їй «нормально» жилося за правління Олександра Лукашенка:
– Але те, що він робив перед виборами – загнобив чи посадив всіх конкурентів, і те, що він зараз робить – відверто малює результати виборів і розганяє неозброєних людей спецназом, – це беззаконня. Просто стерпіти такий плювок у обличчя цілому народу, на мою думку, не можна. Вважаю, що невдовзі у цій країні все буде інакше. Буду сподіватись на зміни.
Олександр Лукашенко є президентом Білорусі з 1994 року
Спостерігаю за подіями тільки через інтернет
Колишній горлівчанин Ігор Марченко з початку війни перебрався у Логойськ, місто-супутник Мінська, що знаходиться за 38 км від нього. Тут мешкає близько 15 тисяч людей. Якщо вбити в ґуґл «Логойськ», то в новинах нічого надзвичайного – місто продовжує розмірене життя.
Народився Ігор у Горлівці, навчався в Донецьку, а після отримання диплому повернувся додому. Працював у енергетичній галузі, захоплювався фотографією. Зробив сайт «Горловка360» з віртуальними турами містом, тільки на початку цього року перестав платити за хостінг.
– Коли в Горлівці почали стріляти, просився на роботі про переведення в інше місто або про віддалену роботу. Отримав відмову і звільнився. У липні 2014 року з сім’єю переїхав до Республіки Білорусь. У дружини тут були родичі, більше варіантів не було.
За словами Ігоря, до переселенців зі сходу України в Білорусі ставляться здебільшого добре, їм багато допомагали з одягом, продуктами, посудом тощо.
– Тут мені подобається природа, чистота, відносно добре працюють комунальні служби, безкоштовна медицина. А якщо державна не влаштовує, то є величезна кількість приватних сучасних центрів. Безпека також на високому рівні. Продукти якісні. Транспорт завжди за розкладом. Трохи незвичний менталітет, люди не настільки відкриті, як в Україні.
Що стосується теперішніх подій у країні, Ігор засуджує застосування надмірної невиправданої жорстокості до беззбройних мирних людей.
– Протестів у моєму місті немає, спостерігаю за подіями тільки через інтернет. Залишиться стара влада чи прийде нова – в обох випадках буде непросто. У разі збереження нинішньої влади на країну, напевно, чекають нові санкції і погіршення відносин зі світом. Також велика ймовірність об’єднання з Росією на її умовах, оскільки наразі Білорусь дуже залежить від зовнішньої допомоги. У разі відставки Лукашенка і його уряду – невизначеність і перехідний період, який хтозна-куди заведе. Зараз немає ані явного лідера, ані програми дій на майбутнє. Мої сусіди та колеги обурені, дуже переживають і в очікуванні, тому що незрозуміло, як довго це триватиме і до чого призведе.
Дружина незареєстрованого кандидата Вероніка Цепкало, суперниця Лукашенка на виборах Світлана Тіхановська і глава штабу затриманого Віктора Бабарика Марія Колесникова
Десь ходив, щось бачив
Виходець з Луганської області Михайло Рогозін (ім’я і прізвище змінені) живе в Білорусі з 1998 року, зараз – у Бресті.
– Народився я у місті Антрацит Луганської області, а коли батьки розлучилися, мати забрала мене з собою до Білорусі. Тут закінчив школу, навчався в університеті, а зараз працюю.
До режиму нинішнього президента Михайло ставиться вкрай негативно і нагадує про лідерів опозиції, що «зникли» протягом усіх років правління Лукашенка: Юрій Захаренко, Віктор Гончар, Анатолій Красовський, Дмитро Завадський.
Протест у Мінську
Михайло трохи обурюється через українців, які вважають наче лише вони мають ексклюзивне право на «майдан», лише вони вміють це робити, а решта – так, невмілі любителі.
