Истории

Не чужие герои. О чем мечтают вдова Владимира Рыбака и мама Романа Напрягло

Свои.City
05.06.2019 15:17

У Елены Рыбак в начале «русской весны» на Донбассе убили мужа. У Ольги Напрягло во время войны - 20-летнего сына. Журналисты Свои.City - Александр Билинский и Наталья Поколенко встретились с женщинами, чтобы узнать, как сложилась их жизнь после утраты родных людей.

Это - видеоверсия наших бесед. В 8 минутах мы попытатались рассказать две истории, которые порой перекликаются между собой, а порой - абсолютно разные. 

***

- Вот, смотри, насколько Маша была уверенной. Он ее защищал. Да, почти на всех фотографиях он с ней, -  Елена Рыбак вручает мне одну за одной фотографии. Со снимков смотрит ее муж Владимир Рыбак и дочь Мария, внешне - копия отца. В те годы еще оперуполномоченного уголовного розыска горловской милиции, любившего в свободное время выезжать с семьей на отдых в Святогорск.

Во время семейного отдыха в Святогорске

Мы идем с Еленой по киевской Аллее Героев Небесной Сотни, где установлена табличка с фото ее мужа. Владимира Рыбака убили в апреле 2014 года  - в дни, когда еще никто не понимал, что Россия - агрессор и Украину ожидает как минимум 5 лет войны.

Он был депутатом Горловского горсовета и единственным, кому в оккупированном городе удалось снять флаг России со здания мэрии. Во второй раз ему не дали этого сделать. Владимира похитили и вывезли в Славянск, где спустя несколько дней его тело нашли в притоке реки Северский Донец.

- Это Володя, видишь красавец какой. Посмотри на стойку, он родился воином, - Елена показывает фото, где Владимир в форме самбиста с легендарным тренером Валерием Чукановым. Его тоже убили в далеком 1998-м, когда попытался дать бой рэкету, захватившему под рынок местный стадион.

Юный Владимир Рыбак с тренером по самбо Валерием Чукановым

 

Вдова Владимира и сейчас - спустя 5 лет - не может понять, как убийцам Рыбака удалось его похитить в центре города, затолкнув в автомобиль. Сразу после похорон вся семья - Елена с сыном и дочерью - выехали из Горловки в Киев. За эти годы из-за обстрелов пострадал их дом в центральной части города.

- В дом снаряд Града попал. По идее, в этом доме вообще воронка должна быть, а там полдома только развалилось, - безэмоционально объясняет Елена. Все, что связано с Горловкой, не вызывает у нее ностальгических воспоминаний.

«Для меня самое главное – вытянуть дочь»

По разговору и эмоциям вдовы героя видно, что ей тяжелее осознавать не потерю жилья, а то, что переживания после утраты любимого отца вызвали психологические проблемы у дочери Марии.

Первые годы она держалась молодцом, хотя внутренне очень переживала. Маша участвовала в олимпиаде по украинскому языку, а в  2016 году выступила на одной сцене с президентом Украины Петром Порошенко - в День государственного флага Украины. И произнесла слова, в искренности которых нельзя усомниться.

- Наш сине-желтый флаг - это символ несгибаемого духа нашего народа в борьбе за свободу и независимость. Где развевается украинский флаг, там есть Украина. Так считаю я, и так считал мой отец Владимир Рыбак, - сказала Мария, обращаясь к многотысячной аудитории.

Но впоследствии произошел внутренний психологический надлом. Чем он вызван, разбираются психологи. Елена предпочитает не распространяться об этом на широкую аудиторию. Но уже 2 года все время проводит рядом с дочерью. По ее лицу видно, что это самый главный вызов в жизни.

- Скоро два года, как я не работаю. Я ухаживаю за ней, потому что она инвалид 2 группы. Для меня самое главное – вытянуть ее, чтобы она могла жить полноценной жизнью. Пока поставлю Машу на ноги, а там – все будет. Я знаю: все, что мне Бог послал – я сделаю. Я выдержу и смогу еще чем-то помочь украинской нации, - в разговоре она пытается оставаться сильной, хотя периодически возникают моменты, когда кажется, что сейчас Елена сорвется и заплачет.  

Сын Юрий пошел по стопам отца - сейчас он возглавляет патрульную полицию Одесской области.  Мать говорит, что рада, что и сын, и дочь не такие взрывные по характеру, как родители.

- Мы  - экстраверты, а они спокойные. Они дипломатичные. Они больше стратеги. Дети у меня другие, и я благодарю Бога за это, что дети у меня другие.

Елена с сыном Юрием и дочерью Марией Из семейного архива

«Чем он только не занимался, у него была бешеная энергия»

Когда жили в Горловке, Елена особо не интересовалась политической и общественной деятельностью мужа. И считает, что тем самым он ее спас.

