Валентина Чеграхчі з Маріуполя стала героїнею фільму «Життя, яке ми не обирали». Його зняли у Латвії
Валентина Чеграхчі разом з синами жила в Маріуполі, чоловік працював за кордоном. Він мав приїхати на день народження дружини, проте через повномасштабне вторгнення повернутися до родини не зміг. До середини березня Валентина виживала під постійними обстрілами. За першої ж можливості — виїхала. Тоді вона мала головну мету — доїхати до чоловіка. Їхня родина возз'єдналася у Латвії. І вже там Валя стала героїнею документалки «Життя, яке ми не обирали», де жінки з усіх куточків України розповіли про жахи війни.
Пам’ять на все життя
Валентина Чеграхчі працювала фотографинею у Маріупольському порту. Останні декілька років перебувала у декретній відпустці.
«Ми з двома синами жили на проспекті Будівельників. Дуже любили своє місто. Там ми були щасливими. Напередодні нового року взяли маленьку собачку, яку вигодували і фактично врятували її».
Чоловік Валентини працював за кордоном. На 28 лютого в нього був квиток додому — він планував приїхати на день народження дружини.
«24 лютого зранку я вийшла вигуляти собаку. І побачила на вулиці метушню — в магазинах були великі черги, люди скуповували продукти, кудись бігли. А потім я почула вибух. І зрозуміла, що почалася війна».
До цього чоловік неодноразово казав Валентині зібрати тривожну валізу.
«Якщо раніше я не надавала цьому значення, то того дня прибігла додому і почала збирати речі, документи. Була паніка. Вже обстрілювали Східний мікрорайон. Я зателефонувала чоловіку і сказала, що він до нас приїхати не зможе».
Валя з синами була в Маріуполі, коли почалося повномасштабне вторгнення
Будинок Валі розташований перед дорогою, квартира — на дев'ятому поверсі. Жінка відчувала небезпеку. Тоді вона вирішила з синами перебратися до батьків. Вони жили на околиці 23-го мікрорайону, на першому поверсі.
«Всі наші родичі жили поруч. Тому разом у нас почалося виживання. Спочатку зникло світло, потім — вода та газ. Зник зв’язок. Але ми трималися. Навіть ще ходили по району у пошуках продуктів та води».
На початку березня росіяни почали сильно гатити по району — підходили вже зі сторони Старого Криму.
«З вікон на верхніх поверхах навіть бачили бої. Гатили з танків, артилерії. Проте ми все одно вірили, що це обов’язково незабаром закінчиться».
Якось, коли Валентина пішла у пошуках дров, почали летіти ракети.
«Цей свист і досі в пам’яті, його, мабуть, не забуду ніколи в житті. Лише згодом зрозуміла, що чути політ ракети — не страшно. Це означає, що вона пролітає повз тебе. А ось коли тиша — щось може влучити. Але ми бігли, ховалися і у підвалі, і в будинках, і в гаражах».
Коли ракети влучали в сусідні будинки — було дуже гучно. На очах складалися будинки.
Ненависний день
5 березня у Валентини день народження. В цей день вона хотіла зібратися з родиною.
«Ні про яке святкування і не йшлося. Просто думала зберемося, поспілкуємось. Може, хоч якось зможемо відволіктися».
Коли Валентина готувала з мамою обід, в квартиру забіг зять. Він повідомив, що дали «зелений коридор» і треба швидко збиратися.
«У мене закалатало серце, я так розгубилася. Мені хотілося вирватися з цього пекла, врятувати дітей. Але було дуже страшно, бо батьки категорично відмовилися евакуюватися. Я просто не була готовою до цієї новини. Почалася істерика».
Роздуми про те, що робити, перервав сусід. Він жив на Сонячному, неподалік від траси на Запоріжжя. Тоді там були танкові бої.
Тоді Валя сказала, що ненавидить 5 березня.
«Не хотіла, щоб воно взагалі колись було. Дуже підбила ця ситуація. А потім обстріли щодня почали посилюватися. Гатили без перерви. Я вірила, що хоча б 8 березня буде трохи тихіше. Але ставало навпаки. А ще дуже залякував літак. Вночі з вікна я бачила яскраве світло, а за декілька секунд — вибух. Розуміла, що він міг забрати життя людей. І це дуже боляче і страшно».
У батьківський будинок Валентини було декілька влучань.
«Думали, це — кінець. Стіни ходили ходуном, вібрацію відчували на собі».
Вибратися будь-якою ціною
Мати Валентини казала, що їй з дітьми треба виїжджати з цього району. Спочатку думали про свекрів, які жили в центрі. Але Валя не знала, чи вдома вони. Зв’язку не було, а йти з дітьми пішки було дуже небезпечно.
