Росія знищила наше місто та вбила наших людей. Говоримо з містянами на виставці «Маріуполь. Де ти?»
У Києві запрацювала мобільна виставка «Маріуполь. Де ти?». Назва заходу співзвучна з російським написом «ДЕТИ» біля драматичного театру, який став укриттям для багатьох маріупольців. У березні окупанти скинули туди надпотужну авіабомбу. Точна кількість загиблих та постраждалих досі невідома. На виставці представлені полотна з портретами діток, яких вбила росія, вражаючі світлини Маріуполя до і після обстрілів, а також фотографії авторства Євгена Сосновського.
Свої побували на виставці і поспілкувалися з маріупольцями — Алевтиною Швецовою та Геннадієм Кравченком. Вони розповіли про своє життя і будинки у знищеному росіянами Маріуполі.
Геннадій Кравченко: «Квартира повністю знищена. У ній заживо згоріли семеро котів»
На одній з чорно-білих світлин маріупольського фотографа Євгена Сосновського будинок на вулиці Куїнджі, 82. Тут 27 років, від самого народження, жив Геннадій Кравченко. Потім була орендована квартира у Маріуполі, переїзд у Київ, далі — за кордон. Каже, що саме поняття «дім» пов’язане саме з цим будинком.
Геннадій на виставці
«Як у людини, котра багато років переїжджає з місця на місце, багато подорожує, в мене було відчуття, що цей дім — моя резервна копія. У мене було таке відчуття, що це місце, куди я можу повертатися завжди, у будь-якому віці, і просто побути в своїй дитячій кімнаті там, де я виріс, де я сформувався. Я міг завжди приїхати та відчути себе у безпечному місці. А зараз коли я бачу, що мій будинок знищено, що моя квартира згоріла і я знаю, що в квартирі згоріли всі наші семеро домашніх котів. Ми багато сперечалися про кількість тварин у домі, але це були частинки моєї сім'ї. Також в квартирі знищені маленькі артефакти, які збирались протягом усього життя: старі фотографії, старі друковані журнали, мої речі, мій одяг».
Зараз мати Геннадія мешкає у сусідньому будинку, вона з подругами зайняла вільну квартиру.
«Я згадую нашу останню телефонну розмову. Мати радісно повідомила, що зайняли квартиру якогось поліціянта, який поїхав. А я не зрозумів її радості…».
Мати підтримала «руський мир». Ми перестали спілкуватися
35-річний чоловік пригадує свій шоковий стан, коли дізнався, що його мати є прихильницею «руського миру».
«У 2014-му відбувся гаражний референдум, де вони в коробку з-під взуття, збирали підписи, щоб відділитись від України. Я пам'ятаю, коли вона прийшла додому радісна і сказала: «У нас був референдум. Всі голосували і я проголосувала. Я і за тебе проголосувала». Я дуже обурився — чи спитала ти мене, яке ти маєш право за мене вирішувати?!»
Зліва будинок, де жив у Маріуполі Геннадій
Востаннє вони розмовляли десь у квітні. Жінка зателефонувала сину, була досить жвавою та енергійною. Повідомила, що «все добре, ну, дім згорів, але нам його відбудують. Про Ларочку ти чув, да?». Це хрещена Геннадія, її вбило авіабомбою.
«Я благав її виїхати, казав, що є можливість організувати транспорт, і є де жити в Києві. А у відповідь почув: «Тут хлопці-чеченці в нашому дворі знайшли міну, це нам нацики залишили». Я тоді втратив рівновагу, почав кричати на неї, запитав, ти слухаєш чеченців чи свого єдиного сина? На що вона мені сказала, що ви в Києві не бачите всієї картини, вам не так подають інформацію, вона спотворена. У відповідь сказав — ну, тоді довіряй своїм чеченця, я з тобою не хочу розмовляти. Я заблокував її у всіх месенджерах. З квітня ми не спілкуємося. Мені інколи пишуть її друзі, доповідають, що вона хоче зі мною поговорити, а я не хочу. Я розчарований, дуже злий на неї. Наша сім'я — це приклад, як можна опинитися по різні боки. Я зараз не хочу підтримувати свою матір, наприклад, висилаючи гроші. Людина обрала свій «руський мир», нехай він їй допомагає. Я точно знаю, що нам потрібно трохи часу, щоб повернути Маріуполь, тому що це українське місто».
Вони вбили близьких і зруйнували дім, а зараз обіцяють все відновити
Після того, як Геннадій розмістив у соціальній мережі фотографії з цієї виставки, йому написала сусідка, яка живе за межами Маріуполя, але спілкується з його матір'ю.
