Я був біля свого друга, у двох метрах. Його вбило. Після такого розумієш, вижити у бою — це удача

Ви зараз на заході України, отримали контузію і зараз у госпіталі. Можете розповісти, за яких обставин це сталося?

— 10 серпня був наказ вийти на позицію і утриматися. Виконали завдання — утрималися, понесли втрати і були вимушені відійти. Багато було поранених, були загиблі хлопці. І так я опинився у лікарні, бо отримав контузію. Бій тривав 12 годин. До цього ми вийшли з попереднього бою, тільки й встигли віддихати, це було 31 липня. Там був стрілецький бій, і нам навіть вдалося побити орків. А у другому бою ми не могли чинити опір, тому що нас били з САУ.

Автор: Українська правда

Скільки вам вдається поспати на фронті?

— От саме зараз боремося з цією проблемою разом з лікарями. І не тільки я, а й люди, які тут зі мною лежать, і коли у Івано-Франківську лежали. Дуже складно з режимом сна, тому що солдат, який повернувся з фронту, у нього, як у маленьких дітей — плутаються день з ніччю. Бо виходимо на чергування то вночі, то вдень, коли перебуваємо на бойових, то спимо по 3-4 години і може декілька разів на день — там годинку чи дві поспав. Якщо у звичайних людей існує день і існує ніч, у нас ні. І навіть зараз — вже минуло два тижні, а режим ніяк не налагодиться. Не виходить так, щоб увечері я пішов спати, ніч поспав, вранці прокинувся — ні, все одно і вночі прокидаємося, і вдень засинаємо. Вже краще, але все одно збитий режим серйозно відчувається. Коли ми на бойових, сон взагалі втрачає якусь ритміку, бо інколи ти заступаєш у свою зміну, інколи у чужу — когось потрібно підмінити або навпаки тебе підміняють, то виходить, ти спиш, коли є можливість і не чергуєш. І тому просто «вириваєш» інколи годину, інколи чотири, тобто ніякого режиму немає взагалі.

Вам сни снились, коли ви спали на бойових?

— Я не знаю, це, мабуть, не сни, а більше міражі якісь — коли ти спиш, відчуваєш атаку, хоча її немає. Тобто організм сам собі вигадує бій, якого може і не було, а може десь далеко бахнуло. Тобто сон дуже насторожений — ти спиш, вибачте за порівняння, наче собака у дворі.

На скільки зараз у “зеленці” просто розгледіти ворога?

— Якщо ми про стрілецький бій, то ми були на позиції, яку місяць, а інтенсивно тиждень, просто перекопували землею САУ, коли з лісосмуги наша позиція перетворилася на степ, де вже не було ні кущів, ні дерев — нічого. Але противник зайшов все одно із «зеленки», з боку лісосмуги. Ми вийшли переможцями у тому бою. За нашою інформацію, понад 20 солдатів окупаційних військ залишилися там лежати. У нас були втрати — троє трьохсотих і двохсотих двоє.

Чи буває "дружній вогонь"?

— Нам було простіше. По-перше, був маленький підрозділ — всього 28 людей, і наші позиції були всі на одній лінії, тобто ми навіть теоретично не могли вистрелити у своїх. Було те, що ви називаєте дружнім вогнем, коли була спроба нас прикрити артилерією, тоді наша артилерія трішки вдарила нам у тил. Дякувати богові, по нам не влучило, потім вони перенесли вогонь далі на противника. Тож, що таке дружній вогонь ми уявляємо.

А ви можете згадати свій перший бій — як він відбувся на цій війні?

— Я змінився з чергування. Покупався. Ретельно так (сміється). Щоб ви розуміли, на це виділяють дві пляшки води півторалітрових. Я поголився і сів відпочивати. Переодягнувся у шорти, взув шльопанці. І почався бій, саме у момент, коли хотів відпочити.