Владимир Рыбак вел активную общественную и депутатскую деятельность в Горловке

 

-  Он спал по 4 часа. У него постоянно телефон на связи, включенный компьютер. Он мог ничего не есть. Как он готовился, я почти не знаю. Потом только узнала, что у него и удостоверение журналиста было, и группы «Інформаційний спротив», и он ездил на съезд УНА-УНСО.

Чем он только не занимался, у него была бешеная энергия. Я иногда возмущалась и на него обижалась, что он не приносит денег. Если бы знала, что он делает такую работу, я бы его еще и благодарила, - вспоминает она о том, как супруг после работы в милиции ушел с головой в политику. В местном горсовете было всего несколько оппозиционеров, критикующих власть. И среди них самый яркий - Владимир Рыбак.

«Я в Горловке не буду жить» 

Елена уже 5 лет не была на могиле супруга в Горловке. Почтить его память приходит на Аллею Героев Небесной Сотни. И плачет постоянно, потому что имя Владимира Рыбака стало символом борьбы за украинскую Горловку.

- Однажды убирала здесь и нашла вот эту записку. Ты видишь, что написано? "Молись за Украину". Я так плакала.

А в курсе, что создана экспозиция Владимира Рыбака? Там, где сейчас музей АТО. Там хранится баннер, с которым Володя шел на выборы в Верховную раду в 2012 году. Этот баннер забрал однопартиец - инвалид 2 группы - и хранил у себя. Настолько преданные люди были у Вовы. Этот баннер мужчина намотал на черенок от лопаты, на поезде привез в Киев и принес в музей.

Я вначале сказала директору музея, что планировала бы такую экспозицию в Горловке сделать, когда город будет под флагом Украины. Но он переубедил. Сказал, что это достояние всей Украины. Тем более я все равно хочу сделать эксгумацию, перевести тело в Киев. Я в Горловке не буду жить.

«Точно знаю, что будет  площадь имени Рыбака»

Знакомые семьи бывают на горловском кладбище. Том, где за последние 5 лет похоронено много тех, кто взял оружие в руки и воевал за “ДНР”.

- Люди ходили на могилу к Володе, и там же много похоронено людей, которые с той стороны погибли. И те люди, что шли от Володи, подумали, что на них будут кричать, мол, такие-сякие, героя Украины могилу проведываете. А те подошли и спрашивают: "А вы были на Владимира Ивановича могиле?"  Знакомые кивают, а в ответ слышат такие слова: "Примите наши соболезнования. Святой человек был", - с гордостью в голосе говорит Елена.

Она не теряет надежды, что площадь Победы после освобождения Горловки переименуют в площадь Рыбака.

- Это пока что временно оккупированная территория. Я точно знаю, что будет эта площадь, - говорит женщина. Но сама в родной город возвращаться не планирует. Даже удивляется моему вопросу о том, возникает ли желание вернуться в Горловку.

- У меня? Никогда. Мне было настолько страшно и противно. Страшно мне не было. Было противно и мерзко от этого всего. От того, что я мужа похоронила, а там продолжались эти пророссийские митинги с песнями.

***

Олена Напрягло зустрічає мене біля воріт. Родина живе на околиці Слов’янська, у приватному секторі. Її маленький провулок – Бориса Грінченка (до того був Єременка та Резервний) ми шукали півгодини.

Будинок, де зараз живе Олена з 12-річною донькою Оксаною, заштукатурили ззовні. Сусідній – увесь у дірках. Дах постріляний, кут знесло вибухом, на горищі – сліди від “граду”. Коли почалися обстріли навесні 2014 року, у ньому жила її старенька бабуся, згодом її звідти вивезли. Олена пригадує той день, коли був обстріл.

- Кажуть, на війні страшно. Це неправда, страх приходить потім. Спочатку просто не розумієш, що відбувається. Коли почалися обстріли, нас попереджала кішка Рижик– за 2 хвилини до цього вона тікала і ховалася під ліжком.

Жінка показує на сусідній, частково зруйнований, будинок. Там, за її словами, сидів снайпер бойовиків, якого пустив сусід до своєї хати. Після липня 2014 року сусіди виїхали.

- Спочатку 80-тка стояла.  Хлопці стояли у нас в городі, десь 500 м. А потім, як їх вже перекинули на аеропорт Луганський, Нацгвардія зайшла. Оце саджала  город, а ми з бабулею жили, прилетіло, бабушка сиділа, ругалася, що не дають у городі поратися, - пригадує вона.

«Що батьки закладають у душу і серце своєї дитини, те потім і отримують»

Ми спілкуємося українською. Олена говорить, що це свідомо, хоча більшість людей у її оточенні - російськомовні.

