Дмитро Мишенін евакуював зі сходу 30 тисяч людей. Своїх «Янголів Спасіння» він зібрав у соцмережах
Волонтер Дмитро Мишенін отримав відзнаку президента "Золоте серце". З кінця лютого чоловік евакуює людей та розвозить гуманітарну допомогу. Свою першу команду він зібрав у соцмережах. Сьогодні за ним кістяк з 60 янголів спасіння, автопарк у 30 автомобілів і тисячі врятованих життів. Чи важливо волонтерам отримувати гроші за роботу, чому люди скаржаться на продуктові набори та як їх збирають Дмитро розповів під час інтерв'ю.
Працюємо 18 годин на добу
Вечір понеділка. На годиннику 20:30. "П’ять хвилин", — пише мені волонтер Дмитро Мишенін. Я потираю втомлені очі і продовжую чекати. Зв’язок у Дніпрі поганий. Світло є, а з інтернетом проблеми. Такі реалії війни. "Доброго вечора", — каже хлопець. У Zoom він засвічений настільною лампою. Його обличчя біле. Наче хтось викрутив яскравість на максимум.
"Як ваш день пройшов?", — питаю його. "Він ще не закінчився, — відповідає Дмитро. — Ми працюємо по 18 годин на добу. Тільки повернулись з Донеччини. Зараз попрацюю над звітністю, відповім людям, які потребують допомоги, спланую маршрути. Потім спати".
Направду, я не знав Дмитра до сьогодні. Чи знатимеш всіх, коли навколо мільйони людей. Декілька днів тому Дмитро Мишенін отримав відзнаку президента “Золоте серце”. На Донеччині її також отримала волонтерка зі Святогірська Наталія Киркач. Під час однієї з евакуацій їй вибуховою хвилею розірвало кишківник. Але вона не злякалась і продовжила допомагати людям.
На кухні київської квартири мені спекотно у новому худі від СВОЇ. Але тепло сьогодні — це розкіш, яку потрібно цінувати. Мій товариш постійно пише з фронту: "Цінуй тепле, свіже ліжко". Згадуючи ці слова, перестаю подумки скаржитись на тепле худі. Його я одягнув, бо хотів виглядати добре у кадрі. Схоже, не цього разу.
Зв’язок настільки поганий, що відео не тягне зовсім. А звук переривається, наче ми у штормовому морі на двох різних кораблях або на різних планетах. Втім, камера пише.
Зібрав команду через соцмережі
Ким ви були до 24 лютого і як почали волонтерити? — звертаюсь до чорного квадрату.
"До війни ми з батьком займались деревообробкою. Виготовляли пиломатеріали, меблі, пелети. Зараз наше виробництво працює на заході України. Я всі сили спрямовую на благодійність. Перший раз ми евакуювали людей з Волновахи наприкінці лютого. Покликали в соцмережах знайомих і поїхали. З часом наша команда почала зростати. З’являлись помічники, донори, спонсори. Ми заснували фонд "Янголи Спасіння". На початку нас було десятеро. Ми мали п’ять машин. Зараз у нас більше 30 одиниць техніки та більше 60 людей. Вони складають кістяк фонду та отримують зарплатню. На місцях з нами працює більше 200 волонтерів", — розповідає Дмитро.
Говорити з чорним квадратом, за яким ховається Мишенін, складно. Свої питання я повторюю декілька разів. Перший раз Дмитро чує початок, другий кінець. Так і складаємо речення до купи.
"Я знаю людей", — кажу я і зупиняюсь. Інтуїтивно намагаючись зрозуміти, чи чує мене квадрат. "Я знаю людей, які зараз у пошуках роботи. І аби отримувати пристойні суми вони готові піти на фронт. На мій погляд гроші, як мотивація бути на фронті це не про ефективність. Гроші, як мотивація бути волонтером — це прийнятно?", — випулюю я та чекаю на відповідь.
Дмитро Мишенін на екрані мого ноутбука
Пауза. Дмитро проривається у ефір: "Так. До вересня вся наша команда працювала на волонтерських засадах. Але працювати безкоштовно тривалий час у людей немає змоги. Ми змушені знаходити фінанси, аби платити їм зарплату. Сьогодні платимо від 300 до 500 доларів. Суми не космічні, але на життя за нинішнього ритму вистачає. Нашу команду люди підтримують донатами. Ми почали вигравати гранти. Потроху фінансуємо свою роботу".
Не робиш — гріх тобі!
