Ми потрапили під обстріл РФ при евакуації. Батько загинув на місці. Болючий монолог Анни Поповиченко
Анна Поповиченко - доцентка Луганського аграрного вишу, переселенка з Луганська в Сєвєродонецьку. 11 березня вона разом родиною та друзями намагалися вирватися з Сєвєродонецька. На блокпосту між Рубіжним та Кремінною їх обстріляли. Одразу загинув батько Анни, подругу Марину важко поранили. Публікуємо історію жінки.
Окупанти вбили мого батька
11 березня 2022 року моя родина зазнала величезних втрат від рук окупантів. Намагаючись покинути місто Сєвєродонецьк, ми рушили всією родиною (тато, мама, я і дворічна донька) з подругою і її дворічною донькою на власному авто Skoda Activia.
І ось на блокпосту між містом Рубіжним і Кремінським районом, це було близько 10 ранку, нашу машину закидали снарядами рашисти!
Від осколків в голову на місці загинув мій батько Сергій Поповиченко. Мене поранили в праву ногу, подругу Марину Воропай поранили в стегно. Машина почала горіти. Ми вискочили з машини, попадали на сніг, схопили дітей і почали відповзати від машини. Мама намагалася тягнути батька, але змогла його лише витягнути і покласти біля машини, при цьому дістала сильних опіків обличчя і рук. Далі під шквальним вогнем ми пролежали близько години, хоча здалося, що то була вічність.
В цей час машина з усіма документами (паспорти, дипломи, свідоцтва про народження, свідоцтва про смерть бабусі та дідусів, банківські картки тощо), грошима (як в національній, так і в іноземній валюті), техніка (ноутбук, планшет, телефон), ліки (дитячі і дорослі), особисті речі і взуття, дитячий горщик і дитяча ковдра - горіли! Потім машина вибухнула. Батько почав горіти на землі поруч.
“Живі є?!”
Далі ми почули, як української з іншого боку запитали, чи є живі, на що ми кричали "так, серед нас двоє малих дітей", на що почули: "добре, але ужміться в землю максимально".
Коли трохи стало затихати, але не припинився бій, під'їхало цивільне авто, і чоловік запропонував допомогу. Він забрав мене і малу, намагалися забрати Марину, але її поранення виявилося дуже важким і вона лежала далеко від машини, тому чоловік кричав, що або ми їдемо, або поляжемо тут усі. Ми забрали тільки її доньку Олександру. І рушили в Рубіжне. Нас висадив біля школи, де ми сховалися від обстрілів у сховищі. Там люди напоїли нас гарячим чаєм, переодягли в сухе дітей і надали першу медичну допомогу.
Через декілька годин, коли трохи зменшилися обстріли, приїхала швидка і забрала нас до лікарні. Там з мене дістали великі шматки заліза, мамі обробили опіки. Дітей нагодували теплим супом. В лікарні ми провели ніч. Вдень наступного дня військові забрали нас з іншими жінками і дітьми і відвезли автобусом до Попасної, посадили в дизель і відправили до Лиману. Там ми провели ніч і половину дня у сховищі, а потім в обстріляному потязі рушили до Львова.
Сподіваємось, що Марина вижила
Доля батька (його тіла) і Марини досі невідомі. Там тривають бої, МНСники кажуть, що не можуть туди під'їхати і забрати тіла. Але ми сподіваємось, що Марину забрали військові. Всі шукають.
Я прошу допомогу у всіх, хто щось чув чи бачив, має будь-яку інформацію - одразу повідомте!
P.S.
За цей час ми зустріли багато людей, які допомогли нам і словом, і хлібом, і водою, і речами для дітей. Дуже багато просять номер картки, бо хочуть підтримати. Дякую вам всім. Дякую за допомогу.
Бережіть себе і своїх близьких!
#русский корабль - иди на хуй!
Якщо ви хочете та маєте змогу допомогти Анні та її родині, ось номер картки: 4149629355845041
Свої в Telegram 
