Донбас був котлом. Шість питань історику Дмитру Білому про передумови війни та точки неповернення
Дмитро Білий - український письменник, історик, автор понад 80 наукових праць з історії України та Кубані. Він народився в Макіївці, до 2014-го викладав в донецьких вишах. Він розповів Свои.City про те, які події в історії Донеччини визначили її сьогодення.
Дмитро Білий вважає, що «стокгольмський синдром» у колишніх воїнів УПА в 50-х, вихолощення шахтарського руху в 90-ті, російська пропаганда в нульових, нерішучість генералів ВСУ у 2014 році – все це склало фундамент для окупації та затяжної війни. Залишається відкритим питання: чи послужить історія Донецька повчальним уроком для інших регіонів?
Чи були у Донбаса шанси не стати ОРДЛО? Що вплинуло на хід новітньої історії?
Я пам'ятаю 90-й рік, шахтарські страйки. Всі стоять з плакатами: «Україна згадай свою колишню славу», «До Києва ближче, ніж до Москви». Це був дуже сильний рух, і якщо ми згадаємо референдум 91-го року, то близько 90% на Донбасі проголосувало за Незалежність України. І невідомо, чи відбулася б Незалежність, якби не було такої підтримки на Донбасі.
17 червня 1993 року - шахтарські страйки
Я почав викладати на кафедрі Історії України Донецького Національного Університету в 89-му році. У той час тільки два-три студенти з моєї групи відповідали на парах та розмовляли українською мовою. Коли я викладав у 2013-му, навпаки, вже дві-три людини говорили російською. Українська мова стала абсолютно природною. На моїх очах змінилося покоління.
Чому Незалежність так легко далася в 91-му? Її підтримали різні як робітничий клас, так і інтелігенція. Але потім Донбас пустили у вільне плавання під контролем місцевих олігархів. Столичному істеблішменту було вигідно сказати: «Самі розрулюйте свої проблеми».
Як і передбачалося, виник внутрішній конфлікт, бо шахтарі думали, що після здобуття Незалежності вони отримають своє європейське життя… Але не сталося. І це призвело до вкрай серйозних наслідків. Я не можу сказати, що шахтарі стали проти Незалежної України, але вони стали індиферентними, вони перестали бути дуже потужною силою. На мою думку, в Україні змогли придушити незалежний робочий рух до кінця 90-х років.
Чому олігархи зайняли проросійські позиції?
Не можна сказати, що вони зайняли проросійські позиції. Колись Карл Маркс написав: «У пролетаріату нема своєї батьківщини». Насправді його немає у олігархів. У них є гроші, вигода, вміння проходити між краплями.
Справа в тому, що влада, на яких би грошах вона не трималася, повинна мати свою ідеологію, основу для легітимізації (треба пояснити підлеглим, чому вона - влада). Коли в 90-х на Донбасі став вибір - українська або радянська ідентичність - вони почали створювати другу.
На чому будувалася радянська ідентичність? Уявіть собі, на 1945 рік, населення Донецька складало 175 тисяч. На 1979 рік - мільйон. Звідки взялися 800 тисяч? Виселенці, людей під конвоєм приводили; люди тікали сюди. Відсотків 25 були вихідцями із Західної України. Приїжджали після приєднання Західної України в 40-х, після амністії на початку 50-х. Ті, хто воювали в УПА, в ОУН не могли повернутися додому, далі Донбасу їх на Україні не пускали. Велика частина людей із Західної України жила на Донбасі. Візьмемо моїх друзів по селищу при шахті Бажанова: у одного з Івано-Франківська батьки, у другого з Волині, у третього - з Дрогобича.
Донбас був таким котлом. Ще до Майдану я розмовляв з одним американським істориком, який приїхав до нас. Я йому сказав, що Донбас може стати або уповільненою бомбою для України, або наріжним каменем для української державності. Питання було в тому, хто би зміг цим скористатися.
Як я вже казав, на жаль, київський істеблішмент відпустив Донбас у вільне плавання. Місцеві олігархи для того, щоб більш жорстко тримати його під своєю п'ятою, використовувати його колосальні ресурси (промислові, людські), почав використовувати радянську ідеологію: «Слава шахтарській праці». На це в Києві закривали очі.
Коли РФ почала підтримувати проросійські настрої?
Десь в кінці 90-х. Коли Росія почала отримувати великі гроші за рахунок нафти, вона почала далекоглядно ввалювати шалені гроші в проросійські рухи. І це при тому, що вони були надзвичайно слабкі. Я був на проукраїнських мітингах і бачив, хто проти нас виступав. Я виріс на Донбасі, людину з Донбасу побачу за 20 метрів. І я бачив на мітингах людей не з Донбасу.
