Слов’янськ – керамічна столиця. Могла би бути: думки експертів та керамістів
Слов’янськ відомий своєю керамічною галуззю. Планували навіть розробити бренд міста, який би пояснював, що Слов'янськ – місто кераміки. Проте, щось пішло не так. І про місцевих гончарів і їхні вироби знають не так багато, як хотілося б. Чи можна це виправити? Свои.City зібрали думки з цього приводу.
«Місцеві вже «наїлися» слов’янської кераміки»
У 2020 році Львівський медіафорум, за підтримки Українського культурного фонду, дослідив, як у невеликих українських містах розвиваються креативні індустрії. Експерти проєкту «Малі міста – великі ідеї» обрали 12 міст, які завдяки культурі можуть розвинути свій туристичний потенціал. Серед них – Слов’янськ. Матеріал написаний у співпраці з ЛМФ.
Ще наприкінці XIX столітті успішні польські промисловці Ян Дзевульський і брати Лянге, оцінивши якість глини з місцевого родовища, відкрили у Слов’янську завод з виробництва теракотової плитки. У радянські часи у місті функціонував Слов'янський керамічний комбінат, продукція якого користувалася попитом у всіх республіках країни та експортувалася до інших країн світу. Однак комбінат не зміг вижити в умовах ринкової економіки і був ліквідований вже у роки незалежності.
Споруда заводу Дзевульського і Лянге – пам'ятник архітектури місцевого значення. Проте стоїть без даху і віконФото: sloviansk.in.ua
Проте, це не означає, що була ліквідована керамічна галузь. В управлінні економічного та інвестиційного розвитку Слов’янська звітують, що зараз у цій сфері працюють близько 300 підприємців і підприємств. Міські чиновники навіть планували розробити бренд міста, який би пояснював, що Слов'янськ – місто кераміки.
Такий імідж також підтримують самі містяни: «Слов'янськ відомий своїми керамічними виробами». Проте існує серед місцевих і інше ставлення до кераміки: «Кажуть, що ми посудники, але бренду міста не існує».
Фахівці ЛМФ стверджують, що проблема – у неналежній комунікації, стратегуванні та просуванні бренду. Самі містяни – у тому, що вже перенасичені місцевими керамічними товарами та неготові купувати більше:
У висновках експертів також йдеться, що для для туристів тут немає належних умов. Керамічні вироби можна купити на Привокзальному ринку, проте у центрі міста крамнички відсутні.
Місцеві жителі вже мають вдома досталь кераміки, тому серед них вона попитом не користуєтьсяФото: Євген ШЕВЦОВ
«Слов’янськ не є ринком збуту»
Свій погляд на ситуацію мають і люди, що працюють у керамічному бізнесі. 64-річний Олександр Семенець вже майже 30 років керує приватним підприємством «Керамексклюзив». Основа виробництва – керамічний штоф для різних спиртних напоїв. Ці пляшки – виключно ручна робота з високоякісної глини.
Розповідає, що сам Слов’янськ не є ринком збуту для керамічних товарів. Тутешня кераміка користується попитом за кордоном:
«До війни головним ринком збуту була Росія. Зараз – західна Європа. Як патріоту свого міста мені, звісно, хочеться, щоб люди, які займаються керамікою, мали збут, оборотні гроші і гроші на зарплатню своїм співробітникам. Тому треба, щоб Слов’янськ звучав, щоб про нього говорили, про нього писали більше позитивного», – зазначає підприємець.
Самі ж керамісти, за словами Семенця, про свої успіхи розповідають неохоче, оскільки зайва увага може і зашкодити.
«Бо чим більше ти висовуєшся, тим більше до тебе уваги різних контролюючих органів. А тих, хто працює в тіні, не чіпають. Тому у людей і немає особливого ентузіазму, бо ініціатива карається».
Ще до війни Семенець був депутатом Слов’янської міської ради. Перейнявся покинутими будівлями по місту. Стверджує, що таких багато, закріплені за Фондом держмайна.
