Витягував з-під завалів пологового будинку у Маріуполі дітей і жінок. Історія Максима Василенка

До вихідних Маріуполь жив майже, як зазвичай, а потім пропало все

«Вранці 24 лютого прокидаюсь від телефонних дзвінків: всі дзвонять і кажуть, що війна почалась. Я ще подумав: «Яка війна? Не може бути такого». Подзвонив на роботу, там кажуть: «Виробництво призупинено, починаємо процес консервації». Так розпочалась для мене війна. Нічого такого страшного не було спочатку. І я все чекав, коли скажуть, що війна закінчилась. Війна почалась у четвер і до кінця тижня центр Маріуполя жив, як і до 24 лютого, тільки було чутно вибухи. Але на вихідних вже зник зв’язок, газ, вода, опалення, світло».

Максим зміг відправити жінку з тримісячним сином до Запоріжжя, а сам залишився у місті. По-перше, ніхто не вірив, що Маріуполь просто буде знищено, по-друге, його батьки жили в іншій частині міста і чоловік нічого не знав про них. Востаннє вони бачились ще до війни. До речі, Максим так і не зміг до них дістатися. Спочатку його туди не пускали українські військові, бо там було дуже небезпечно, а потім окупанти не давали йому принести навіть харчі для батьків.

Я зрадник для всіх, хто з квітня живе в Маріуполі при окупаційній владі

Мамо й тато Максима так і живуть у Маріуполі. Після бомбардувань їх будинок постраждав, пенсіонери самотужки змогли його «підлатати», жодної допомоги від окупаційної влади їм не було. Максим взагалі дивується, як зараз може жити Маріуполь. Вода там не щодня, і з’явилась вона тільки влітку. Опалення немає. Світла майже теж. Проте Максим з болем каже, що зараз у нього майже не залишилось друзів. Хто загинув, а хто вважає його зрадником, бо чоловік виїхав з міста і не приховує, що не буде жити в Маріуполі при окупаційній владі. Всі його знайомі, що виїхали до росії, зараз мешкають за кордоном, в країні-агресорці не залишився ніхто.

«Вони виїхали до росії, пожили там і поїхали за кордон. Подивились на все, що там є, і поїхали. Ніхто не залишився в росії. Стільки людей змінилось. А в Маріуполі все стало іншим. Війна багато чого показала. Там люди іншими стали. Мене кличуть повертатися додому. Кажуть, буде робота. Яка робота? Розбирати завали? Ні, дякую. Вони кажуть, що будуть запускати заводи. Ніколи в них цього не вийде. Всі спеціалісти виїхали з міста. І нормальні люди туди вже не повернуться, поки там та влада».

На кожній гугл-карті видно, що там була дитяча лікарня і пологовий, але вони скинули на них авіабомбу

Максим каже, місяць життя в Маріуполі під бомбардуваннями зробив його зовсім іншою людиною. Там всі жили на адреналіні. І страшно не було. Принаймні, спочатку. Будинок Максима був у центрі, поруч з дитячою лікарнею і пологовим будинком. Всередині березня на пологовий росіяни скинули авіабомбу. В цей час Максим й інші мешканці будинка переховувались у підвалі. Але один дідусь крикнув їм, що на лікарню літак скинув бомбу. Чоловіки побігли туди. Вони побачили руїни. Ніхто не міг зрозуміти, що це кілька хвилин тому було будівлею лікарні. А потім хтось сказав, що треба діставати людей з-під завалів.

І Максим діставав дітей, медичних сестер, жінок. Більшість з них були мертвими, деякі помирали вже на землі.

«Не можу я про це більше вам розповісти. Вибачте, важко. Я все пам’ятаю і досі. Мене і зараз трясе від спогадів. Нікому не бажаю таке побачити. Я одного не можу зрозуміти — на всіх гугл-картах видно, що це дитяча лікарня з пологовим будинком. Хто міг вирішити кидати туди бомби? Хто міг виконувати такий наказ? Невже не люди вони там? Знаю, що там, на території лікарняного містечка, було бомбосховище. Деякі люди казали, що саме тому росіяни й бомбардували лікарню. Не знаю».

Скільки людей дістав з-під завалів пологового і дитячої лікарні Максим не пам’ятає. Але страшніше він нічого в житті не бачив. Хіба що, як стрибають люди з дев'ятого поверху. Одного дня, коли вже артилерія діставала до центру Маріуполя, будинок у цій частині міста обстріляли фосфорними снарядами. Він одразу повністю загорівся. Ймовірно, вийти в під’їзд мешканці квартир, що на верхніх поверхах, не могли, бо все горіло. Почалась паніка, люди кричали, але допомогти можна було тільки тим, хто мешкав внизу. І в якусь мить з верхнього поверху стрибнула бабуся. За нею ще декілька людей. Всі загинули.

«У центрі Маріуполя немає місць біля будинків, де б не були поховані люди», — каже Максим.

Оперували в домашніх умовах

А потім дев'ятиповерхівку, де жив Максим, розстрілював танк. Навіщо він це робив чоловік не знає і навіть вигадати щось для пояснення такого вчинку не може. Люди з дев'ятиповерхівки, яку розстрілював танк, не загинули, бо всі переховувалися у підвалі. Живого місця немає у Маріуполі, місті, яке розвивалось, було красивим і сучасним.

Після танкового обстрілу Максим почав шукати варіанти виїзду з міста. І коли вже домовився з сусідом, що завтра будуть виїжджати, на подвір’ї будинку, де люди готували їжу, влучила міна. Максима поранило уламком. Лікарні не працювали, в аптеках нічого не було і чоловік вже готувався до гіршого. Але йому пощастило. Його сусід тільки закінчив медичний університет і зумів вдома витягнути уламки та стягнути рану. Через два дні після поранення Максим виїхав з міста.

«Я тільки нагрів на вулиці воду і став заходити в під'їзд з чайником, хотів дома випити кави. А тут свист міни і уламки вже у моїй нозі. Операцію довелося робити в домашніх умовах. Молодець той хлопець, недарма вчився, буде класним лікарем. Бо ні зараження, ніяких інших ускладнень у мене немає».

Після місяця життя в Маріуполі, який знищували цинічно та безжалісно, чоловік почав налагоджувати своє життя у Запоріжжі. Почав працювати на «Запоріжсталі». Коли з роботою і там почались проблеми, йому запропонували приїхати до Покровська. Зараз Максим навчається шахтній професії і вже у січні працюватиме підземним гірником.

У Максима немає мрії, є тільки ціль. Він хоче виховати свого сина, розповісти йому правду про знищене місто і приїхати з ним туди, де було море, друзі, будинок, життя. Але приїдуть вони в Маріуполь тільки тоді, коли він стане українським. Жодних компромісів у цьому питанні у Максима Василенка не буде.

Ховалися від обстрілів Авдіївки, не знаючи, що чекають на дитину. Історія родини Бєлькових

Це перинатальний центр у Покровську. Єдиний на Донеччині, де виходжують недоношених новонароджених

2022 рік приніс мені найкращий подарунок. Три родини зі сходу, де народились діти в епоху війни