Азовець Станіслав Артьоменко загинув у Оленівці. За півтора місяці до теракту він освідчився коханій
Присвоїти звання Героя України Станіславу Артьоменку. Посмертно. Така петиція шириться в різних соціальних мережах з 26 вересня. Наразі зібрано трохи більше тисячі голосі з 25 000 потрібних. Станіслав народився у Краматорську, у складі полку «Азов» захищав Маріуполь, а загинув в Оленівській колонії під час теракту, який стався в ніч на 29 липня. Хлопцю назавжди буде 25 років.
Свої поспілкувалися з коханою дівчиною бійця. Анна Зайцева розповіла про мрії Станіслава, останній день разом і сон напередодні теракту в Оленівці.
З’їхалися незадовго до повномасштабного вторгнення
Станіслав Артьоменко любив спорт: біг на довгі дистанції, займався в тренажерній залі. Але особливо йому подобався бокс. У 2014 році, коли російські війська вдерлися на донбаські землі, Станіслав був неповнолітнім, тому захищати батьківщину не міг. Але через рік вже вісімнадцятирічний хлопець вирішив замість вступу в університет обрати роботу в прикордонній службі. Але, за словами Анни, на заваді стали проблеми зі спиною.
«Він був настирливий, лікувався, тренувався і у 2020 році пішов у полк «Азов». За документами Стас проходив як стрілець, але за спеціальністю був мінометником. Дуже здружився з хлопцями, в полку не називали його за позивним «Схід». Чомусь всі зверталися до нього Стасік, а його це іноді дратувало. Перебував на базі в Урзуфі, а я навчалася у Харкові. Спочатку вирішили, що після закінчення університету ми з’їдемося. Але потім все переграли і на початку січня цього року орендували квартиру у Маріуполі і стали жити разом».
Всі речі були зібрані — Стас передчував війну
Востаннє Анна та Станіслав бачилися 20 лютого. У цей день у азовців був виїзд. А через чотири дні о п’ятій ранку пролунав дзвінок.
«Аню, збирай речі. Ти повинна швидко виїхати з міста», — сказав схвильовано Стас.
Дівчина каже, що все необхідне у неї було вже зібране, бо коханий раніше говорив про можливу повномасштабну війну. Виїхати з Маріуполя Анна змогла 25 лютого і через Дніпро дістатися до Краматорська, де дівчину чекали її батьки.
«Ми спілкувалися кожного дня, а потім зв’язок зник. Десь два тижні була суцільна тиша. Про що я тільки за цей час не думала, почуття були змішані. А потім через побратимів передавав інформацію, що живий та здоровий, про військові успіхи. Потім у квітні написав зі свого телефону, що все гаразд і щоб я не хвилювалася. Але кожне смс було, як прощальне. Обіцяв, що обов'язково повернеться, я в цей момент намагалася його відволікати, писала: що ти хочеш поїсти? Стас відповідав, що хоче просто побачити мене! Кожне таке смс розбивало мені серце, я розуміла, що ніяк не можу йому допомогти! Через деякий час він мені зателефонував з нового номера і сказав, що загубив телефон».
16 травня, коли бійці виходили з «Азовсталі» і потрапили в полон, побратим Станіслава скинув Анні його фото і написав, щоб та дивилася новини і те, як Стас її любить.
«Кілька разів коханий виходив на зв’язок з Оленівської колонії. Казав, що обов’язково повернеться. А потім знову встане в стрій, бо — воїн і повинен захищати свою країну!»
Стас приходив уві сні, а вранці сталася трагедія в Оленівці
Анна згадує, що в ніч на 29 липня Станіслав їй наснився. Говорив, щоб вона трималася і що в неї обов’язково все буде добре! А вранці дівчина побачила новини про теракт в Оленівці…
«Я не могла знайти собі місця, відчула біль. Здавалося, що час нібито зупинився. Наступного дня, коли з'явилися списки, мені скинула список Уляна, написала, що Стас у списку, як і її Віталій. У цей момент моє серце зупинилося. Я кілька разів перечитувала, сподіваючись на те, що це помилка. Не може бути! Чому саме він? Я почала шукати якісь докази, фотографії, відео, намагалася зв'язатися з усіма службами».