Слухаючи Дмитра, я продовжую дотримуватись дисципліни, наче з цієї розмови буде відео. У кадрі не варто чухати носа, не закривати обличчя. Не смикатись зрештою, наче телепень, аби на вас було приємно дивитись.
"Яка ваша мотивація допомагати людям?", — кажу я, схрещуючи пальці на удачу.
"Я — віруюча людина. Мене виховали з усвідомленням — якщо ти можеш щось зробити і не робиш, то гріх тобі. Моя мотивація дуже проста — хочу допомогти людям. Також хочу своїми зусиллями наблизити кінець війни і розпочати нормальне життя".
Дмитру тридцять. Він зі Слов'янська, і значно сміливіший за мене. Втекти від війни, а потім добровільно повертатись до неї. Це заслуговує поваги. З нашої нестабільної розмови зрозуміло — чоловік не розраховував на славу, вплив чи відзнаку. Про рішення президента він дізнався з інтернету. Медаль чи значок він ще не отримав. І навіть не знає, чи отримає його.
"Ми працюємо в режимі від тижня до тижня, — відповідає він на моє хитре запитання про жагу слави. — У нас немає змоги на щось розраховувати. Дякувати Богу, ми зростаємо, перед нами відкриваються нові двері. Ми сподіваємось, що виростемо у хороший український фонд, який на рівні з міжнародними допомагатиме людям. Розрахунку ніякого не було. Були лише мрії та бажання допомагати", — каже Янгол спасіння і замовкає.
Люди їдуть після обстрілів
У середньому за тиждень працівники фонду вивозять від 200 до 300 людей з Донецької і Луганської областей. З початку війни вони евакуювали вже 31 тисячу жителів. Найскладніша ситуація, за спостереженнями Дмитра, зараз у Бахмуті, Авдіївці, Сіверську, Соледарі, Вугледарі. Попри спільні зусилля волонтерів і влади, у зоні бойових дій продовжують жити батьки з дітьми. На Донеччині все ще залишається 34 тисячі дітей. Найбільше їх у Бахмутській та Торецькій громадах.
"Вам не здається, що привозячи гуманітарку, ви дозволяєте батькам з дітьми залишитись?, — прориваючись крізь слабкий інтернет питаю я. — Можливо, варто зосередити зусилля на створенні комфортних умов поза зоною бойових дій, аби люди радо їхали?".
"Ті, хто залишився на місцях, залишаться там навіть голодними, — каже він. — Ми вмовляли людей поїхати, влада майже силою хотіла вивозити їх. Але у людей немає засобів для існування поза межами їх міста. Вони поїдуть лише, якщо біля них вибухне снаряд. У Соледарі та Сіверську залишилось по 700 людей. Там вже нічого живого немає, все розбите, але люди сидять. У Бахмуті така ж ситуація. Окремі райони у місті зруйновані сильніше, ніж у Маріуполі, а люди сидять. Їх не переконує виїжджати навіть грошова допомога. Наші французькі партнери платять евакуйованим від 2 до 6 тисяч гривень. Але це, звісно, копійки в нинішніх умовах та за сьогоднішніх цін".
Втома накриває сильніше. Від розмови з темним квадратом немає азарту. Завжди цікаво дивитись на реакцію людини — чи вона усміхається, чи навпаки, занадто серйозна. Дмитро говорить зважено. У нього приємний голос та чіткі думки. Це мене дивує після довгого робочого дня.
"Я бачив в інтернеті відео, у якому жінка скаржиться на волонтерську допомогу. Вона дорікає, що не зможе приготувати макарони, які їй привезли — у місті немає води, світла та газу. Поясніть, як формуються продуктові набори? Чи враховують благодійники умови, в яких живуть люди?", — кажу я, стискаючи голову руками.
"Здебільшого ми розвозимо набори від ООН. В них є певні стандарти. До вересня у них переважали крупи та тушкованка. Після склад змінився. Тепер людина може отримати тушкованку, крупи, макарони, борошно. Я теж бачив відео, про яке ви говорите. Скажу коротко — голодна людина знайде, де і як приготувати. Ми самі не формуємо набори. Були програми, у яких ми закупали продукти. Там був склад багатший. З солодощами. Набори від міжнародних організацій розраховані, аби людина вижила", — каже Дмитро, і вимикають світло.
"Всьо, бл**ь", — лайливо кажу я, та закриваю ноутбук. На цьому наша розмова закінчується. Час спати.
Свої в Telegram 
