Я вижив під час удару росії по моєму будинку в Озерному. Але мій біль зараз — це «Крейдова флора»
Науковий співробітник, виконувач обов'язків завідувача відділення «Крейдова флора» Сергій Лиманський бував не раз між життям і смертю. Щоразу доля робила його тільки сильнішим. Так сталося і цього разу — чоловік вибрався з-під обстрілів, коли ворог був вже майже в його селі Озерному, яке нещодавно перейшло під контроль ЗСУ. Це було у квітні. Сьогодні він стримано згадує ті події і вже зробив перший звіт попередніх пошкоджень заповідника «Крейдова флора» від війни. Свої поспілкувались з вченим.
«Руський мир» зруйнував нашу природу
Ви знаєте, я жайворонок. Тільки сонце встає, я вже в своєму заповіднику. Окрім того, що моя робота — вивчати і берегти природні екосистеми заповідника "Крейдова флора", я робив фотографії і відео природних краєвидів заповідника і нашої Донеччини. Всі мої фото зроблені аматорськими фотоапаратами, професійної фототехніки у мене ніколи не було, а захоплююсь фотографією я з дитинства. Починав з фотоапаратів "Смена" та "Вілія".
Більшість фото я роблю на світанку, коли земля тільки-но прокидається, а кольори найбільш насичені. Мені хотілось показати нашу природу такою, якою вона повинна бути — чистою, красивою і спокійною, щоб люди бережно ставилися до неї, адже вона — джерело нашого існування.
Я мешканець села Озерне. Це Краматорський район. Поруч Ямполь, Закітне, Крива Лука, Діброва, Пискунівка. Хто був там, а я так думаю, що там побував хоч раз кожен донеччанин, бачив, яка там краса. І ось цю красу планомірно, разом зі всіма селами зруйнували носії «руського миру». З військової точки зору ця частина Донеччини має величезне стратегічне значення, бо «Крейдова флора» — це панівні висоти на правому березі Сіверського Донця.
Обстріли, які ми просто добре чули, розпочалися вже у березні. А з квітня ми вже сиділи у погрібах, ховалися від артилерійських обстрілів села Озерне і навколишніх сіл. Росіяни наступали зі сторони Ямполя. Били по селу цілодобово, просто нещадно. І ось так сталося, що вони вже перед селом, а наші захисники за ним. Можете уявити, яке було життя на лінії фронту. Я виїхав би набагато раніше, але мої співробітники все ніяк не могли налаштуватися на це. Адже ми пережили 2014 рік, коли були і обстріли, і підвали, і руйнування будинків. Тому більшість сподівалась, що ось-ось все закінчиться. Також було шкода залишати майно, нажите протягом всього життя. Та масштаби військових дій впевнили мене, що жахіття тільки починаються.
Снаряд влучив просто у мій дім
28 квітня мені виповнилось 60 років. Вранці я вийшов з погріба, бо трохи стихло. Все село було в уламках від касетних снарядів і мій двір був у цих «подарунках». . Та тільки почав чистити зуби, як дуже близько знову почалися вибухи, дрижала земля, дзвеніли шибки. Я зрозумів, вибухи зовсім поруч, кинув все, схопив теплу куртку і вибіг з будинку. Коли закривав за собою двері у погріб, пролунав дуже гучний вибух. Такий, що мене аж трохи підкинуло. Бачу — стовп пилу навколо мого помешкання з вікон і якось дах на будинку піднявся і осів. Я тоді подумав, що снаряд розірвався під самим будинком. Тільки коли вибухи перемістилися далі, я побачив, що сталося. Снаряд потрапив в середину моєї оселі. І якщо б я затримався секунд на 30, то зараз би з вами не розмовляв.
На подвір’ї у мене праворуч від погреба літня кухня з сараєм, їх стіни і захистили мене від уламків. Снаряд пробив стіну будинку біля вікна від городу, зі сторони Ямполя. Тоді загинув мій друг Жорочка — папужка, який знав багато слів і підтримував мій моральний стан. Його крихітного тіла я так і не знайшов.
Перше, що я відчув, це щастя, хоч втратив будинок, та сам залишився живим. Сьогодні в мене не має нічого з майна — фотоапарати, меблі, холодильник, комп’ютер, телевізор тощо, були потрощені вщент. Навіть книги були пробиті уламками. Нічого в мене зараз не має. І живу на чужині, де прийдеться, але я задоволений тим, що не тільки залишився живим, а й людям допоміг виїхати з того пекла.
Переконав людей їхати з окупації
У фейсбуці у мене є в друзях багато росіян. І ось після другого Дня народження на 60-річчя я дуже захотів, щоб вони побачили, що відбувається тут — на Донеччині. Зробив публікацію на своїй сторінці про знищення Росією мого будинку. Щоправда, моя роз’яснювальна робота не всіма була зрозуміла. Деякі мене звали до себе. А я кажу, як я можу приїхати в країну, яка мене ледь не вбила? Може ви розповісте іншим росіянам, що тут відбувається, на моєму прикладі і не будете слухати телевізор?
