Истории

Медсестра з Костянтинівки Інна Кабазова сама виховує шістьох прийомних дітей. Як їй це вдається?

Наталья ПОКОЛЕНКО, журналист
22.10.2018 19:20
У цій родини з Костянтинівки - шестеро дітей, з яких четверо вже школярі. Усі діти прийомні і знають про це. В родині тільки мати - Інна Кабазова. Батька, бібусь та дідусів, тіток та дядьків – нема. Зараз Інна у декретній відпустці по догляду за найменшою донькою. Сама - медик за освітою, понад 20 років працювала медсестрою у міській лікарні.

Маленьке коло рідних душ

Одинадцять років тому Інна почала шукати душу, якій потрібна була допомога і розрада.

Так у родині з’явилася Мар’яна, вона найстарша, зараз їй 12 років. Дівчинка допомагає мамі на кухні,  любить картоплю з відбивними. Мріє стати військовослужбовцем і навчатися у військовому училищі. Каже, що її родина – дружня і це головне. Хоче вирости справедливою людиною і вміти постояти за себе.

Денису десять років. Він пішов у 3 клас, мріє стати мільйонером, аби допомагати мамі.

Славку сім років, пішов до 2 класу. Він самотужки навчається брейк-дансу -  побачив по телевізору і почав копіювати. Мріє стати президентом, аби віддавати накази, навести у місті чистоту і покарати усіх, хто ображає дітей.

Ліза у 2 класі. Любить гімнастику, вже навчилася робити шпагат. Також любить ввечері поговорити з родиною – проводити бесіди (як каже вона сама). Хоче стати лікарем, аби допомагати хворим дітям одужувати.

Максиму п’ять років. Він каже, що його родина гарна, усі допомагають один одному. Мріє стати поліцейським, зловити усіх злочинців та посадити до в’язниці.

Варя – наймолодша у родині, їй чотири с половиною роки, любить малювати і грати з конструктором.

Усі вони з Костянтинівки. Інна забирала їх з дитячої лікарні та дитсадка, бо рідних батьків позбавлено батьківського піклування. Жінка вирішила, що діти мають знати, що вони прийомні. З шести дітей – двох (старшу і найменшу) Інна всиновила. 

«У мене батьки померли рано, я лишилася сама»

- Інно, у вашій родині шестеро дітей і ви одна. Як це сталося?

- У нас статус прийомної родини – четверо дітей прийомні і двох я всиновила. До березня ми будемо дитячим будинком сімейного типу, але, з певних обставин, я всиновила найменшу доньку. Дитячий будинок – це від 5 до 10 дітей, а прийомна родина – до 4-х, тому ми стали прийомною родиною. Але плануємо ще брати дітей на виховання. З цією метою добудували будинок. Сподіваюся, що ми знову станемо дитячим будинком. Хоча для нас статус особливого значення не має.

Головне, аби дітям могли дати увагу, тепло, турботу, повагу, чогось навчити. Бо у державних закладах немає такого індивідуального підходу до кожної дитини, як у родині.

У нашій родині я одна, але кожного знаю, відчуваю. Спиною відчуваю, хто і що розбив або намалював. До речі, на стінах у нас ніколи не малювали.

- З чого все почалося? Як давно? І чому ви вирішили створити таку родину?

- Це сталося 11 років тому. А чому? Мабуть, розуміння того, що ти нікому не потрібен і намагання знайти таку ж душу, яка нікому не потрібна, поєднати обидві половинки, аби вийшло щось одне ціле.

У мене батьки померли рано, я лишилася сама, довго прожила сама. Хотілося знайти когось, хто буде так потребувати мене, як і я його. У мене тоді не було своїх дітей і зараз немає. Ні, є, вони не кровні, але рідні. Усі вони прийомні. У них немає батьків з народження, вони з різними історіями, але результат один – вони нікому не були потрібні.

«Не боюся, що хтось їм скаже про їхніх батьків. Краще скажу я»

- Не страшно було? До того ж така складна процедура?

- Так, я не дуже була готова, але вирішила спробувати. Подала документи. Там є процедура, певний час.