Пройшло вже понад два місяці з дня трагедії, рідні не знають, де тіло Станіслава: чи його вже поховали, чи знаходиться десь в морзі. Але точно відомо, що того дня хлопець загинув. За словами Анни, є підтвердження від командирів і фотографія, за якою вона впізнала свого коханого.
«З 29 липня я не втрачала надії, що Стас живий, і списки — то помилка. А він зараз непритомний лежить у лікарні, не пам'ятає як його звуть, не може зв'язатися зі мною чи матусею. Коли я дізналася від командирів, що немає ніякої помилки, моє життя зупинилося. З того дня я не живу, а просто існую».
Мріяв про весілля, дітей, військову кар’єру і одужання мами
Всі, хто знав Стаса, кажуть, що він був доброю, чесною, вихованою, скромною людиною. А ще допомагав пенсіонерам, жінкам, вагітним. Він ніколи не хвалився своїми подвигами, він просто служив. Дуже любив тварин, особливо свого кота Мишку, якого йому подарувала мати. Навіть коли перебував на «Азовсталі», питав у Анни про кота. Переймався за своїх рідних, чи все з ними добре, чи є у них вода та продукти, хоча сам їв тарілку супу, яку розтягував на цілий день.
«Минулого року він вступив до аграрного університету, Стасу важливо було здобути вищу освіту. Після служби в «Азові» хотів йти далі кар'єрними сходами, можливо, в СБУ чи ГУР. Стас багато книг читав на цю тему».
Так склалося, що 20 лютого — день останньої зустрічі, Станіслав та Анна провели разом. Хоча було багато планів, але вони залишилися вдома і провели цей день в обіймах. А ввечері вони поїхали та зробили Ані татуювання з написом «Amore», що у перекладі з італійської — «кохання».
«Тепер татуювання на все життя у мене на руці — це наша із Стасом любов. 13 червня, перебуваючи в колонії, Стас мені зробив пропозицію і сказав, що коли він повернеться, то ми обов'язково одружимося. Він навіть запросив кількох побратимів до нас на весілля. Стас дуже хотів дітей, він любив дітей. А ще всіх котів і собак. У нього була мрія повернутися, завести собачку. А згодом народити дитину. А ще мріяв про боксерську кар'єру».
Але найголовніша його мрія — вилікувати маму, у якої онкологія грудної частини 2-го ступеня. Жінці вже зробили операцію, зараз йде курс підготовки до реабілітації. Для цього друзі загиблого воїна відкрили збір коштів. Зараз мама Станіслава перебуває у дуже складному психологічному стані через смерть сина.
«Хоча Стас завжди нам говорив: «не плачте за мною, живіть далі, я все це роблю заради вас, для вас». Ми тепер робимо все заради нього, тому створили петицію, щоб Стасу дали звання Героя України посмертно. Щоб не забували про нього, я намагаюся максимально поширити пам'ять про свого коханого.
Я боролася за нього, брала участь в усіх акціях, робила всі репости, всі петиції підписувала, щоб врятувати весь гарнізон Маріуполя. І я не збираюся здаватися далі. Я боротимуся, щоб мені повернули тіло коханої людини. Щоб повернулися всі його побратими, які розкажуть про Стаса, про його останні дні життя і те, як він героїчно воював у Маріуполі. Нам не варто забувати про їхні подвиги, які коштували нашим героям життя».
Допомогти родині загиблого героя, в тому числі на лікування його мами можна, перерахувавши гроші на картку: 4149 6090 0007 8743 — отримувач Зайцева А.В.
Свої в Telegram 