Ви пам'ятайте, наскільки впав рейтинг Партії Регіонів у 2005-му? До 6%, в тому числі і на Донбасі. Їх уже ніхто серйозно не сприймав. І всі казали: «Сепаратизм? Що за дурня?». Хоча, тоді була дуже серйозна загроза. У Сєвєродонецьку була фактично підготовка до гібридної війні (йдеться про з'їзд депутатів, ініційований регіоналами у листопаді 2004 року як відповідь на Помаранчеву революцію - Свои). Я не знаю чому вони тоді відкинули цей варіант. Могло все розпочатися у 2004, а не в 2014.
А чи могли б за час президентства Віктора Ющенка знизитися сепаратистські настрої?
Звичайно, могли. Потрібно було міняти олігархічну систему і робити це не тільки на Донбасі, а й по всій Україні. Треба було створювати незалежні профспілки, щоб шахтарі могли захищати свої права на працю, на гідну зарплату. Це могло обрубати пальці олігархам. Цього не було зроблено. Ющенко залишив все, як є: «Старовини не рушимо і новини не вводимо».
Україна це не тільки вишиванки та глечики. Україна - простір свободи, демократії. Потрібно було, щоб людина розуміла, що вона живе єдиною мовою з усією країною. Наприклад, виділили колосальні гроші на реконструкцію шахти Бажанова в Макіївці. Куди ці гроші пішли? Зрозуміло, куди. Не на те, що б поліпшити життя шахтарів. І що той Київ зробив після цього? Я не скажу, що все шахтарі пішли в «ополчення», це був невеликий відсоток, маргінали. Але шахтарі повинні були б розуміти, що саме їм треба захищати.
Історик Ернест Ґеллнер сказав: «Націоналізм без класової боротьби - безсилий, а класова боротьба без націоналізму - сліпа». От і все. Якщо ти займаєшся розбудовою національної держави, то ти обов'язково займаєшся класовим питанням. Якщо не займаєшся - ти програєш.
Я виріс на Донбасі, людину з Донбасу побачу за 20 метрів
Чи можна було б уникнути війни та окупації якби військові діяли більш рішуче?
Для мене загадка, чому після першого бою в аеропорту, після того, як майже всі заїжджі-приїжджі бойовики були фактично знищені, ЗСУ не зайшли до Донецька. Роти б вистачило, щоб дійти до ОДА - і все б закінчилося. Донецький менталітет будується на повазі до сили. Шахтарі поважають тих, хто ризикує, але робить. Тут розмовами про Аристотеля не обійдешся, треба показати, чи є у тебе сила і рішучість…
Я жив в кілометрі від аеропорту, я знаю скільки трупів сєпари вивозили. Донецьк був без влади три дні. Я пам'ятаю, як вони втікали всі, абсолютно. Без проблем можна було б зайти і відновити законну владу. І я був впевнений, що зайде рота ЗСУ - і все одягнуть вишиванки і почнуть кричати «Слава Україні».
Потім приїхало вісім КАМАЗів з сєпарами, з усіма іншими, і я кажу дружині: «Все, жінка, Донецьк будуть здавати. Потрібно виїжджати».
Жертви були б, але не 25 тисяч, як зараз. Ніцше сказав: «Вся історія залежить від того, чи вистачить полковнику NN рішучості віддати наказ».
Я розумію, що проблема України в тому, що ми не готувалися до війни. У нас не було боєздатної армії. Хоча я та інші з 91-го року були абсолютно впевнені, на 200%, що буде війна з РФ. Росія ніколи в житті Україну не відпустить. Чому українські генерали в цьому сумнівалися? Був приклад Грузії 2008-го року! Гаразд, Янукович попрацював... Але мені один росіянин сказав: «Ваш міністр оборони на той момент - громадянин Росії, керівник СБУ - громадянин Росії (Павло Лебедєв та Ігор Калінін – Свои)».
Я ще за місяць до Іловайська на одному з львівських телеканалів говорив, що на відміну від наших, російські генерали прочитали «Книгу майбутніх командирів». Там розписані всі примітивні тактики і стратегії. Загнати в котел, роздовбати. Мене дивує, чому після Іловайська, в серпні 14-го росіяни не пішли до Києва. Чому вони це не зробили?
Чи послужить історія Донецької і Луганської області уроком для України?
Так. Що ми знаємо про наші регіони? Почали цікавитися Донбасом через те, що там війна заварилася. Що ми знаємо про Волинь, про Закарпаття? Ви давно читали якийсь інформаційний, соціально-аналітичний аналіз про те ж саме Закарпаття? Як там живуть? Які там у людей відносини з місцевою мафією та адміністрацією? Що допомагає виживати? Які там релігійні відносини? Такій аналіз по будь-якій області за минулий, позаминулий рік ви читали? Що ми знаємо? Нічого. Ми живемо в країні, яку не знаємо. І цим користуються сили, які ми аж ніяк не можемо назвати дружніми до України.
Свої в Telegram 
