Сказала собі - сприймай це як роботу. Монолог сурогатної мами з Донеччини, яка виносила двійню
Анна Величко родом з Авдіївки. Але через військові дії була вимушена покинути рідне місто. Протягом декількох років вони з чоловіком їздили Україною, аби знайте своє місце під сонцем. Так вони опинилися в Маріуполі. І вже звідси Анна поїхала до Києва, щоб стати учасницею програми сурогатного материнства. Про те, що підштовхнуло її на цей крок, як відреагувала родина та через що довелося пройти – в її монолозі.
Житлове питання
Куди б ми не переїжджали, нас всюди чекало орендоване житло. І ми дуже втомилися від постійних переїздів, чужих стін. Головною нашою мрією було придбання власного житла, але можливостей для цього ми не мали. Попри те, що працювали обидва з чоловіком, відкладати було просто ні з чого.
Їхати закордон на заробітки ми також не могли, бо виховуємо сина. Його ні з ким залишити.
Я давно вивчала це питання, спілкувалася в інтернеті з тими, хто вже народжував дітей для тих, хто цього зробити просто не може. Для себе я зрозуміла, що зможу стати сурогатною мамою. Лишалося, щоб дозвіл на це дав чоловік.
Зваживши всі «за» та «проти», ми разом прийняли рішення, що лише участь в програмі допоможе нам в конкретні строки отримати необхідну суму на придбання житла та машини, яку я також дуже хотіла.
Обстеження та ЕКО
Коли жінка вирішує стати сурогатною мамою, зазвичай вона звертається до інтернету і шукає клініку. Але, на жаль, інколи трапляється, що натикається на обман.
У моєму ж випадку все було добре. Я познайомилася з жінкою, яка вже була учасницею програми. Вона мені й порекомендувала клініку в Києві. Враховуючи власний досвід, вона розповіла мені про всі нюанси сурогатного материнства, обслуговування та вимоги клініки. Я їй довірилась - і вже скоро поїхала до столиці.
В клініці на мене чекало велике обстеження – перевіряли жіноче здоров’я. До цього я ставилася з розумінням. Адже майбутні батьки, які звертаються до програми, платять велику суму і хочуть, аби їхню дитину виношувала здорова жінка. Пройшовши обстеження, я повернулася в Маріуполь і чекала на дзвінок з клініки.
Аби стати сурогатною матір'ю, слід мати добре здоров'я
Це було досить швидко. Але одразу рушити до Києва я не змогла, бо була активна фаза пандемії. Перестали ходити потяги. Тож декілька місяців я просто чекала.
Як тільки сполучення відновили, я знову поїхала в клініку. Там ще раз здала аналізи та пішла на ЕКО. Сама процедура не дуже болісна, але неприємна, нагадує огляд гінеколога на кріслі.
Мені підсадили двох ембріонів, я так розумію, щоб було більше шансів для того, аби хоча б одна дитина прижилася. Я знала, що там дві дівчинки. Таке буває рідко, але обидві дитинки прижилися.
Коли я дізналася, що виношую двійню, зраділа. Мені було приємно за майбутніх батьків. Але щодо моїх власних переживань, то нічого не тьохнуло. Коли йшла на програму, дала собі чітку установку – до виношування дітей віднеслася, як до роботи. Я заборонила собі проявляти почуття, тим паче материнський інстинкт.
Моя робота повністю виконана
Майже всю вагітність я була в Маріуполі. Нікому зі знайомих ми не казали про те, що я виношую дітлахів. Ми приховували це навіть від батьків чоловіка. Син мій ще маленький і не розумів, що зі мною. Думав, що просто трохи набрала вагу. Ми не хотіли розголошувати, що я – сурогатна мама. Боялися, що нас не зрозуміють, а люди почнуть розносити негатив. А зайві переживання мені були не потрібні.
Там для нас орендували житло. Біологічні батьки його повністю оплачували та забезпечували нас. Тут варто відзначити, що спілкування з майбутніми батьками жодного разу не було, бо вони намагалися максимально зберегти конфіденційність і убезпечити себе, і своїх дівчаток. Вся комунікація була лише через клініку. Знаю лише, що у лікарні їм показували мої фото, і я їм сподобалася.
Коли прийшов термін народжувати, мене поклали у лікарню. Там лікарі прийняли рішення робити кесарів розтин, бо одна з дівчат лежала неправильно.
Я йшла на процедуру і сподівалася, що в мене буде загальний наркоз. Десь в серці була тривога, що прокинеться материнський інстинкт, коли почую перший крик малечі. Але анестезіолог мене переконав, сказав, що спінальний наркоз переноситься легше. Мабуть, він навіть не знав, що я сурогатна мама, бо серед позитивних пунктів спінальної анестезії виділив, що буду у свідомості та почую крик дівчат.
Рідний син був ще маленьким та не розумів, що мама вагітна
А я навпаки у той момент подумала, що почувши їхні голоси, буду знати, що з ними все добре, а моя робота повністю виконана. В Україні прикладення дітей до грудей сурогатної мами заборонено.
Потім дівчаткам робили ДНК-тест, аби переконатися, що вони – діти своїх батьків.
З біобатьками ми так і не бачилися. Я їх за це не засуджую, це їхнє право. Хоча знаю випадки, коли батьки налагоджують стосунки з сурогатними мамами, кличуть їх у гості, дарують подарунки.
На цьому моя місія була повністю виконана. Я отримала оговорену суму і відправилася додому.
Здійснення мрій та шквал негативу
В середньому, враховуючи кількість народжених дітей, перебіг вагітності та безпосередньо роди, сурогатні мами отримають близько 20-ти тисяч доларів.
Приблизно цієї суми нам вистачило, щоб придбати дім. Звичайно, він не ідеальний, але свій. Його пошуком та оформленням документів купівлі-продажу ми займалися протягом місяця. А за цей період я здійснила ще одну мрію – купила автівку. Крім того, радувала себе невеличкими покупками, які раніше не могла собі дозволити.
Батькам чоловіка про те, якою ціною нам дістався будинок та машина, ми розповіли після святкування новосілля. Батьки прийняли наше рішення, бо це наше життя. Головне, що чоловік на моєму боці, підтримував мене і коли я наважилася на програму, і коли була вагітною, і коли декілька місяців була у Києві.
Якось я відчула, що поруч зі мною просто немає людей, з якими я можу поговорити на тему сурогатного материнства, розповісти про свої переживання та враження. Чоловіки цього не розуміють, подругам це просто не цікаво. А мені було важливо просто виговоритися.
Тому я вирішила розповісти свою історію на сторінці в соціальній мережі. Я просто хотіла поділитися власним досвідом, можливо навіть допомогти тим, хто також хоче стати учасницею програми. Я через це пройшла, тож тепер можу не вагаючись і клініку порадити, і те, як взагалі прожити 9 місяців, виношуючи дитину для інших батьків. Але я зовсім не очікувала такої реакції. Розуміла, що будуть ті, хто негативно поставиться до мого вибору, можливо навіть осудять. Та я почула стільки хамства, злоби та негативу на свою адресу. Образи, обзивання і навіть погрози – те, що останні тижні я читаю щодня.
І попри весь негатив я жодного разу не пожаліла, що знайшла в собі сили поділитися своєю історію. Бо зустріла багато людей, які підтримали, вислухали. А ще до мене почали звертатися як знайомі, так і зовсім незнайомі жінки, які думають про участь у програмі. Тож, впевнена, все, що робиться – не дарма.
Свої в Telegram 