«9 березня до нас приїхала моя подруга. Вона запропонувала забрати нас з дітьми до себе. Вони жили у приватному будинку на вулиці Зелінського. Тоді у них було відносно тихо. Проте коли ми перебралися до них, ситуація почала погіршуватися. Ми відчували, що з кожним днем росіяни наближаються».
Запаси їжі та води почали закінчуватися. Але в квартирі Валі ще були продукти.
«Через стрес мій син постійно хотів їсти. Щойно нагодую його, він просить ще. Виходу в нас не було, томи ми вирішили йти до мене. Дітей залишили вдома з мамою подруги. Я дуже переживала, коли вони були без мене.
Прибігли до під’їзду. Там сусідки почали голосити, мовляв: «Куди ви? Тут снайпер працює. Попри ризик змогли дістатися до квартири і зібрати залишки їжі. Дорогою знайшли колодязь і набрали води. Настрій піднявся. Планували, що зараз будемо готувати».
Поки розвантажували продукти, почався обстріл.
«Спочатку був один гучний хлопок, через декілька секунд — другий. Полетіло скло, вибило ворота. Діти в той момент були в будинку, я — на вході. На мене впали двері. Полетіла до дітей, прикривала їх собою, бо думала, вибух буде ще. Але ні. З’ясувалося, що влучили в сусідній будинок».
Вибуховою хвилею знесло паркан сусідів. Вони поїхали, але у дворі залишили велику собаку.
«Моя маленька собачка вибігла на вулицю. Сусідній пес на неї накинувся. Взагалі я дуже боюся великих собак, але в той момент накинулася на неї, намагалася врятувати свого хвостика. Але, на жаль, спроби були марними».
Залишатися в будинку більше було неможливо. Думали повернутися до квартири Валі. Тоді ходили плітки, що район вже під окупацією. Проїхати туди було неможливо. Та й не хотілося.
«Рушили до родичів подруги у селище Моряків. Їхали в автівці без скла. Ще пощастило, що вона вціліла. Від побаченого був шок: навкруги розруха, все палало. Дорогою накрила синів ковдрою — не хотіла, аби вони бачили весь цей жах».
Декілька днів Валентина з синами та родиною подруги прожили в Приморському районі. Але бої наздогнали їх і там.
«16 березня ми остаточно зрозуміли, що не можемо залишатися в Маріуполі. Вирішили за будь-яку ціну вибиратися».
Дорога до мети
Спочатку приїхали в Урзуф. Там переночували. Але Валентина хотіла рухатися далі. Знала, що в Бердянську є евакуаційні автобуси.
«Подруга нас відвезла. Того дня ми не встигли на ці автобуси. У черзі познайомилися з людьми, які також хотіли виїхати. Одна жінка спитала, чи є де нам переночувати. Знайомих у мене не було в Бердянську, тому я і гадки не мала, де будемо. Вона нас відвела до храму. Там приймали людей, годували, було світло та вода».
Молодший син Валі був не хрещений. Тож жінка відчула, що прийшов той момент, коли це треба зробити.
Звідти потягом дісталися до Львова. Потім — до Польщі.
«Були на прикордонному пункті для біженців. Там трохи оговталися від пережитого і рушили до Варшави. Наприкінці березня наша родина нарешті возз'єдналася у Ризі».
Валя каже, лише зараз почала усвідомлювати, через що їм довелося пройти.
«Смерть, наче ходила за нами, але ми змогли її обманути і вибратися. В мене була мета — врятувати синів та приїхати до чоловіка. Вона і тримала мене, змушувала йти далі і не здаватися. А ще мене дуже підтримували діти. Вони мене обіймали, казали: «Мамо, не плач, все буде добре, ми впораємося. Ти ж в нас дуже сильна». І це надавало сил».
У Ризі Валентина пішла на курси інтеграції, почала вчити мову.
Валя закінчила курс вивчення латиської мови на рівень А1
«Ми всі познайомилися, підтримували один одного. Якось до мене підійшла волонтерка і запропонували взяти участь у створенні документального фільму «Життя, яке ми не обирали». В основі сюжету — історії жінок-біженок, які рятувалися від війни».
Валя погодилася. Каже, про трагедію Маріуполя мають знати і говорити. У жовтні відбулася прем'єра фільму. Його презентували в рамках програми Ризького міжнародного кінофестивалю Riga IFF-2022 — INDUSTRY SCREENINGS. Незабаром він має з'явитися у мережі.
Зараз Валентина дуже мріє про найшвидшу перемогу.
«Поки не можу усвідомити, що наше життя цинічно вкрали. Проте я вірю, що скоро все закінчиться. Маріуполь був, є і буде українським. Дуже хочу туди повернутися. Хоча розумію, що життя вже не буде таким, як раніше».
Свої в Telegram 