«Вона прислала фотографію моєї квартири. Я не впізнав, тому що там все зруйновано, виглядає як будівництво, по-друге, зовсім інше планування. Виявилось, що росіяни знищили кілька несучих стін, повісили паспорт об'єкта і обіцяють, що вони відбудують цю «сталінку», яка витримала всі обстріли. Для мене це сюр — якісь люди з чужої країни прийшли, зруйнували мій дім, вбили моїх котів, вбили моїх близьких людей, а потім сказали, що вони все відбудують. А те, що моїй матері все це добре, я просто не можу вкласти собі в голову».
Геннадій з друзями дивіться відео про Маріупольський драмтеатр
Навчався в україномовній школі. Її знищила російська армія
Ще одна фотографія, яка розчулила Геннадія, — зображення зруйнованої школи №66 з поглибленим вивченням англійської мови. Тут чоловік навчався з першого по одинадцятий клас.
«Не можу сказати, що я любив навчатися, але все ж таки десять років мого життя пов'язані з цією школою. Я досі спілкуюсь з багатьма своїми однокласниками. Поки я жив у батьківському будинку, щоранку ходив біля цієї школи до зупинки на проспекті Металургів. Ходив, коли я вже вчився в університеті, коли ходив на одну роботу, потім на іншу. Ця школа завжди була в мене перед очима».
Геннадій згадує, коли пішов до першого класу, батьків запитали, чому вони віддали свого сина до цієї школи, адже вона українська.
Маріупольська школа №66 вщент зруйнована окупантами
«Мені, як дитині, було не зрозуміло, чим вона відрізняється від інших. Усі уроки в 66-й школі викладали українською мовою, хоча, як більшість людей в Маріуполі, ми розмовляли російською. Виглядало це так: усі російськомовні учні, а особливо вчителі, приходили і вже на уроці переходили на українську. У мене викладали російську і українську, а згодом ще додалася англійська. Я ніколи не любив вчитися в школі, тому у мене трошки змішані почуття. Але коли ти бачиш свою рідну школу, де ти провів багато років, коли ти бачиш, як її красиво відбудували кілька років тому, а потім кляті росіяни її розбомбили вщент, то це викликає обурення. Це таке відчуття, що в тебе забрали щось близьке, твоє, рідне».
Після всього, що трапилось з рідним містом Геннадій Кравченко вирішив створити проєкт, який покаже епохи життя у Маріуполі — безтурботне минуле, жахливе сьогодення та яскраве мирне майбутнє у трьох колекціях фотографій «Life, Death and Resurrection».
Алевтина Швецова: «Ця квартира стала моїм місцем сили — з балкона можна було побачити море»
Алевтина Швецова на виставку приїхала зі Львова. Відома у Маріуполі телеведуча оселилася там з родиною після того, як змогла виїхати з блокадного міста. На першій світлині біля входу — будинок з годинником. Він знаходиться на перехресті двох основних вулиць Маріуполя — проспектів Мира та Металургів. До повномасштабного вторгнення серед маріупольців активно використовувався, як місце для зустрічей. Після реконструкції у вересні 2021 року на будинку з’явився новий механізм, який щогодини відбивав куранти.
Алевтина з чоловіком Борисом та сином Глібом влітку 2020-го винайняли двокімнатну квартиру на четвертому поверсі. Телеведуча останній рік працювала над проєктом під назвою «Місце сили», в якому розповідала про культурні та архітектурні пам’ятки Маріуполя, чому варто сюди завітати і закохатися в це місто. І саме ця квартира в будинку з годинником стала для Алевтини місцем сили.
«Ця оселя стала для нас сакральною, ми дуже потужно у ній себе почували. Багато наших друзів побували тут. З балкону відкривався чудовий краєвид. Було видно драматичний театр, Гіпромез з українським прапором на даху. Перед очами розкинулося Азовське море. І щодня під вікнами танцював відомий маріупольцям дідусь Вова».
Алевтина на виставці біля малюнка свого будинку
Повномасштабне вторгнення родина Швецових зустріла саме в цій квартирі. Борис з перших днів долучився до волонтерського хабу «Халабуда», яким керував Дмитро Чичера. Алевтина допомагала інформаційно доки не зник зв’язок, тобто до 2 березня.
«До нас з мікрорайону «Східний», який перший потерпав від обстрілів, дісталися батьки та бабуся чоловіка. Потім мої мама і тато з 12-річним братом. У двокімнатній квартирі нас було дев'ятеро людей. Ночувати спускалися у підвал магазину «Простор», який розташовувався на першому поверсі нашого будинку. Підвал — це маленька кімнатка десь 12 квадратних метрів. І всім поміститися тут одночасно було майже нереально, тому хтось з родини залишався на ніч у квартирі».
