Коли забирали дитину, мама навіть не прокинулася. Олена Соколова про досвід роботи з сім'ями в кризі
Олена Соколова з 2013 очолює службу у справах дітей у Слов’янську. Жінка каже, її робота не проста, бо тісно пов’язана з болем за долю дітей, які живуть у родинах, що опинилися у складних життєвих обставинах. І це ніби просто слова, та за визначенням «складні життєві обставини» ховаються зранені батьками чи опікунами діти. За такими сім’ями постійно наглядають соціальні служби. Часом їм вдається попрацювати з дорослими так, аби родина залишилась разом, однак часто дітей доводиться забирати. Олена Соколова розповіла, чому вважає свою роботу важливою.
За 16 років роботи Олена так і не змогла звикнути до того, що діти стають часто не потрібними своїм батькам. Але так і не покинула роботу. Спочатку жінка працювала вчителькою, у 2007 році очолила притулок, а з 2013 працює у службі у справах дітей. Дитячі історії вона пропускає через своє серце вже 20 років.
Історія перша. Дитина вулиці
Олена почала працювати в притулку у Слов’янську у 2007 році. Тоді в Україні процвітала безпритульність. До притулків найчастіше потрапляли так звані діти вулиці. Неповнолітні йшли з дому, бо їх били, було холодно чи нічого було їсти, а батьки сварилися між собою чи з ними. Діти жебракували — і так намагалися вижити.
Олена Соколова
Таким був Андрій. Підліток не хотів жодних родинних стосунків, йому було краще десь вчепити шматок хліба та з’їсти в підвалі, аніж вставати вранці та збиратися до школи, пригадує Олена. Його ніколи не виховували.
«Такі діти, як Андрій, часто не розуміють, що таке застелити ліжко, як це — коли вимитий посуд, що в холодильнику має бути їжа. Він бачив постійно п’яну матір. І втікав. Йому доводилося шукати кращої долі надворі», — пояснює жінка.
Андрій кілька разів потрапляв до притулку, куди його привозила поліція з вокзалу, чи коли він вештався містом. За словами Олени, хлопець потребував розуміння, хотів, аби рідна людина його вислухала, обійняла, зрозуміла, порадила і підтримала.
«Я, вихователі, психологи притулку працювали з дітьми так, щоб вони відчували звичайне людське тепло, якого їм так не вистачало. Ми часто відверто спілкувалися з Андрійком, плакали разом, коли він ділився своїми душевними травмами. Я по-материнськи радила йому, ми разом обирали для нього навчальний заклад», — розповідає Олена.
Його матір позбавили батьківських прав, коли хлопець навчався в училищі.
Минуло 10 років. Олена зустріла хлопця в місті. Йому було приблизно 26. Красень, ніс на руках свою дитину. Коли побачив Олену, сам покликав. Вони обнялися.
«Він хотів поділитися, що працює, має сім’ю, згадував, як влаштувався на першу роботу й купив велосипед, — пригадує Олена. — Я привітала його з народженням дитини та сказала, що він молодець, може пишатися, що пройшов такий шлях».
Але й вони можуть часом спотикатися в житті. Досвід, набутий з неблагополучними батьками, може даватися взнаки. Так сталося з Настею.
Історія друга. Повторити гріхи мами
Мама Насті пиячила і часто залишала доньку голодною. Підлітком дівчина потрапила під опіку Олени до притулку. Це був 2009 рік.
Якщо мама хоче повернути дитину і виправляється, соцпрацівники допомагають і зберігають сім’ю. Але це був не той випадок. Маму довелось позбавити батьківських прав через суд. Настя ж вступила до училища й потрапила на повне державне забезпечення, у 18 ставши незалежною від притулку.
Олена намагається, аби вихованці притулку не повторювали помилок своїх батьків
Олена зустріла Настю в центрі Слов’янська у 2014 році. Дівчина вийшла заміж, народила дитину. Здавалося, все гаразд. Але за три роки служба у справах дітей отримала листа від містян. Мовляв, у нашому будинку якась жінка залишає дитину вдома надовго, маля плаче й нікому не потрібне.
«Ми виїхали за цією адресою. Виявилося, так вчиняє моя колишня вихованка. Вона побачила мене і злякалася. Одразу все зрозуміла. Запитала: «Ви заберете дитину?». Я їй сказала: «Настю, пригадай себе в притулку, як ти плакала, а я обіймала та втішала тебе. Казала, що у тебе все буде гаразд, а ти казала, що твоя дитина ніколи не потрапить у притулок. Вона каже: «Пам'ятаю». А я їй: «І що ми бачимо?». Вона почала плакати, обійняла мене й пообіцяла: «Клянуся — це не повториться».
Після розмови дитину залишили з мамою, але поставили на облік служби. Приїжджали до них упродовж кількох місяців, допомагали. Тоді Настя не жила з чоловіком, вони розлучилися.
Перед повномасштабним вторгненням Олена знову зустріла Настю в місті. Дівчина була красиво одягнута, доглянута, дитина також. Склалося враження, що у них усе гаразд.