- Українською говорю з 2014 року, інколи переходжу на російську, але потім знову повертаюся. Мені подобається.

На моє прохання розповісти про сина Романа, про те, що закладалося у родині, які цінності сповідували, її голос починає дрижати. Олена ледве стримує емоції.

- Я вважаю, що все йде з родини, з підков – що батьки закладають у душу і серце своєї дитини, те потім і отримують. Ми закладали любов і свободу. Роман схожий на батька не лише на фото, а і за характером.

Увесь рід чоловіка – з кубанських козаків, вони звідти. Кубань же була частиною України. З того коріння він має свободолюбивий дух, вони не знали, як це - комусь підкорятися. Це передалося і Роману, він був вільних поглядів за Україну.

Навесні 2014 року 17-річний Роман почав допомагати українським військовослужбовцям. Мати згадує момент, коли його позиція проявилася у родині.

- Ми їхали додому від свекрухи. На блокпосту бойовиків хлопець з автоматом нас не пустив, завернув, сказав, що там небезпечно. У нас увесь будинок ходив “ходором”. Тоді вже знайшли загиблого Володимира Рибака з Горлівки і ще одного хлопця з ним. Стали пропадати молоді хлопці – їх бойовики забирали траншеї копати. Чоловік дуже переживав за сина. А Рома почав вимагати повернутися додому. Казав, що це його дім і ніхто не має права його туди не пускати. У родині стався скандал. Я впала на коліна і просила лишитися у безпечному місці, лише тоді він послухав.

З того часу Роман з батьком Дмитром почали більше вести “чоловічі розмови”, стали говорити про бажання йти до війська. На той момент хлопець навчався на 3 курсі у Слов’янському коледжі національного авіаційного університету. Батьки просили закінчити навчання, а потім вирішувати свою долю.

- Це був 3 курс, лишилося ще рік закінчити його. Усі розмови були, як хлопці одягаються самі, купують собі усе, навіть до автомата. Біля САТУ відкрився магазин “Мілітарі”. Він пішов туди, щоб собі заробляти. Купив на той час собі форму, батько тоді вже служив. Роман пішов у 2016 році, якраз закінчив навчання, захистив диплом і одразу пішов.

«Почала круги навертати по військомату і весь час казати: “Не вірю, не вірю»

Відмовити сина йти до війська Олена Напрягло не намагалася. Розуміла, що він свого рішення не змінить.

У нас взагалі з сином було так: він наче мої думки читав, а я - його. Не треба було нічого казати, ми один одного розуміли з погляду.

Служив Роман Напрягло під Маріуполем у складі 36 окремої бригади морської піхоти. Хоча був зв’язківцем, контракт уклав як гранатометник. Олена каже, що часто дзвонив їй і мовчав у слухавку.

- Дзвонив мені. Я виходила з телефоном на вулицю, молилася і балакала. Що може мати зробити? Тільки молитися. Як мені сестра казала: “Ось бачиш небо, ось там він тебе почує”. Так воно і було, - каже пані Олена.

Вона детально пригадує день загибелі сина. Це була Прощена неділя, у місцевому парку - гуляння, але у неї не було настрою. У цей день чоловік повідомив, що Роми більше немає.

- Дзвонить мені чоловік, якраз він був тут у Слов’янську в наряді, і каже: “Приходь до мене”. Він мене зустрічає на сходах зі словами: “Роми більше нема”. Я сказала, що не вірю такому. Він плаче, я плачу, кажу, що не вірю, що не може бути. І я почала круги навертати по військомату і весь час казати: “Не вірю, не вірю”.

«За кожним плачеш, за цими двадцятирічними хлопцями»

Зараз її чоловік, Дмитро Напрягло, перевівся до 36 бригади морської піхоти -  тієї самої, де служив їх син Роман. В домі - у залі над канапою - висить прапор частини Романа, який передали його побратими. У куточку – його вишитий портрет, державні нагороди, горить лампадка.

Олена Напрягло каже, що поки не готова прибрати їх. Їй так легше. Обережно питаю, про що вона мріє.

- Навіть не знаю. Хоч вже і минуло вже два роки, у душі порожнеча. Слава Богу, у мене є донька. Коли щось стається, то ніби немає частини тебе, воно не перестає боліти. Ця порожнеча не зникає. Але час від часу відключаєшся, воно нудить і болить. Хочеться вже миру. За кожним плачеш, за цими двадцятирічними хлопцями.

Зараз Олена  живе з донькою Оксаною. Дівчинка “переїхала” до кімнати свого брата. На стіні – прапор України, над її робочим столом теж. Каже, що мріє стати військовою психологинею, щоб у важкі хвилини допомогти військовим впоратися з психологічним навантаженням. І мати її підтримує у цій мрії.

Проект «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.