Halabuda стала центром волонтерства в блокадному Маріуполі. За перші тижні роздали 2500 наборів їжі
Ігор Ільвутченко прожив у блокадному Маріуполі понад місяць. Під обстрілами волонтери з Halabuda розвозили продукти, рятували людей та тварин. Як це було - читайте монолог Ігоря для Свои.
Переїхали до волонтерського центру
Я очікував нападу Росію, але сподівався, що цього не відбудеться. Дива не сталося. Зранку 24 лютого вибухів не чув, але прокинувся — і одразу побачив повідомлення в чаті нашого волонтерського центру про початок війни. Волонтери почали збиратися в “Халабуді”. З тих пір ми активно допомагали місцевим і фактично переїхали до центру.
Попри те, що багато місця в хабі не було, поступово туди з'їжджалися волонтери та друзі. Всього в центрі працювали близько 15-ти людей. Вони ж і ночували там. В будівлі напроти ми облаштували невеличке сховище, де жили 30-40 місцевих.
Маріупольський волонтер Ігор Ільвутченко
Перші дні моя дружина та дочка жили у квартирі, але згодом теж переїхали до волонтерського центру. Я розумів, що покинути Маріуполь не маю права. Ми були потрібні людям. Крім того, в місті залишалися мої батьки та батьки дружини.
Розвозили їжу та передавали новини
В “Халабуді” ми роздавали місцевим продукти, ліки. Намагалися відвозити набори у сховища. Частину віддавали військовим. Сотні людей щодня приходили до нас за допомогою. Лише за перші тижні ми роздали близько 2500 наборів з продуктами. Один розрахований на десятьох. Закуповували все ми за рахунок пожертв, які отримували від людей з різних міст України, і від тих, хто наразі проживає за кордоном. Вони скидали гроші на наш волонтерський рахунок.
“Халабуда” стала для маріупольців своєрідним інформаційним центром. Новини, які дізнавалися волонтери, друкували та вішали на двері центру, а також докладали в пакети з продуктами. На той час зв'язку в місті вже не було. Волонтери ходили у точки, де ловив мобільний інтернет. Таких було декілька. Так потрохи дізнавалися новини.
Вибух стався там, де стояла донька
Мене постійно шокувало, як російські окупаційні війська поводилися з людьми: нещадно скидають бомби на житлові будинки та укриття. Я був вражений, як місцеві займалися мародерством.
Серед приємного: нам багато хто допомагав. Маріупольці приходили, робили все, аби полегшати життя в блокаді іншим.
Найстрашніший спогад, коли моя 12-річна донька вийшла допомогти волонтерам — і через хвилину я почув вибух прямо там, де вони стояли. Я одразу вибіг на вулицю, але там нікого не було. Шукав доньку, кликав її, але безрезультатно. Розумів, що міг просто втратити дитину. Але згодом до мене підійшов волонтер і сказав, що з донькою все в порядку, вони жива. Ці декілька хвилин були найстрашнішими.
Тоді ми прийняли тверде рішення, що доньці з дружиною треба їхати з Маріуполя. Я зміг посадити їх у авто друга, який вивозив людей. Зараз вони у безпеці.
Зайшли росіяни і почали допитувати
Щодня ситуація в блокадному місті постійно погіршувалася. Гуманітарку не пропускали. Росія видавала щось, але того було дуже мало. Місцевим не вистачало їжі. З водою взагалі був дефіцит. І все це ускладнювалося нескінченими вибухами. Гатили з танків, мінометів, літаків. Бої тривали постійно. Цілих багатоповерхівок в місті не було. Щонайменші пошкодження — відсутність вікон та дверей. Інші вщент згоріли. В приватних секторах ситуація трохи краща, але все одно дуже багато розбитих домів.
У дворах, на узбіччях лежали тіла мирних жителів. Коли було холодно, їх не могли поховати, бо рити яму в замерлій землі під обстрілами вкрай важко. Зараз потеплішало, і сусіди почали потроху ховати. Я теж ховав сусідів у дворі. І це дуже важко. Емоційно.
20 березня до “Халабуди” зайшли російські війська. Після тривалих допитів нам довелося покинути центр. Це не було нашим рішенням. Звідти нас вигнали.
Ще декілька днів я прожив в своїй квартирі, яка вцілила, але була без жодного вікна. Був я і у батьків дружини.
Прихисток в Халабуді для тварин.
Взяв собаку і поїхав
В місті я залишався до останнього, бо сподівався, що зможу дістатися до своїх батьків. Думав — або вивезу їх, або хоча б допоможу чимось. Але коридору до них так і не було. Я розумів, що залишатися в Маріуполі і далі просто не зможу. Ситуація погіршувалися щогодини.
26 березня пропав останній зв'язок. Ніде не ловили жодні оператори, не було доступу до інтернету. Тоді я твердо вирішив покинути Маріуполь. Але не один, а з собакою свого близького друга та волонтера. Автівкою нас довезли до Нікольського. Звідти пішки ми дійшли до Мангуша. Там переночували і за останні гроші доїхали до Бердянська. Там декілька днів чекав на евакуаційні автобуси. І врешті-решт 1 квітня дістався Запоріжжя.
Деякі маріупольські волонтери досі залишаються в місті. Деякі, на превеликий жаль, загинули.
Наразі Halabuda відновила свою діяльність у партнерстві з “Карітас Маріуполь” в Запоріжжі. Там волонтери продовжують допомагати військовим та переселенцям.
Свої в Telegram 
