Ми звикли до бурятів по той бік фронту. Але найстрашніше бачити в полоні мешканця Донбасу
Іван Лагунін — підприємець з Мирнограда. З початку повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем в тероборону. Зараз наближає нашу Перемогу на фронті. Щоранку Іван прокидається з думками про це, аби продовжити займатися своїми справами, та поки що воює за свободу, волю та майбутнє українців і України. Свої поспілкувалися з Іваном про війну, фронт і найбільший страх бійця.
Настільки стриманих морально людей, як Іван Лагунін, треба ще пошукати. Він спокійний, врівноважений, лиш у чорній шевелюрі у молодого чоловіка багато сивини. З’явилася вона за цей рік. До війни Іван був підприємцем і займався тим бізнесом, що йому подобався.
«У мене така позиція: займайся тим, що тобі подобається. А якщо вдається так ще й гроші заробляти, це взагалі кайф. Тоді і життя буде в кайф. Я займався виробництвом тротуарної плитки, ковальською справою, був маркетологом у приватній діяльності своєї дружини. Вона офтальмолог. І я був у неї маркетологом. Ще один напрямок, що з’явився в мене перед початком війни, — туристичний бізнес. Для різнопланового бізнесу не вистачало часу, бо в добі лише 24 години».
Останні 3-4 роки Іван Лагунін почав займатися і громадською діяльністю. Разом з іншими підприємцями організував низку туристичних маршрутів Донеччиною. Серед них «Шлях позначений сіллю» та декілька гастротурів. Каже, що все, чому вчили його батьки, знадобилось, бо в родині, де поважають інтереси один одного, є можливість для самореалізації.
"Я один в родині, і все виховання батьків було тільки для мене. Сказати, щоб сильно балували, не скажу. Все було. І бився, й у інший спосіб з’ясовував свою роль на землі. Був звичайним хлопцем з Димитрова, що на Донеччині. Намагались батьки навчити мене музиці. Навчився і все. Не граю".
І ось така людина, як і кожен українець, вранці 24 лютого 2022 року розуміє, що краще б батьки навчили тримати в руках зброю і кидати гранати. Іван з батьком пішли до місцевого батальону територіальної оборони. Батько став командиром добробату. А Іван з мирноградськими та покровськими хлопцями відправився до “учебки”.
"Нас дуже гарно тренували. Інструктори були з-за кордону, і я за місяць став військовою людиною. І це при тому, що до цього жодної армійської підготовки в мене не було. В принципі, все, що нам дали на навчаннях, нам знадобилось. І кожного дня ми згадуємо: а ось це в учебці було. Я ніколи ні на кого не працював. Тільки сам на себе. Одразу якось було не звично — що мені кажуть, що мені робити. Але людина звикає до всього. Звик і я".
Виконує військовослужбовець Іван Лагунін завдання, про які казати не буде ні зараз, ні, скоріш за все, після війни. Каже, багато паперів підписували не розповідати про те, що роблять. Сказав лише, що іноді входить до складу бригад, які евакуюють людей.
“Ніяких слів ми для них не знаходимо. Завжди там обмаль часу і потрібно діяти швидко. І на камеру казати це, мабуть, не треба, але там одні "ждуни". У нас депресивний регіон. Хто хотів, вже виїхав. Інші чекають на "русский мир". Чи треба в такому випадку ризикувати життям і рятувати таких людей? Я про це не думаю. У мене наказ, я його виконую. Людині природньо помилятися, може потім вона про щось подумає. Зробить висновки. Частіше це не молодь, а люди більш старі, їм можна списати”.
Поруч зі мною місцеві чоловіки, шахтарі. Вони ходили на смерть на своїх підприємствах до війни, а зараз на фронті. На нашому напрямку хлопці зі всієї України. Всі відкрити, гарні хлопці, які один одному допомагають”.
Іван Лагунін розповідає про ворогів, які потрапляють в полон. Всі вони перелякані, що не дивно. І каже, що всі ми звикли до бурятів по той бік фронту. Але найстрашніше бачити в полоні мешканця Донбасу. Коли беруть у полон того, хто з Єнакієвого або з Макіївки, становиться не по собі.
“Все закінчиться нашою Перемогою. Ми всі чекаємо на контрнаступ. Коли ми переможемо, я візьму рюкзак і піду з дружиною в гори, на два тижні. І це будуть Кримські гори”.
Свої в Telegram 