– Спробували б ви з’їздити два роки поспіль на Чорнобильський шлях (щорічна хода білоруської опозиції, присвячена річниці аварії на Чорнобильській АЕС. – Свои) – потім би поговорили, як воно насправді. Коли за тиждень після події тебе раптово забирають співробітники КДБ і вісім годин поспіль допитують, погрожують, залякують.
У те, що зараз відбувається по усій країні, Михайло і досі не може повірити.
– Щодо моєї участі, скажу коротко: десь ходив, щось бачив. Більш докладно не хочу говорити через давню параною. Життя в Білорусі швидко вчить. Якщо у тебе немає параної і ти не думаєш, що, коли і кому говориш, рано чи пізно потрапляєш спочатку на олівець до КДБ, а потім і «в гості» до них же. Нічого доброго з цього не виходить. Можливо, більш детально зможу розповісти після перемоги. Або – якщо все піде погано, і я зможу виїхати за кордон.
Демонстрації в Мінську
На думку Михайла, головна спільна риса у Майдану в Україні й подіями в Білорусі – звіряча жорстокість силовиків.
– Слабовикі – з початку подій всіх силовиків за замовчуванням називаємо так – одразу підняли градус неадекватності й жорстокості. Навіть учасники українського Майдану 2014 року можуть бути приголомшені. Світлошумові гранати, гумові кулі, газ – все це почали застосовувати у перші години! Побиття, найжорстокіше насильство над затриманими, нелюдська жорстокість стосовно тих, хто вийшов з вимогою чесно рахувати голоси – ось лейтмотив подій у Білорусі.
Чесно кажучи, увечері 11 серпня я був пригнічений, але зараз маю надію. Те, що роблять білоруські дівчата і жінки, – це магія (зокрема, вони влаштовують суто жіночі протести проти насильства міліції на мітингах. – Свои). Впевненість у перемозі міцнішає.
Втім, на думку Михайла, відмінностей між українськими і білоруськими подіями більше.
– Майдан мав чітку локалізацію, серйозне фінансове підживлення – ту ж сцену хтось вдало і вчасно зібрав. В Україні є парламент, який не є кишеньковою іграшкою президента. В Україні була серйозна опозиція, депутати, які могли прикритися недоторканністю. У нас режим Лукашенка цілеспрямовано знищував будь-які проблиски опозиції, парламент – це знущання над суттю парламентаризму.
Протести айтішників у Білорусі
Наш співрозмовник вважає, що якщо Лукашенко втримається на «троні», то почне жорсткі репресії проти тих, хто брав участь у демонстраціях.
– Він взагалі дуже злопам'ятний, намагається нічого не прощати. Люди будуть звідси їхати, хоча вони вже 26 років біжать з цього «хрустального сосуда», «рая на земле» (так Білорусь називав Олександр Лукашенко, ці фрази стали мемами і використовуються з сарказмом. – Свои). Взагалі не хочеться думати про це, заганяю цю думку якнайдалі. Але паспорт завжди тримаю з собою. І трохи грошей: раптом встигну дістатися до кордону і зумію його перетнути, якщо все піде за найгіршим сценарієм…
Що відбувається в Білорусі?
У Білорусі 9 серпня завершилися вибори президента. У них не змогли взяти участь відомі опозиціонери Валерій Цепкало, Віктор Бабарико та Сергій Тіхановський: їм відмовили у реєстрації. Згодом Бабарико й Тіхановського арештували. Проте змогла зареєструватися дружина останнього, Світлана Тіхановська. Вона об’єдналась зі штабами кандидатів Віктора Бабарика та Валерія Цепкала, і стала основною кандидаткою від опозиції.
Одразу після виборів білоруська ЦВК заявила про перемогу чинного президента Олександра Лукашенка. За остаточними даними, оголошеними 14 серпня, він набрав 80,1% голосів, а Світлана Тіхановська – 10,1%. Це спричинило масові протести в Мінську і регіонах: люди не вірять в чесність підрахунку голосів та вимагають змін у країні. Протести жорстко подавляють силовики.
Свої в Telegram 