Першою була Мар’яна. Мені її показали: патлату таку, з великими очима, в білій піжамі, їй було десь два роки. Коли я її побачила, потім не спала. У неї була складна історія – у мами не було прописки, паспорту, якісь обставини. Я чекала сім місяців і таки добилася: Мар’яна стала першою у мене.

Вона (як і всі інші діти) – місцева, тому - змінила їй все: ім’я, прізвище, по батькові, дату народження. Щоб її не знайшли. Але врешті: ніхто нікому не потрібен. Може, це буде у 18-20 років, і то не факт. Я змінила її персональні дані, але тепер з цим проблема.

Співпало, що у Дениса і у Мар’яни день народження в один день. Але ж це не так, усе переплуталося. Я гадаю, як воно йде від Бога, треба змиритися і жити далі. І не треба нервувати з цього приводу.

У нашій родині все наше: наш стіл, наш будинок, наші іграшки. У нас не обманюють. І діти з двох-трьох років знають правду про себе. Славу я взяла у 8 місяців, він був покинутою дитиною. З пологового будинку його перевели до дитячої лікарні, я його взяла в родину. Тому я не боюся, що хтось їм скаже про їхніх батьків. Краще скажу я. Ми це інколи обговорюємо. Діти це розуміють. Вони роблять аналіз для себе, хай дитячий, але він є.

Мені інколи казали на роботі, куди я їх беру, у дітей невідомо які гени, хто їх народив. Я вважаю, що усі діти однакові, Бог посилає однакових, потім все залежить від батьків, які поряд, не тих, що народили, а тих, що виховують.

Мені важко, з одного боку, бо я одна. А з іншого – легко. Ніхто до бабусі не біжить, коли я щось заборонила. Усі діти різні, в усіх свій характер. Але ми миримося. У мене є троє дітей від однієї матері. Вони знають про це, але ніколи її мамою не називали.

- Кого з них було найважче отримати?

- Через два роки у мене була вже друга дитина – Слава. А найважче було із Варею. Вона народилася у грудні 2013 року.  А у 14-му почалася війна. Мені запропонували її взяти. Але ж у країні такі події. Я відмовилася, було страшно, допомогти мені нікому.

 У серпні 2014 я вже була згодна, подзвонила, мені сказали, що є дитина, але вона в Харкові, треба їхати. Виявилося, що Варю перевели в “Антошку” до Краматорська, а коли там почалися бойові дії, усіх дітей вивезли до Харкова. І там була Варя. Все одно вона до мене потрапила. На все свій час. Якщо дитина має опинитися в родині, вона опиниться.

«Знайшла ще чотирьох дітей з однієї родини у Маріуполі. Хочу їх узяти»

- За які гроші ваша родина живе?

- Я в декреті з Варею. Як медпрацівник маю постійну роботу, медсестрою у лікарні. Я добре заробляла, дітей взяла не заради грошей, а щоб дати їм родину. Зараз отримую виплати на чотирьох прийомних дітей. І невелику суму, як їх вихователь. Доходи невеликі – на одну дитину десь 3600 гривень. Важко.

Дитячі гроші йдуть лише на дітей – харчування, одяг, канцелярію, книги. У Варі є група інвалідності з ніжкою. Зараз школа почалася. Четверо ходять до школи, двоє ще в дитсадок. Восени, як у всіх: консервацію зробили: компоти, вишні, абрикоси, помідори, лишилося картоплі купити на зиму. З машиною теж весело – далі міста виїхати не можемо. Бо машині понад 30 років і дітей багато в салоні.

- Місцева влада допомагає?

- Путівку дітям давали у табір, старша їздила, молодших я ще не пускала. Переживаю за малих. Вони всі разом завжди. Коли кажуть, що шестеро дітей, це складно, це буде, якщо їх не можеш організувати. Якщо можеш організувати їх і любиш їх більше, ніж вони тебе, з цим немає проблем.

- Був страх, що не впораєтеся?

- Одразу - ні, бо шістьох не було. Була одна, потім двоє, а шістьох не було. Це як торбу з яблуками несеш: одне-два додав – не відчуваєш, а коли одразу два кілограми – вже відчутно…

- Про що мрієте зараз? 

- Знайшла ще чотирьох дітей з однієї родини у Маріуполі. Хочу їх узяти, поки що не виходить у мене. Але сподіваюся, що наша родина скоро поповниться…