Витягали з-під завалів тіла сусідів — тоді зрозуміли, що настав час для евакуації
У ніч з 15 на 16 березня вся родина ночувала у підвалі. Алевтина згадує, що тоді було гучно, як ніколи до цього. Вранці піднялися у квартиру — в кухні і двох кімнатах не було скла. Борис намагався бодай чимось забити вікна, а жінки вийшли на вулицю, щоб на багатті приготувати їжу.
«Батьки чоловіка збиралися йти до драмтеатру, щоб дізнатися актуальні новини і про можливу евакуацію. Це ми по черзі робили щодня. А я з сином та братом піднялася у квартиру за тарілками для супу. І в цей момент будинок дуже сильно струснуло, виявилося, це був авіаприліт у вхід нашого під’їзду. Тоді завалило людей, які знаходилися біля входу. На щастя, з нашої родини ніхто не постраждав. Мені та Борису довелося відкопувати тіла двох наших загиблих сусідів. Вони знаходилися під час авіанальоту на вулиці біля багаття, на якому готували їжу. Ми тоді зрозуміли, що треба рятуватися, що кожне влучання може нам коштувати життя. Автівки у нас немає, тому вирішили виходити з міста пішки. Коли йшли, якраз горів драматичний театр. Але бачили головний вхід будівлі і тому не розуміли масштабності руйнування і кількості загиблих».
Повернулася у Маріуполь, щоб забрати батьків з братом
Мати Алевтини пересувається за допомогою палиці, тому жінка відмовилася йти з донькою. Телеведуча каже, це рішення вона сприйняла дуже болісно. Окрім мами, у місті ще залишилися батько Алевтини та її брат.
«До ночі ми не змогли дійти до найближчого населеного пункту, дісталися тільки до Піщанки — це район Маріуполя біля порту. Нас у себе прихистила незнайома жінка. Наступного ранку вирушили до селища Портовське. Там я зустріла свого знайомого, довелося докласти зусиль, аби вмовити його повернутися до Маріуполя. Я хотіла забрати батьків і брата. Вони хотіли евакуюватися, але фізично не могли подолати відстань пішки. Мама потім скаже, що в ту ніч обстріли в Маріуполі були ще сильнішими, і вони попрощалися з життям. З Портовського небайдужий хлопець всю нашу родину довіз до Запоріжжя, звідки ми почали своє нове життя».
Востаннє Алевтина Швецова була у Маріуполі 17 березня.
«Коли дісталися до підконтрольної території, одразу зателефонували всім друзям та знайомим. І сусідам будинку з годинником. Особливо переймалися за родину Олесі та Валерія, у підвальному приміщенні нашого будинку у них була художня студія. Їм вдалося у двадцятих числах березня виїхати з Маріуполя. Власне, вони і сфотографували те, що сталося з нашим будинком. І з жахіттям у голосі телефоном казали про те, що через кілька днів, коли ми пішли, авіабомба влучила у будинок. Саме в нашу квартиру, в балкон. А потім стався обвал всередині будинку. Коли побачила цю світлину, була шокована. Я розуміла — якби не поїхали, то хтось із родини був би на той час у квартирі, і уникнути трагедії нам би не вдалося».
Сумую за роботою, за будинком, за морем, за містом…
Алевтина згадує, як раділа, що всі рідні живі. Окрім бабусі. Вона загинула у Маріуполі. Про це телеведуча дізналася лише у квітні.
«Речі, майно, будинки — все це немає жодного значення. Життя — ось що найважливіше. Я коли вперше побачила світлину будинку з годинником, емоції переповнили — біль, сум, ненависть. Зараз вже на фотографію дивлюся, як на черговий фактаж того жахіття, що відбувалося навесні у Маріуполі. І розуміння, скільки багато горя принесла російська армія в моє рідне місто, скільки вбила людей. Тому зруйновані будинки сприймаються не з таким відчуттям жаху, як, наприклад, портрети загиблих дітей. І ти розумієш — нічого ціннішого за людське життя в цьому світі немає».
Алевтина з родиною
Алевтина народилася у Маріуполі. Прожила там 32 роки. Для неї любов до міста — це не порожній звук.
«Маріуполь обожнювала з дитинства. Мої батьки прищепили мені цю любов до міста. У мене сезон на морському узбережжю починався з березня, а закінчувався на початку листопада. Я свого життя не уявляла без моря. І зараз дуже сумую за роботою, за будинком, за морем, за містом…»
Свої в Telegram 