Цей день був найменш сильним по ударах. Нам до цього за тиждень прилетіло понад тисячу снарядів, ми ще жартували і рахували, що на кожного бійця нашої роти прилетіло близько 40 снарядів САУ. А цей день як раз був спокійним, навіть жартома казали: «Нам дали відпочити». Ми трохи розслабилися. І десь о сьомій вечора почався бій. Так я застав бій і увесь його провів у шортах і шльопанцях. Хоча ж готувався — і форма була, і берці, і ще багато чого. А бій зустрів у шортах. Єдине, що встиг — одягнути бронік, каску і розгрузку.

Я дуже вдячний досвідченим бійцям, які були з нами. Вони буквально керували нашими діями і, звісно, врятували наші життя, бо ми від невміння могли зробити щось не те. Вони просто буквально нас за комір тягли і казали: становись тут, роби ось це. І добре, що ми їх слухалися. Все закінчилося для нас у першому бою позитивно.

На скільки в армії потрібно дотримуватися тих наказів, які дають командири?

— Ну, у мене дивна ситуація, нетипова. У бій ми увійшли без командира, без офіцерів. Зовсім. Але, дякувати богові, у нас були три підрозділи, де були свої командири, які вчасно зорієнтувалися. Це наші люди, з якими ми щодня служили разом. Тому напевно були і довіра, і розуміння. Тому все і закінчилося добре. Але у нас не дуже справа з командирами — їх тимчасово призначають, часто міняють. Взагалі великий дефіцит з офіцерами, з керівниками.

А з чим це пов’язано — не вистачає людей?

— Так, їх просто не вистачає. Тим паче я у теробороні, їх просто мало призвали.

З командиром було б легше?

— Звісно. По-перше, командир — це комунікація. У нас під час першого і другого боїв практично не було комунікації з бригадою, з підкріпленням — ні з ким. Це був бій самостійних людей, які ніяк не пов’язані ні з тилом, ні з командуванням. Якби був командир, то була б взаємодія. А так нас залишили самих і навіть відключили зв’язок.

Ви воювали на Бахмутському напрямку, розкажіть, будь ласка, яка там ситуація?

— За останній місяць вони “зім’яли” наші позиції і впритул наблизилися, якщо хтось знає, до хреста. І зупинилися. Тобто підійшли до самого міста — там є розбиті ділянки, далі багатоповерхівки. Вони там стали, я слідкую за ситуацією, далі у них просування немає і, думаю, не буде.

Яка вірогідність того, що Бахмут повторить долю того ж Маріуполя чи Сєвєродонецька?

— На скільки я володію інформацією, але багато сказати вам не можу. Думаю, що вони не просунуться зовсім. Тобто все — оце вони зупинилися, у нас відбулися певні ротації і зміни, і тепер у них шансів нема йти далі. Я думаю, що будуть і далі руйнування, бо вони обстрілюють місто, але зайти вони не зможуть.

Після того, як у липні Луганську область остаточно окупували, якось змінилася ситуація на вашому напрямку?

— Поки тримався Лисичанськ, Сєвєродонецьк у нас було спокійно. Звісно, коли вони «вирівняли лінію» і Бахмутський напрямок став основним, і плюс, що ми знали іншу інформацію і бачили. У тому числі, що проти нас працює «вагнер», найманці, далі вище Соледара кадрові військові російські. А у нас саме найманці, до Майорська. Вони більш вмотивовані, тому у них краще виходить.

А як ви зрозуміли, що це найманці «вагнера»?

— У нас є фото тих, кого ми залишили. По формі, по спорядженню це видно.

Я згадую перші дні війни — 24, 25, 26 лютого, де дуже було багато відео з полоненими росіянами з різних напрямків, де вони наступали. Зараз, мені здається, таких відео стало менше. Ви можете це якось пояснити — чому?

— Тому що змінилася тактика. У перші дні вони йшли колонами, а зараз не йдуть ніде колонами. Зараз йде артилерія. Б’ють артилерією, перекопують. Вони бояться прямого зіткнення. Ось навіть результат того, як відбулося зіткнення з теробороною, ні зі спецназом, ні з підготованими бійцями. Вагнерівці пішли, їх зустріла тероборона і поклала їх у лісосмузі — понад 20 людей. Звісно, найближчим часом вони не схочуть близько підходити.