«Вона знову обійняла мене і сказала: «Дякую за ті слова. Ви мене приземлили й нагадали, як може бути», — пригадує Олена. — Добре слово може врятувати життя дитини».
На жаль, часом й воно не спрацьовує, попри всі старання. Про історії жалю і безсилля Олені згадувати найважче.
Історія третя. Мама, якій байдуже, де її дитя
«У практиці був випадок, коли дитину вилучали, а мати навіть не пам’ятала цього — була надто п’яна. Коли прийшла до тями, прибігла з каяттям. Божилася, що такого більше не буде. Ми повірили, слідкували за нею, побачили позитивні зміни. І повернули дитину», — розповідає Олена.
Родину взяли на облік до служби і слідкували, коли ситуація нормалізувалася, родину забрали з обліку.
«Поки був нагляд, батьки боялися, не пиячили й виховували дитину. Як тільки це припинилося, усе повернулося. Ми співпрацюємо зі школами та садочками. Вони повідомили, що стався регрес. Це один із найсумніших моментів у роботі — коли дитина знову нікому не потрібна».
За словами Олени, мало батьків виходять із кризи. Коли служба через суд забирає дитину без позбавлення батьків батьківських прав, батьки мають рік на те, щоб виправити поведінку. Тоді вони можуть повернути дитину, знову ж таки, через суд.
Тоді треба шукати дитині родину, у якій вона буде оточена любов’ю. І такі історії є.
Історія четверта. Про мам, які народжують серцем
Якось у суботу о 20:00 Олені зателефонували колеги. Мовляв, у матері, сім’я якої вже знаходиться у них на обліку, вдома багато людей, чути дивні звуки, дитина плаче. Соцслужба виїхала на місце, хоч і був не робочий час.
У будинку були відчинені двері, брудно, розкидані дитячі та дорослі речі. Люди, які перебували у квартирі, вже пішли. Мати спала, а по ній лазило дворічне маля.
«Ми викликали "швидку", щоб їх оглянули лікарі. Дитина мала вагу, яка не відповіла віку, тож вона потребувала лікування та догляду медиків. Далі дитину віддали до центру соціально-психологічної реабілітації», — пригадує Олена.
Минула неділя й понеділок. Мама так і не поцікавилася, де її дитина. Минув місяць — глухо.
Зрештою, цю маму позбавили батьківських прав. А дитину всиновили: «Ми часто бачимо її. Оточена увагою, любов’ю. На серці радісно. Часто мама — не та, яка фізично дала життя, а та, яка народила серцем».
Олену гріють такі історії зі щасливим кінцем — коли вона бачить, як дитина в хорошій прийомній родині «розпускається, наче квіточка, після тієї сім’ї, де була голодна, принижена чи нікому не потрібна».
У практиці Олени навіть є випадок, коли колишні вихованці, яких колись узяли під опіку чужі люди, подорослішали, створили сім’ю, і самі взяли під опіку таких же дітей.
Історія п‘ята. Про внутрішню силу, яка не дає здатись
За майже 20 років роботи з дітьми Олена бачила, як поступово зникала безпритульність, натомість з’явилася інша категорія — сім’ї у складних життєвих обставинах. Наприклад, це люди, які не мають роботи, і не бачать способу вийти з кризи, тому заливають сум горілкою.
Олена пропускає історію кожної дитини через власне серце
Команда соцпрацівників тримає їх на обліку, приїжджає додому щокварталу, допомагає, чим може. Та якщо сім’я невиправна, дитині шукають прийомну родину або дитячий будинок сімейного типу (коли є батьки-вихователі, які ростять дітей разом у сім‘ї до повноліття, а в разі навчання дітей — до 23 років).
Після початку повномасштабного вторгнення росії Олені стало ще важче працювати. Команда служби у справах дітей мусила виїхати зі Слов’янська з початком великої війни. Насамперед вивозили особові справи дітей і архіви. Адже йдеться про безпеку та долі дітей. Раптом що, всі дані могли б дістатися окупантам.
Зараз працюють дистанційно і постійно консультують онлайн: «Коли родина (яка на обліку — Свої) виїжджає, ми не знаємо, куди. Не знаємо, у яку службу написати, що ця сім'я потребує уваги, щоби з дитиною нічого не трапилося. Ми витрачаємо багато часу на пошуки».
Одна з її підопічних сімей загинула під час обстрілу міста. Також є випадок, коли дитина бачила, як загинули її батьки. З нею працюють соціальні служби та психологи. Родичі взяли під опіку.
«Ми постійно бачимо біль і сльози. У нашій сфері довго не затримується той, хто не вміє слухати, співпереживати, співчувати й допомагати іншим. До служби у справах дітей приходять, коли все погано. З 24 лютого ми не усміхалися навіть. Тоді усвідомила, що в умовах війни всі потребують допомоги, але найбільше ті, хто допомагає іншим», — каже жінка.
Олена їздила разом з іншими працівниками служб у справах дітей з різних областей на відновлення. Психологи благодійного фонду «Голоси дітей», який займається цільовою допомогою дітям під час війни, працювали з соцпрацівниками, щоб їм стало хоч трішки легше.
Свої в Telegram 