«Я намагався домогтися, щоби будівлі передали тим, хто буде створювати керамічні підприємства, давати людям роботу, сплачувати податки і тим самим розвивати Слов’янськ. Але через деякий час мені набридло стукати у зачинені двері. Роки йшли, а нічого не змінювалося: приміщення так і стояли порожні, руйнувалися. Коли натрапив на стіну бюрократичної байдужості, розумів, що не готовий витрачати на це своє життя».
«Після карантину вижили не всі»
Марина Новікова – теж кераміст із солідним стажем. У цій сфері вона працює з 1988-го (а їй наступного року виповниться 60 років). Починала на Слов’янськом керамічному комбінаті на посаді начальника газової служби. У 90-х, після приватизації, була генеральною директоркою «Промкерама». А у 2005-му відкрила власне приватне підприємство – Grandceramic.
Зараз її підприємство займається виробництвом декорованого кераміки преміум сегменту. Це статуетки, вази, шкатулки. Товар йде на експорт – в Італію, Румунію, Латвію, Росію.
Розповідає, що за останній рік по керамістам дуже боляче вдарила пандемія через коронавірус:
«Коли кордони закрилися, першим зателефонував італійській замовник. Повідомив, що співробітництво заморожує. А у мене на складі стільки залишилося продукції, яку не встигли відвантажити. Ще робили для одного вітчизняного проєкту кубки. Але зрозуміло, що і там все зупинилося».
«Після карантину вижили не всі. Підприємства десятками згортають виробництво і зачиняються. В основному ті, хто дрібніший. Вони першими йдуть на дно. Мене карантин, чесно кажучи, вбив. Я залізла в борги, щоби мати змогу сплачувати податки за себе і чотирьох своїх робітників. Довелося скоротити людей. Залишилося тільки двоє. Але зачиняти виробництво поки не збираюся, буду намагатися залишитися на плаву».
«Для початку треба зробити інфраструктуру»
За оцінками фахівців ЛМФ, кераміка займає значну частину ринку праці і загалом асоціацій зі Слов’янськом. Однак, лише одиниці сприймають виробництво керамічних виробів як креативну сферу. Підприємці часто працюють на замовлення, а це зумовлює типовий перелік товарів і обмежену творчість. Тож радять бачити у кераміці не лише посуд, а й культурний продукт, цінність якого і у самому процесі виготовлення, історії гончарства у місті. А також створювати у місті майданчики, де би могли комуні кувати і підприємці, і дослідники, і експерти галузі.
Ну і, звісно, варто активніше та більш творчо запрошувати до себе туристів. Однак для цього треба мати певні передумови – зокрема, більш розвинену інфраструктуру. Про це ж говорять і самі керамісти:
У місті бракує сучасних майстерень, де б туристи могли відчути себе гончарамиФото: Pixabay
«А ще робити іміджеві події. Такий досвід ми маємо. Наприклад, на одному з підприємств міста, де я працювала начальником виробництва, виготовили величезного горщика об’ємом тисячу літрів. Повезли його на Сорочинський ярмарок. Завдяки вдалій презентації там, багато людей дізналися про нас, про наш край, про те, чим тут займаємося і що виробляємо. А ще цей керамічний гігант з шамотної глини увійшов до Книги рекордів України, – говорить Марина Новікова. – Місто треба працювати над подібними акціями, адже це позитивно позначається і на бізнесі в тому числі».
Щодо розробки бренду міста як керамічної столиці, то тут про це говорять вже багато років. Міська влада мріяла, що Слов’янськ стане другим Сассуоло. Це італійське містечко за 300 км від столиці, відоме тим, що там зосереджена керамічна промисловість цілої країни – понад 500 заводів. І тим, що про вони вміють захопити своєю керамікою і місцевих, і туристів. Але мрія про це Слов’янська поки залишається нездійсненою.
Матеріал підготовлено на основі експертного аналізу Оксани Дащаківської.
Свої в Telegram 
