Історії

Терміновий збір для поліцейського із Сєвєродонецька. Він втратив зір у бою на Луганщині

архів родини

28 грудня 2022 16:27

Поліцейський із Сєвєродонецька Максим Бондаренко у бою на Луганщині був поранений. Осколки ворожого снаряду влучили в очі і зараз 30-річний захисник зовсім нічого не бачить. Українські лікарі зробили все можливе, але, на жаль, повернути зір військовому не можуть. А одна з ізраїльських клінік дала надію, хоча й невеличку. Ольга, дружина пораненого бійця, відкрила терміновий збір коштів, бо вже 15 січня Максим записаний на обстеження у офтальмологічній клініці у Тель-Авіві. А далі — протезування очей і подальша реабілітація, це приблизно від 300 до 500 тисяч євро. У Максима зараз, як то кажуть, “чемоданний настрій”. Через кілька днів він з дружиною Ольгою з Києва потягом поїдуть до Кракова, звідти — літаком до Тель-Авіва. А рідні і знайомі будуть молитися і чекати на гарні новини.

Пішов у АТО і знайшов кохання

Ще на початку 2015 черкащанин Максим Бондаренко по мобілізації потрапив на схід. Перше місце дислокації — недалеко від Попасної. За його словами, коли видався вільний час, їхав до Сєвєродонецька. Там в один із літніх днів познайомився з Ольгою, з якою у майбутньому одружився.

Максим Бондаренко боронить Україну ще з 2015Автор: архів родини

“До нас на позиції приїздив місцевий волонтер, привозив переважно продукти. Згодом з ним на фронт стала приїжджати Ольга. Було дуже приємно, що вона аж на передову їхала тільки, щоб побачити мене. В кінці квітня 2016 року я демобілізувався. Думав залишитися в армії, підписати контракт, але тоді бойові дії були вже не такі активні. Спочатку жили на два місця: то Оля приїжджала у Черкаси, то я до неї у Сєвєродонецьк.

Ольга і Максим БондаренкиАвтор: архів родини

Так продовжувалось кілька місяців, а потім вирішили жити разом. Я після армії без постійної роботи, а у Олі у Сєвєродонецьку було налагоджене життя, тому переїхав до неї. Брався за будь-яку роботу, аби заробити гроші”.

Спочатку боролися з мародерами, потім — служба у окопах

У 2017 році Максим чотири місяці був на навчанні у Маріуполі перш, ніж приєднатися до Національної поліції. З чергової частини, де працював водієм, перевівся у батальйон поліції особливого призначення, і паралельно Бондаренко навчався у Луганському державному університеті внутрішніх справ імені Дідоренка на факультеті “Правознавство”.

23 лютого наш підрозділ по тривозі був мобілізований, всі ночували на роботі

“Одразу подзвонив дружині, сказав зібрати необхідні речі. Батько Ольги вивіз її з нашою донькою, Кірі тоді було вісім місяців. Довіз до Дніпра, а там дівчат забрала до себе у Черкаси моя мати. Я залишився у Сєвєродонецьку. Перші кілька тижнів ми боролися з мародерами, припиняли розграбування, допомагали людям евакуюватися”.

Наприкінці березня Максим приєднався до групи “Чорного” під керівництвом начальника авіації Національної поліції України Сергія Науменка і разом з побратимами ніс службу на Луганщині.

День, який розділив життя на “до” та “після”

21 червня Максим з побратимами перебував на околиці Лисичанська. В той день нашими бійцями була виявлена ворожа колона з 15 одиниць техники, яка прямувала зі сторони Гірського.

“Ми протягом дев’яти годин за допомогою дрона спостерігали за колоною, намагалися знищити її. Дещо нам вдалося підбити, частина техніки поїхала, частина сховалася у лісопосадці. Військові залишилися спостерігати, а я з хлопцями поїхав на базу, щоб зарядити дрони”.

Коли вже вечоріло, колона ворожої техніки під’їхала на околицю Лисичанська. Почався мінометний обстріл. Що було далі, Максим знає зі слів побратима Віталія “Рембо”. Саме він зняв бронежилет, каску з Максима, розрізав одяг, щоб перевірити на наявність поранень, бо захисник був увесь у крові, особливо ноги та обличчя.

Максим у лікарніАвтор: архів родини

Віталій у Сєвєродонецьку був начальником Максима. І ще — найкращим другом. Це Рембо продемонстрував 21 червня, коли боровся за життя свого колишнього підлеглого. Десь за пів року до вторгнення Віталій переїхав до столиці. Перейшов у Корпус оперативно-раптової дії (КОРД) Київської області, це підрозділ Національної поліції для вирішення надзвичайних ситуацій. Брав участь у знищенні ворожої техніки на Київщині.

