Розвозила продукти та подарунки в Маріуполі. Їх замовляли для родичів, але люди тут перестали радіти
Єлизаветі Шевченко (ім'я змінено з міркувань безпеки) з Маріуполя 20 років. Шість місяців з них вона прожила в окупації та ледь не загинула у власному будинку. Тут займалася волонтерською діяльністю: адресною доставкою продуктів і пошуками медичних карток. Нещодавно вона виїхала до Києва, але невдовзі планує повернутися в рідне місто. Свої зустрілися з Єлизаветою. Маріупольчанка розповіла про свій другий день народження та волонтерство в окупованому місті.
Автівка сусіда врятувала життя
Кілька років Ліза зі своїм хлопцем жила в приватному будинку на «Слобідці», це неподалік від «Азовсталі». Згадує, що з першими пострілами та вибухами було тривожно. Після того, як поспілкувалася з рідними і подивилася новини, це почуття тільки посилилося. А ще ажіотаж із продуктами, терміновий від'їзд друзів, паніка серед людей.
«Згадувала 2014-й рік, думала, що і зараз все швидко закінчиться. А 1 березня за 500 метрів від нашого будинку вночі прилетів снаряд. Потім було ще два прильоти, але вже подалі. Тоді я остаточно усвідомила всю серйозність того, що відбувається. Наступного дня з хлопцем пішли шукати сховище. Адреси знайшла у телеграм-каналах. Деякі сховища не знайшли. Хотіли сховатися в Драмтеатрі, адже насамперед йшли саме туди. На підході до театру побачили, як чоловік відчинив головні двері і зайшов до будівлі. Коли через кілька хвилин ми туди підійшли, двері були вже зачинені. Посмикали за ручку, ніхто не відчинив, ми розвернулися і пішли додому».
Драмтеатр в Маріуполі
Посидівши ще день під обстрілами, молоді люди перебралися в сховище. Воно знаходилося десь за кілометр від їхнього будинку. Там вже були рідні хлопця Лізи.
«Там просиділи до 12 березня. У порівнянні з іншими, це майже ніщо. Але для мене ці десять днів були нескінченними. Сидіти у темному підвалі і цілодобово нічого не робити — втомлює. Телефон розряджений, книгу не почитаєш — треба економити свічки. Хоча була «розвага» — щодня нам доводилося бігати додому, щоб поїсти. Їжу в підвалі готували лише для дітей і тих, у кого розбомблене житло. Чи для тих, хто прийшов сюди з інших районів».
Ліза каже, що повернувшись, вона спробувала жити, як і раніше. Не вийшло.
«Я не дуже люблю це, але 14 березня вирішила зробити генеральне прибирання. Вікна нашої спальні виходять на сусіднє подвір'я. Я мила жалюзі, коли до сусіда прилетів снаряд. Відстань лише 1,5 метра. Добре, що на подвір'ї стояла машина, і вона взяла на себе весь удар. Тільки уламки від вибитого вікна трохи мене поранили. Якийсь час були проблеми зі слухом. І все. Якби не сусідський автомобіль, я б із вами зараз не розмовляла. Тепер 14 березня у мене другий день народження».
А ось вітчим Лізи одразу втратив п’ятьох рідних. Його мати, брат з дружиною та двома дітьми загинули на Лівому березі. На їхній будинок впала авіабомба. Ще навіть не знайшли тіла всіх…
20 кілометрів пішки, щоб зарядити телефон
На початку червня Ліза почала займатися волонтерською діяльністю. Все вийшло досить спонтанно.
«Якось начальниця у робочому чаті запитала, хто може з'їздити до школи та знайти документи дітей. Мені вже на той час набридло сидіти без діла, тому й запропонувала свою допомогу. А ще мені хотілося повернутися до ведення блогу, до війни я його вела, і це давало ресурс. А це те, чого мені бракувало, бо я була за крок від депресії».
У своєму блозі дівчина зробила допис, що може знайти медичні картки за донат. І його почали розповсюджувати. До неї в друзі додалася велика кількість людей. Ще більше було прохань.
«Електрики та мобільного Інтернету на той час ще не було, тому я щодня ходила в центр до волонтерського пункту. Щоб зарядити телефон, почитати соцмережі та записати дані щодо медичних карток. Від мого будинку до волонтерського пункту біля басейну «Нептун» десь вісім кілометрів у один бік, але доводилося йти в обхід і виходила всі десять. Спочатку дорога займала дві години, а потім — швидше. Вже знали, де можна скоротити, і пости між районами прибрали з перевірками документів. А коли в мене з'явився велосипед, час скоротився до 30 хвилин».
Авантюра з продуктовими наборами
Згодом Лізі написала подруга-волонтерка з пропозицією збирати продуктові набори та розвозити людям. Алгоритм такий: люди з підконтрольної території переказують гроші за продукти, а Ліза робить закупівлю продуктів, з них формує набори та доставляє родичам, які залишаються в Маріуполі.