А скажіть, є у вас якийсь наказ від командування: полонених брати якомога більше, чи навпаки — полонених не брати?

— Я скажу вам страшні речі — я на своє командування зараз подаю дві заяви у прокуратуру про незаконні дії. Бо невмілі дії командування призвели до загибелі людей. І якісь настанови вони не могли нам дати, бо вони по суті взагалі не військові люди. За п’ять місяців у нас не було тактичних занять, вони не змогли підготувати підрозділи. Завдяки тільки тому, що в теробороні були досвідчені бійці, які попередні бої проводили у 14, 16, 18-му роках, ми були підготовані більш менш, натреновані. Командування самоусунулося і за це, думаю, вони будуть відповідати перед законом, тому що тільки через їх дії ми понесли втрати.

Самоусунулись від підготовки підрозділів?

— І під час бою. І взагалі відключали нам зв’язок або не давали підмогу. У нас відсутня була якась комунікація і під час першого бою, і під час другого. Просто відправляли нас на смерть і все. Дали неправильну інформацію про розстановку сил, збрехали про те, хто поруч стоїть і хто нас буде підтримувати. А коли почався бій, просто зникли. Ми не знали, що відбувається навколо, що нам робити і як діяти — через це понесли деякі втрати. Потім це керівництво навіть спробувало нас звинуватити в чомусь, але протягом одного дня вони зрозуміли, що помиляються і просто почали тікати, ховатися.

Через 10 днів послали нас у другий бій. Там була ще гірша ситуація — нас поклали у траншею глибиною 60 сантиметрів і віддали наказ триматися. Без води, без зв’язку ми трималися 12 годин. Безглузда команда, безглузді дії. Ми не могли ні чинити опір, ні зберегти собі життя. Не були підготовані шляхи евакуації. Там багато питань. І ці дії призвели до гибелі і травмувань людей. А наші дії не увінчалися успіхом. Просто знищувався підрозділ — моя особиста думка. Підрозділ, який був не потрібен, був не зручний, бо знав про перший бій. І коли ми знали про перший бій і сказали, що будемо чинити опір, тобто подавати заяву у прокуратуру, нас послали у такий бій, у якому ми не мали вижити зовсім.

Автор: Цензор.Нет

А чого ви очікуєте від прокуратури? Якого рішення?

— Розслідування, просто хочемо розслідування. Ми хочемо знати, як віддаються такі накази, хочемо знати, де матеріальне забезпечення. Ми хочемо знати все. Наприклад, командування наказало зняти розтяжки за два дні до бою, перед нами. Ви ж розумієте, що розтяжки — це наше життя, це підходи до нас. Забрали у нас міномети, щоб вони не зіпсувалися — таке формулювання було. Все робилося навмисно, наче нас просто «зливають». Або ще нам не сказали, що бригади ЗСУ відійшли, всі. Ми не знали про це, здогадувалися, але нам казали, що ні. А ми були одні, як виявилося — тероборона одна стояла, на самому «нулі».

Багато питань. Я радий, що багато у нас вижили, дуже шкода, що є 200-ті хлопці. І тепер наш обов’язок наказати винних. Бо я менше звинувачую у цьому русаків, ніж наше командування. Яке могло б зробити так, щоб наші солдати жили, раділи родинам і своїм дітям.

Ви сказали про неякісне і неналежне матеріальне забезпечення — що ви тут маєте на увазі: гроші вам не платять чи це про боєкомплект мова?

— Я вже шість місяців там. Я отримав один комплект форми перед тим, як відправитися у госпіталь, і все. А до цього практично ніхто не отримав нічого з обмундирування і одягу. Хоча воно було, ми знаємо, що воно було. І ми бачили, як наші комбати рвуться за волонтеркою. Багато скандалів було, щоб волонтерка тільки через них надходила. Потім люди бачили волонтерку в магазинах. Я вже не кажу про те, хто як харчування рахує і отримує. Так — приблизно годують. Але за харчування я мовчу. А от де поділася форма — для всіх таємниця. Бо форму майже ніхто не отримав. Все купували за власні гроші. Нам зарплатню почали платити тільки у травні, але ми вже всі були в обмундируванні — хто сам купив, кому родичі, кому волонтери.

