Схиляли до аборту та питали "коли другого?". Історії жінок зі сходу про репродуктивне насильство
Ганну схиляли до аборту через те, що вона хворіє на цукровий діабет. А від Олі майже вимагали народити другу дитину. Громадське розповідає історії жінок зі сходу, які з власного досвіду знають, що таке репродуктивне насильство.
“Гінеколог вирішить, що робити. Найпевніше, буде аборт”
Ганна, 38 років, Донецька область
Я вперше завагітніла у 24 роки. Це був 2007-й, тоді я жила в Дебальцевому, але оскільки прописана в Черкаській області, приїздила туди до лікарів. Ендокринологи ще до вагітності лякали, що з діабетом не можна народжувати, але ніколи не пояснювали, чому. Я ж дуже хотіла дитину. Коли на УЗД підтвердилася вагітність, лікарка мовила: "Гінеколог вирішить, що робити. Найпевніше, буде аборт".
Репродуктивне насильство випробувала на собі Аня з ДебальцевогоФото: Ліза Чепугова/hromadske
Від тих слів усе ніби похололо всередині. Думка, що мене змушують вбити власну дитину, жахала. Я не хотіла дозволяти лікарям вирішувати за мене. Свій стан здоров'я вважала цілком прийнятним для того, щоб народити дитину. Раніше спілкувалася з жінками, які з цукровим діабетом змогли виносити та народити. Розуміла, що лікарка перестраховується. Але навіть не розпитавши деталей про моє здоров’я, вона сприйняла цукровий діабет як вирок. Навіть не запитала, чого хочу я сама і як можна вчинити.
Коли я повернулася додому в Дебальцеве, вирішила не йти на ще одне обстеження. Боялася, що й тут мене почнуть схиляти до аборту. Я була залякана, що дитину хочуть вбити, тож вирішила за краще зовсім не звертатися до лікарів. Так пройшла вся моя вагітність.
У той час таке рішення здавалося мені єдиним можливим через ставлення медиків. Я постійно чула лише одне — жінка з цукровим діабетом не може народити. Будь-які позитивні прогнози чула лише від жінок з такою хворобою, які вже народили. Лікарів, які могли б взяти на себе сміливість вести вагітність у жінки з цукровим діабетом, я тоді не знала. Тому думала: коли почнуться перейми, просто поїду у пологовий будинок.
Так і сталося. Але пологи проходили важко, я не могла народити сама. Мене повезли до операційної на кесарів розтин. Коли розплющила очі після операції, перше, що почула: «Дитина мертва». Я не могла повірити. Лікар-гінеколог, який приймав пологи, спитав, чому я не прийшла до них раніше. Якби звернулася до них вчасно, дитину можна було б врятувати.
Я помилилася зі своїм рішенням, бо страх, що змусять зробити аборт, переважав усе. У мене було сильне відчуття провини перед дитиною, що я так вчинила. Досі болить, що мені не дали подивитися на неї, попрощатися та поховати. Вчора я ще була вагітна, а сьогодні — ні, і немає навіть пам'яті, спогаду.
Не передати словами, що я тоді пережила. Але попри все моя мрія мати дитину не зламалася. Другу вагітність ми з чоловіком планували ретельно: вели здоровий спосіб життя, а ще до зачаття я зробила всі необхідні аналізи, щоб перевірити організм. Вони були в нормі. У 2011-му я завагітніла знову. Лікар, який приймав перші пологи, вів мою другу вагітність. Довірилася йому.
На п'ятому місяці вагітності мене відправили на планове обстеження до ендокринологічного відділення у Донецьк. На другий день у лікарні мене викликала завідувач відділення. Щойно я сіла в крісло в її кабінеті, ніби обдало холодом. “Ти розумієш, що помреш? А навіть якщо і ні, то в тебе буде виродок, а не дитина”, — почала вона розмову. Від шоку я тільки й витиснула: “Подивимося”.
Вона продовжувала: мовляв, хто ж буде виховувати дитину, якщо я помру, чи подумала я про це. Я мовчки слухала, але про себе повторювала: “Буду народжувати”. Але все ж боялася, що її слова справдяться, плакала через це ночами. Зовні не показувала їм свій страх. Згадувала свого гінеколога, який вів мою вагітність і запевняв: все буде добре. Після того, як завідувачка попросила підписати заяву, що я беру всю відповідальність на себе, тиск з її боку припинився.
Майже на дев’ятому місяці вагітності мені зробили кесарів розтин. Дитина народилася здоровою. Зараз синові вже 9 років.
“Звинувачували мене в тому, що я вбиваю дитину, бо не можу спокійно лежати через біль”
Ольга (ім'я змінено - ред.), 30 років, Донецька область
Коли сину виповнилося 3-4 роки, почалося — близькі та знайомі різко почали питати, коли народжу йому брата чи сестру. Мене це вкрай здивувало, адже у 25, коли я народжувала сина, мене ніхто не агітував до цього.
Репродуктивне насильство - це в тому числі, коли вас "агітують" народити другу дитинуФото: Ліза Чепугова/hromadske
Моя перша вагітність була важкою і закінчилася викиднем. Під час другої вагітності мені призначили ліки, щоб зберегти дитину. Пологи теж пройшли нелегко, я відчула на собі акушерське насилля, попри те, що народжувала з чоловіком.
Мені кололи стимулятори для того, щоб викликати перейми. Лікарі не говорили мені, що вони вводять. Згодом, коли перейми почалися, вони були настільки болісними, що я не могла їх витримувати. З моменту мого приїзду до пологового минуло 12 годин. Коли я вже почала втрачати свідомість, лікарі сказали, що не чують серце малюка. Звинувачували мене в тому, що я вбиваю дитину, бо не можу спокійно лежати через біль. Мене сковував страх.
Лікарі говорили, що треба зробити кесарів розтин. На нас з чоловіком почали тиснути і казати, що маємо ухвалити це рішення, хоча ми самі не розуміли, як правильно вчинити. Пологи закінчилися кесаревим, виявилося, що за кілька днів до них дитина перевернулася. Це одразу був показ до кесаревого розтину, я могла уникнути цих 12 годин страждань. Проте лікарі не побачили цього вчасно.
Пам'ятаю, як мені було важко морально перший місяць після викидня. Намагалася знайти причину, чому так сталося, звинувачувала себе в цьому. Лікар тоді говорив, що можна спробувати знову не раніше, ніж через півроку. Я почала рахувати місяці. Спершу надто сильно хотіла дитину, щоб відмовлятися від цього після першого викидня. Але тепер, через цей травматичний досвід з пологами розумію, що не готова.
Як протистояти репродуктивному тиску
Психотерапевтка Анна Афиногенова розповідає, що у більшості випадках, жінки які звертаються до неї по допомогу аби щоб побудувати особисте життя чи народити дітей, не самі до цього прагнуть, а це їм нав’язують інші люди.
“У більшості випадків на таке начебто бажання впливають батьки. Переважно вони питають “коли діти?” через турботу, але не знають, як висловити її коректно”, — каже експертка.
Досі поширена думка, що місія жінки — народжувати дітей і бути з чоловіком.
“Якщо ти незаміжня, то ти ніхто. Дівчат справді так виховали. Батьки не бачать в таких ситуаціях бажання дитини, вони сприймають лише ту реальність, в якій раніше виховували їх”, — зазначає психотерапевтка.
Вона радить жінкам дослухатися до своїх справжніх бажань і захищати особисті кордони, пояснюючи рідним, що такі розмови вам неприємні.
Свої в Telegram 