“Коли Київ було відбито, Віталій зі своєю групою наприкінці березня приїхав на Луганщину і тоді я до них приєднався. Ми працювали по всій лінії фронту — Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лисичанськ”.

Я нічого не бачу!

Ось як той день згадує Віталій:

“Коли стався вибух, я був позаду машини. Одразу повилітали всі вікна. Хлопці впали на землю. Я трохи підняв голову, став кричати: “Є поранені?”. Хтось у відповідь крикнув, що щось із Максом. Я біжу туди, де він, бачу, що Макс сперся на будівлю і розводить руками. Реагує на голос і намагається повернутися до мене.

Я підбіг, бачу, що все обличчя Макса у крові. Штани у крові. І він, накульгуючи, йде на звук. Я схопив його під руку, почав відтягувати у безпечне місце

Підбігли хлопці, ми разом зняли з нього каску, бронік, наклали турнікети на ноги, намотали навколо очей пов'язку і поїхали до шпиталю.

Там була 115 бригада, яка взяла на себе командуванням шпиталем, бо лікарі та санітари на той момент вже евакуювалися. Вони надали необхідну допомогу Максу і сказали, що його треба евакуювати до Дніпра. Під'їхала карета швидкої допомоги, до неї посадили поранених і одне місце залишилося вільним саме для Макса. Ми вирішили супроводити швидку, щоб у разі артобстрілу надати допомогу.

Автор: архів родини

Важко брехати близькій людині, коли розумієш всю картинку. Макс постійно казав: “Я нічого не бачу”. А я його заспокоював: "Це просто кров тобі залила очі". Друг тримався, був максимально спокійним до останнього, допоки ми не прибули до Дніпра”.

Шість операцій не дали очікуваного результату

“Трохи пам'ятаю військовий госпіталь у Лисичанську. А потім я вже у Дніпрі — там мені під загальним наркозом зробили первинну обробку очей і операцію. Далі на гелікоптері направили до Одеси, цьому сприяв Сергій Науменко, начальник авіації Національної поліції України, мій керівник. Знову наркоз та операція. Я був налаштований, що мене прооперують, буду знов бачити і навіть далі піду воювати. А коли після першої операції була друга, потім третя і так далі... Загалом наразі їх вже зроблено шість. І з кожною операцією я розумів, що з очима не все так добре, як хотілося”.

Автор: архів родини

Головна проблема — у відсутності сітківки. Боєць пояснює, що саме сітківка забезпечує сприйняття зображення, яке проектується на ній за допомогою рогівки та кришталика, перетворюючи його в нервові імпульси, які потім передаються в головний мозок. У мозку відбувається розшифрування цих імпульсів і перетворення в зорові образи предметів, саме таких, як людина їх бачить.

Хочу знову побачити доньку та дружину!

Ольга, дружина Максима, каже, що побратими, друзі та знайомі надіслали не менше сотні запитів до клінік всього світу. І тільки нещодавно отримали запрошення від однієї з ізраїльських лікарень, де готові прийняти бійця.

Автор: архів родини

Тамтешній лікар подивився на висновок і дав невеличкий шанс, що чоловік знову буде бачити. Тому вже 12 січня Максим у супроводі дружини виїжджають з України. Потягом до Кракова, а далі літаком до Тель-Авіва. 15 січня у постраждалого бійця перше обстеження, а потім зустріч із лікарем.

“Я бачив 30 років і зараз мені дуже важко, але я потроху адаптуюся. Вже навчився самостійно рухатися по квартирі, намагаюся гратися з Кірою, їй зараз 1,7 років. Сподіваюсь, вона не розуміє, що зі мною і не запам'ятає мене у такому стані. Я не змирився з ситуацією, тому покладаю великі надії на операцію у Ізраїлі”.

Максим сподівається, що його зір можна відновити і він знову побачить дружину і донечкуАвтор: архів родини

Про свою дружину, яка виглядає тендітною, але насправді виявилася міцною, Максим каже з любов’ю. Вона поруч від самого початку і готова разом з коханим пройти весь шлях до бажаного одужання.

“Також я відчуваю неймовірну підтримку від небайдужих українців. Поринути у негативні думки мені не дають друзі та побратими, які постійно приходять провідати мене. У соціальних мережах кожного дня надходить багато повідомлень зі словами підтримки, я цього не бачу, але Оля всі їх мені зачитує. Радію, що в Україні є така підтримка. Я всім дуже вдячний”.