«Спочатку був набір, який назвала «3000». Він коштував 3000 гривень і в ньому було багато продуктів. До складу входили: хліб, чай, кава, яблука, банани, персики, печиво, цукерки, огірки, помідори, цибуля, перець, капуста, картопля, рибна та м’ясна консерви, локшина швидкого приготування, сіль, цукор, кетчуп, майонез, томатна паста, 12 літрів води, пральний порошок, миючий засіб, губки для миття посуду. А коли курс гривні в Маріуполі майже прирівняли до рубля, то вже на ці гроші не можна було купити того обсягу продуктів. Тому пропонувала великий пакунок з їжею за 4500 гривень з урахуванням доставки по місту. Туди додала консервовану кукурудзу, горошок, квасолю, соняшникову олію, ковбасу варену і копчену».
Ліза каже: розвозити продукти і при цьому не мати свого автомобіля було авантюрою. Якщо раніше було з доставкою простіше, бо люди хапалися за будь-який заробіток. То згодом ті, у кого вціліли машини, почали таксувати чи займатися перевезеннями між містами та областями, і ціни на автомобільні послуги у Маріуполі підскочили. Ліза згадує випадок, коли її знайомі на початку літа з центру до мікрорайону Східний доїхали за 2000 гривень.
«Завдяки незнайомим людям я почала потроху приходити до тями. Хоча робота була фізично дуже складною, це був повноцінний 8-годинний робочий день. Я зрозуміла, що люди потребують моєї допомоги. До війни лише один раз їздила вітати з новим роком постояльців будинку для літніх людей, а так допомагала тільки тваринам у притулку. Тому мені самій було дивно, що я допомагаю людям».
За донати за пошук медкарток придбала велосипед
Але не доставка продуктів для Лізи була основною сферою допомоги. Переважно люди просили її забрати, передати або сфотографувати та переслати медичні картки.
«Якщо поліклініка знаходилася недалеко, ходила пішки. Потім довелося забрати з дачі бабусі старий велосипед «Десна». Але велосипед доводилося ділити з хлопцем, він на ньому їздив на роботу. Ми навіть сперечалися та лаялися, хто сьогодні забирає велосипед. Я спочатку робила все за спасибі. Мені складно просити та приймати допомогу від чужих людей. Але я розуміла, що мені потрібен велосипед. І купити його я зможу лише з донатів. І я опублікувала номер своєї картки. Фіксованого прайсу за допомогу з медичними картками не було — хто скільки зможе. Подяка варіювалася від 50 до 500 гривень. У середньому за картку щеплення платили 150-200 гривень. Коли певна сума зібралася, на ринку «Едельвейс» придбала б/в велосипед за 4000 гривень, тоді ще рублі особливо не ходили. За частину донатів я купила корм для кинутих тварин. У мене в рюкзаку із собою завжди 1-2 кілограма корму. На жаль, собак та котів у місті дуже багато. Ще переказувала на термінові збори на лікування постраждалих маріупольців».
Ліза згадує, як вперше приїхала в одну з поліклінік, щоб забрати медичні картки.
«У реєстратурі питають, а ви хто? Пояснюю. На що отримую відповідь, що забирати картки мають право лише рідні чи близькі друзі. Але після розмови із завідувачкою все вирішилося на мою користь. І сфотографувала картки, і частину забрала. А наступні рази, коли навіть приїжджала із списком на 20 карток, то мені без запитань їх віддавали. Тепер цього зробити не можна, бо корпус ремонтується і всі картки лежать у мішках у підвалі. Сказали, чекати до грудня».
Ще дівчина на велосипеді розвозила «привітання» маріупольцям від їхніх рідних, яких розлучила війна.
«Купувала пакет їжі вагою до 5 кілограмів або квіти з тортом та їхала по адресах. Для більшості мій візит був несподіванкою. Окремо треба сказати про реакції людей. Без емоцій, без найменшої посмішки. Люди в Маріуполі перестали радіти. Пригадую, коли привезла подарунок на Лівий берег. Переплутала номер квартири і двері відчинила сусідка, яка показала, у кого сьогодні день народження. Знаєте, сусідка виглядала набагато щасливішою за жінку, якій призначався той презент. Багато хто плакав від того, що їх не забули, що пам'ятають. Серед тих, кого вітала переважно — люди похилого віку. Ті, хто відмовився їхати з рідними і продовжує триматися за Маріуполь».
Скоро повертатися додому
І Ліза також тримається за рідне місто. Каже: якщо не поїхала під час жорстких обстрілів, то потім, коли тихо і спокійно, зважитися на це в тисячу разів складніше. Мозок подає сигнал: ти вижила під час авіаударів, зараз можна розслабитися. Та й усі рідні залишаються в Маріуполі.
«Я хотіла зустрітися з подругами, які мешкають на підконтрольній території. Але мені було важко зважитися на виїзд із Маріуполя. До того ж це коштує зараз великих грошей. Щоб зібрати на проїзд, запропонувала людям привезти не громіздкі речі, документи та інше. В результаті вийшло три великі сумки (сміється)».
Вже три тижні Ліза перебуває на підконтрольній території. Вже побувала у Запоріжжі, Хмельницькому, Києві, Кропивницькому. Скоро планує повертатися до Маріуполя.
«Я зрозуміла, що не зможу жити у Маріуполі. У тому місті, яким Маріуполь став після 24 лютого. Маріуполь продовжує жити. І люди у ньому живуть. Питання в іншому: кому таке життя підходить? Я зрозуміла — мені не підходить».
Свої в Telegram 