А як ви вважаєте, звідки ця проблема із забезпеченням? Через те, що ви у теробороні?

— Ну, варто сказати, що офіцери з військкоматів просто нероби. Бо я у теробороні і підписав контракт з 2018. І я бачив, як все воно робиться — це просто нероби, які не знали чим займатися і що робити. У них була гарна ситуація — вони були учасниками бойових дій, бо військкомати знаходилися у зоні ООС, отримували гарні зарплати, але дії їхні дорівнювалися нулю.

Мобілізаційний план був жахливим, я його знав і критикував ще за пів року до цього. Підготовка нульова. З січня посилено почали займатися теробороною, але не зробили нічого. Можна як завгодно говорити — виходило у них чи ні. Але фактично люди ходили на роботу, не робили нічого і отримували зарплату.

А як ви вважаєте, коли зараз така гаряча фаза війни, чи варто критикувати командування локальне і ставити під сумнів їхні дії?

— Я зараз критикую локальне за певні дії. Я не критикую бригаду, а конкретні дії, конкретних людей. Тому критикувати, звісно, потрібно, бо якщо цього не робити, вони вб’ють ще кілька українських солдатів або багато. Бо не покаране зло продовжується.

От ми не встигли провести розслідування першого бою, а нас уже послали у другий. І далі що? Тобто їм дозволили вбивати українських солдатів далі? І фактично це так і є, бо безглузді дії призводять до загибелі. Людина, яка ніколи не служила, вела у бій, який призвів до загибелі людей. Це потрібно зупиняти прямо зараз, бо життя українського захисника — найдорожче, що є. Тому реакція має бути швидкою і різкою. Ми не можемо допустити, щоб це повторилося. Потрібно розбиратися, може взагалі, ця людина робила так навмисно і працювала на ворога. Тоді контррозвідці потрібно розбиратися. У мене багато фактів.

Про які факти ви говорите, про що саме?

— Коли перед боєм був наказ зняти розтяжки. Їх ставлять у місцях можливого підходу чи прориву розвідки противника. Тобто часовий поставив на відстані 400-500 метрів міни протипіхотні і вже знає, що туди ворог не підійде. І у нас був наказ зняти ці міни. І саме з цих місць, де ми зняли міни, нас закидали «вогами» — підствольними гранатометами. Тобто ворог спокійно зайшов у цю точку і обстріляв. Тому мені хотілось би дізнатися, на якій підставі був наказ і для чого. Або забрали у нас за два дні до бою міномет. Він стояв, працював і так само міг працювати під час бою. Але забрали, як сказали, на збереження. Дивно, що автомати не забрали, щоб раптом не заіржавіли. Так само, як і залишали нас без зв’язку — він був до бою, а тут раптом зник. Цікаві факти, їх багато. Тому хотілося б дізнатися мотиви цих дій.

Чи думали ви про полон — що будете робити, як будете себе поводити, якщо опинитеся у руках ворога?

— Чесно кажучи, не думаю. Моделюю своє майбутнє без полону.

А чи думали про власну смерть?

— Я її бачив декілька разів. Звісно, думав. Я просто розумів, що це буде швидко. Сподівався.

А як ви її бачили?

— Ну, якщо біля тебе розриваються снаряди і ти розумієш, що це просто удача, що ти зараз живий. Коли мене контузило, я був біля свого друга, буквально у двох метрах. Його вбило. А я від цього снаряду отримав контузію. Це була лотерея — у кого прилетить. Після такого розумієш, що вижив — це вдача. Це випадковість, не закономірність.

«Мамо, це я. Я в Україні!» Історія Назарія Гринцевича — наймолодшого звільненого з полону азовця

Я вижив під час удару росії по моєму будинку в Озерному. Але мій біль зараз — це «Крейдова флора»

Євген Ковальов з Новопскова загинув, боронячи Україну. Він мріяв побачити океан та виростити доньок