Тільки не це. Найбільші страхи під час війни, з якими переселенці хочуть впоратися (або ні)
Свої поговорили з трьома людьми зі сходу України про те, в якому зараз стані їхнє психологічне здоров’я. Їхні відповіді прокоментував консультант у сфері психологічного здоров'я Давид Гаспарян.
Софія і тривога за близьких
Від моменту повномасштабного вторгнення в моєму житті з’явилося дуже багато невизначеності. У мене були далекоглядні плани на життя, але тепер під питанням дуже багато пунктів. І попри сильне бажання будувати щось далі, дуже страшно думати більше ніж на один крок вперед. Це основне, що я за собою помічаю. Оскільки я зараз вимушена виконувати дуже багато організаційних обов’язків стосовно безпеки родини (евакуація, пошук житла, виплати тощо), то я маю бути дуже зібраною і банально не встигаю помічати зміни в моєму психологічному здоров’ї.
Але люди, з якими ми бачимось не кожен день, кажуть що мій погляд сильно змінився. Найбільш тривожним для мене є питання безпеки моїх близьких людей. Якщо щось станеться зі мною, я цього вже не дізнаюсь і мені буде байдуже. А проживати втрату когось близького я не готова. Здається, я не вмію робити це правильно і не хочу вчитись.
Ілюстрація Марисі РудськоїФото: Instagram, @marysya_rudska
Як не дивно, за ці 7 місяців найчастіше я відчувала себе щасливою. Нема нічого абсолютно білого і чорного. Так і у війни є свої світлі сторони. Раніше я не любила людей, бо кожна хороша дія мала на противагу негативну. Зараз я полюбила їх трохи більше. Я ніколи не борюсь з почуттями — вони є частиною мене, з якою потрібно жити. Плачу коли сумно, сміюсь коли весело. Як сказала одна моя знайома: “Кожного дня ми проживаємо одне життя людини десь в Швейцарії”. За ці декілька місяців ніби дійсно пройшло кілька років.
До речі, я не зверталася психолога, але періодично перечитую книжки і слухаю подкасти на тему психологічного здоров’я. Наприклад, подкаст “Простими словами”.
Коментар психолога
Цікаво, що в таких кризових ситуаціях життя часто не залишається найвищою цінністю. У цьому коментарі ми можемо побачити, що для людини найвищими цінностями стали люди як такі й життя близьких. Ця людина змогла успішно адаптуватися до нових умов, пройшовши через екзистенційну кризу. Ймовірно, зараз вона може усвідомити себе більш щасливою, бо повністю переосмислила своє життя. Те, що ця людина може залишатися функціональною в таких умовах, є дуже цінним. Втім, установка “я маю бути зібраною” може перекривати тривожність людини. Тому важливо спочатку допомогти собі перш ніж допомагати іншим.
Альона і “провина вцілілого”
На початку повномасштабного вторгнення я знаходилася в Харкові під постійними вибухами. До того ж я працювала в стаціонарному відділенні приватної лікарні — це було доволі важко. Перший місяць я взагалі ні про що не переживала, бо потрібно було вирішувати поточні проблеми. Лише згодом я зрозуміла, що мій психологічний стан повністю “полетів”.
Евакуювавшись я постійно відчувала провину за те, що виїхала з небезпечного місця і більше не знаходжуся під обстрілами. Я працюю як у сфері медіа, так і в сфері медицини, тож щодня бачу можливості допомоги іншим. Але, не дивлячись на це, я часто відчуваю зневагу до себе — що б я не робила, мені здається що цього недостатньо.
Ілюстрація Марисі РудськоїФото: Instagram, @marysya_rudska
Найбільше мене лякає думка про те, що мені більше не належить моє життя. Я не можу нічого планувати, бо є ризик що в мене прилетить ракета… Втім, підтримка близьких людей дає мені багато сил. Думаю, що людям варто звертатися за психологічною допомогою, якщо вони її потребують, але я цього ніколи не робила.
Коментар психолога
Те, що людина описує, схоже на перевернутий синдром “провини вцілілого”. Але необхідність належати до суспільного переживання і елемент соціальної стидоби може штовхати нас до того, щоб ми cтавили себе в небезпечні умови. Не дивлячись на те, що дівчина працювала в критично важливій структурі й знаходилася під обстрілами, їй все одно здавалося що вона робить мало. Це дуже деструктивно для психіки. Потрібно усвідомлювати свій внесок і не сприймати його як те, що “я і так маю робити”. Іронічно, що чим більше людина робить для своєї країни і для свого оточення, тим більшим буде її почуття провини.
Андрій і відсутність підтримки
Найважче мені дається поточний період мого життя. Лише зараз прийшло усвідомлення, що життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Я постійно відчуваю тривогу і страх, з якими майже не можу впоратись. Мене лякає думка про те, що я можу втратити когось з моїх близьких чи вони мене. Намагаюся читати якісь позитивні новини, але вони не допомагають.
Мені часто хочеться звернутись за психологічною допомогою, але я зупиняю себе словами: “У тебе все не так вже й погано, бо є люди, яким ще гірше”. Водночас підтримки від близьких мені постійно бракує. Я часто почуваюся покинутими і непотрібним. В один момент я зрозумів, що життя остаточно розвалюється, адже мені ставало все гірше і гірше. Я не знаю як собі допомогти. Думаю, все це потрібно лише пережити.
Ілюстрація Марисі РудськоїФото: @marysya_rudska
Коментар психолога
Можливо, анестезія психіки цієї людини відпустила її саме зараз і через це Андрій відчуває те, що багато хто переживав у перші місяці повномасштабної війни. Подібні переживання можуть ставати все більшими з приходом осені через скорочення світлового дня, але потрібно розуміти декілька аспектів. Такий стан — не властивість вашої психіки. Ви не завжди були в такому стані, тож це пройде. Якщо ви відчуваєте, що ви не здатні впоратись з цим і ці переживання шкодять якості вашого життя, то я рекомендую звернутися до спеціаліста. Ви вже на першому кроці до вирішення проблеми, якщо ви її усвідомлюєте.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
Свої в Telegram 