На той час електрики в селі вже не було, а мобільний зв'язок ще був. Після втрати будинку, я мріяв лише про те, щоб не втрати автівку, бо якщо снаряд потрапить в гараж, ні на чому буде виїжджати. І як тільки вибухи трохи стихли, ну, не знаю, що вони там, снаряди підносили чи відпочивали, я сказав своїм співробітникам, що настав час виїжджати. Потім просто не зможемо. Я кажу: окупанти вже підішли до самого села Озерне. Вони вже майже в ньому, зайняли виїзд з Озерного на трасу — Ямпільське перехрестя. Наші почали відходити, залишати поступово свої позиції. У них не вистачало сил триматися. Якщо ми зараз не виїдемо, траса буде перекрита аж до Діброви і все — ми виїхати не зможемо зовсім. Мости на Криву Луку та на Закотне підірвані, і у той бік проїхати не можливо. Одна дорога тільки через ліс, по українських позиціях, на Краматорськ.
Нарешті вмовив їх, і надвечір ми зібралися, буквально за 15 хвилин. О пів на сьому ми поїхали, треба було встигнути до початку комендантської години. Зі своїх речей я майже нічого не взяв, лише якийсь непотріб, з’ясувалося, що нічого в мене не має — ні одягу, ні взуття.
Ті 15 хвилин, що ми збиралися було тихо. А потім, як поїхали, розпочались вибухи. І у дзеркало заднього огляду було видно, як у фільмі — позаду стовпи диму, вибухи, все літало. Я зосередився, вів авто на великій швидкості. До мого брата у Краматорську 55 кілометрів. Головне проїхати саме небезпечне місце від Озерного через ліс до Діброви і по трасі виїхати за залізничний переїзд на Лиман, проїхати зону обстрілів. А потім їхати у відносній безпеці. Виїжджаючи з села, бачили багато частин від касетних бомб з дірками, які просто валялися на дорозі. Їдеш і бачиш — там міна, там снаряд, там частина від Граду. І це в самому селі.
Росіяни навмисно били по селу. Навіщо? Просто налякати, така в них терористична тактика. Бити по житлових будинках мирних людей. Як це можна назвати інакше ніж тероризм? І тільки коли доїхали до Щурово, я і мої колеги по роботі трохи розслабилися. Менше ніж за годину ми вже були у Краматорську. Тут ми на добу залишились у мого молодшого брата. Відіпрались, привели себе в порядок, бо сиділи в підвалах без води та електрики. А першого травня ми поїхали на Тернопільщину, до родичів моїх співробітників.
Знаєте, що мені було страшно? Я переконав людей їхати і якщо з ними щось сталося б в дорозі, я б собі цього не пробачив. А після виїзду з Краматорська я вже переживав лиш за одне — чи витримає мій організм таке навантаження? Не так давно я переніс тяжку хворобу, після якої майже втратив зір. Переніс чотири операції на очах, тривалих поїздок за кермом не було. А тут треба було проїхати понад 1200 кілометрів за дві доби. Відповідальність завжди була для мене на першому місці. Просто знав — якщо взявся, то маю зробити все до кінця. Я доставив колег в безпечне місце і зрозумів, що пройшов реабілітаційний період одужання.
Руйнування природних екосистем дуже масштабне
Зараз працюю над описом того, що сталося з територією, де пройшли бойові дії. Після її визволення я вже зможу детально описати, яких пошкоджень зазнав Заповідник. І тоді це вже буде дослідницька робота, поки ж вона емоційна — куди прилетіло, де горіло, коли. Як буде звільнено все від окупантів, я приїду і одразу почну роботи по відновлюванню Заповідника, почну відбудовувати свій будинок.
Довідка: Сергій Лиманський був тією людиною, яка брала активну участь у створенні заповідника «Крейдова флора» як відділення Українського степового природного заповідника Національної Академії Наук України. Він був у витоків ведення заповідної справи з 1988 року — від дня заснування заповідника "Крейдова флора".
Ось частина його недавньої статті для науково-популярного журналу "Екологічний вісник".
«Територія «Крейдової флори», представляє собою пануючі висоти на правому березі природної перепони — річки Сіверський Донець, тому має ще й велике стратегічне значення також з військової точки зору і завжди використовується під час війн». «Крейдова флора» вже пережила три війни:
- у Другу Світову Війну, тут відбувалися запеклі бої, про що свідчать сліди, які залишилися від численних окопів, вибухових вирв та місць розташування артилерії і бліндажів;
- перші артобстріли «Крейдової флори», на території якої розмістили свої позиції бойовики, почалися 7 червня 2014 року, і тривали цілодобово, з різною інтенсивністю до 7 липня 2014 року. Активні бойові дії на території відділення після цього закінчилися, а повністю територію заповідника військові покинули 25 липня 2014 року.
- з початку квітня 2022 почалися цілодобові регулярні обстріли заповідника, особливо у степовій частині.
Війна для всіх нас, хто мешкає поруч із заповідником, розпочалась у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вже 24 лютого 2022 року о 7 годині було помічено першу ракету «Точка У», яка пролетіла над заповідником у бік Луганської області. Військові дії у незрівнянних з 2014 роком масштабах знову почалися на території заповідника і навколо «Крейдової флори».
Майже щодня над Заповідником на низькій висоті пролітали вертольоти, також часто пролітали літаки. Вибухи було чути з першого дня війни, а з території заповідника відстрілювала гарматна і реактивна артилерія. Наприкінці березня вибухи лунали зовсім поруч. Детальні дослідження заподіяної шкоди заповіднику «Крейдова флора», його біотопам, будуть можливі лише після закінчення війни, а поки можна зробити лише попередні висновки про те, що руйнування природних екосистем відділення у війні 2022 року будуть значно більшими, аніж від військових дій 2014 року.
Також існує дуже велика ймовірність знищення пожежами великих площ червонокнижних, чистих за складом деревостану, борів сосни крейдяної».
Свої в Telegram 
