Родина Пилипенків вивезла з Маріуполя Сашка з синдромом Дауна. Зараз їм потрібна допомога cвоїх
Галина і Олександр Пилипенки з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення у них було стабільне і щасливе життя, яке миттю зруйнувала російська армія. З Маріуполя вони вивезли 65-річного Сашка, який має діагноз синдром Дауна, тим самим врятувавши чоловіка. Після року поневірянь країною родина нарешті “кинула якір” у Богуславі на Київщині.
Наша журналістка Ганна Курцановська побувала в гостях у Пилипенків. Галина і Олександр розповіли їй про те, як побудували свою квартиру власними руками, про знайомство з Сашком, про виживання у блокадному Маріуполі і від’їзд з міста, про вимушену подорож Україною і про те, як опинилися на Київщині.
Активні учасники молодіжного житлового будівництва
Я заздалегідь дізналася у Галини, який гостинець привезти для Сашка. ”Книжки про тварин з яскравими картинками”, — відповіла вона. На свій розсуд ще купила різних продуктів і цукерок. Як тільки я зайшла до будинку до мене підбіг чоловік з неймовірною щирою посмішкою. І міцними обіймами.
“Це наш Саша. Він дуже любить обійматися, але не з усіма, а тільки з хорошим людьми. Він їх одразу відчуває, ось як вас зараз”, — каже Галина.
Ми розміщуємося в одній з кімнат. Розмова йде невимушено й легко, ніби ми старі знайомі і зустрілися після тривалої перерви.
Пилипенки мешкали у центрі міста. Своє житло вони збудували власними руками, їхній будинок з червоної цегли біля автостанції №2 помітно виділявся серед типових будівель в цьому мікрорайоні.
Олександрові подобаються яскраві книжки
Олександр Пилипенко будував багатоквартирку у Маріуполі, де потім мешкала його родина
Олександр, якому зараз 69 років, каже, тоді був бум у молодіжному житловому будівництві. Гроші на це виділяли підприємства, зокрема завод важкого машинобудівництва, де чоловік був бригадиром верстатників, дефектоскопісткою на “Азовмаші” працювала і його дружина.
“Багатьох працівників звільнили від основної роботи заради будівництва, але мене це стосувалося, бо моя спеціальність на той час це була дефіцитною. Директор запропонував займатися будівництвом у вільний від роботи час, тож всі вихідні я проводив там. Галя теж брала активну участь, а теща допомагала в той час з донькою і сином. Новосілля у 4-кімнатній квартирі ми з Галею і двома дітьми відсвяткували у серпні 1990 року”.
Як познайомилися Галина і Сашко
Ще у родини був будинок у селі Широкине, який під час бойових дій у 2014 був зруйнований. Тоді ж родина залишилася і без автомобіля. Галина дуже важко переживала цю втрату, до того ж “Азовмаш” закрився і жінка залишилася без роботи. Після цього у неї навіть почалася депресія.
“Активно почала шукати роботу, але через вік всюди були відмови — тоді мені було більше 50-ти років. І коли я вже зневірилася, сусідка запропонувала доглядати за чоловіком з синдромом Дауна. Одразу відмовилася, бо я ніколи не спілкувалася з людьми, які мають такий діагноз. Але сусідка вмовила сходити і познайомитися. Я на той момент знала, що у Саші мати померла 31 грудня 2016 року і він залишився зовсім один, не рахуючи племінниці у Америці. Саме вона допомагала грошима на утримання Сашка і оплату комунальних послуг”.
Олександра у родині Пилипенків сприймають, як сина
Сашко у Маріуполі
Коли Галина прийшла на зустріч, Сашко одразу простягнув до неї руки, усміхнувся і обійняв. І у жінки йокнуло серце. З того дня Галина стала допомагати чоловікові.
“Крім мене була ще жінка, ми працювали по два дні. Основна відповідальність була на ній, а я була її помічницею. Вночі Сашко залишався сам, дивився телевізор, а потім лягав спати. Знав, що нікому не можна відкривати двері. А вдень ми готували їсти, прали, прасували, квартиру прибирали і спілкуватися”.
Деякий час чоловік придивлявся до Галини. І згодом зрозумів, що жінці можна довіряти.
“А я зрозуміла, що йому хотілося чимось займатися, бо Саша майже весь час був у чотирьох стінах і розвагами для нього були перегляд телевізора і читання газет. Він завжди показував мені, на що треба звернути увагу в газеті, наприклад, щоб я не забула перевести годинники на літній час. Знайшла клуб “Повір у себе” у колишньому дитсадочку на Бахчиванджи, думала, що будемо раз на тиждень туди ходити.
Сашкові подобалося у клубі "Повір у себе"
А виявилося, що клуб можна відвідувати щодня зранку до третьої години. Чим там Саша тільки не займався: і поробки з пшона, і свічки з воску, і навіть танцював. Час від часу вихованці клубу влаштовували концерти”.
Разом побороли коронавірус
Галина в усьому підтримувала Олександра. І навіть у жовтні 2020-го, коли чоловік захворів на ковід.
“Йому було дуже погано. Викликала "швидку", лікарка наполягає на терміновій госпіталізації. А я збираю речі і крізь сльози кажу, якщо так, то тільки зі мною. Лікарка дивується.
— Я була у контакті із Сашею.
— Вам не можна.
— Чому?
— У лікарні немає зайвого місця.
— Я буду на розкладачці спати, але щоб тільки поруч з ним".
Галина пояснює, що Сашкові на всіх етапах потрібна допомога, навіть у туалет він самостійно не зможе сходити. До того ж в той час у маріупольських лікарнях було багато хворих і медперсоналу катастрофічно не вистачало. Багато ковідних пацієнтів вмирало.
“Лікарка тоді запропонувала мені підписати документ, що я відмовляюся від госпіталізації. Я розуміла всі ризики — що у разі чого, вся відповідальність на мені, але вчинити інакше не могла”.
Саші потрібна була підтримка завжди
Олександр залишився вдома. Галина сумлінно дотримувалася усіх рекомендацій лікаря: давала ліки суворо по годинам, тричі на день робила уколи. І ретельно слідкувала за своїм здоров’ям, і на диво Галину ця хвороба обминула.
“Ми удвох знаходилися у квартирі Саші на карантині, чоловік купував продукти, ліки і все необхідне, пакети залишав біля дверей. Два тижні знадобилося, щоб виходити Сашка. З одного боку я, з іншого — коронавірус, а Саша посередині. І в цій нелегкій битві ми разом перемогли цю підступну хворобу. Він сильно схуд, ще деякий час швидко втомлювався, була сильна задишка”.
Палили меблі з червоного дерева і пили дощову воду
Незадовго до повномасштабної війни, коли у новинах розповідали про скупчення російських військ на кордоні, Галина місця собі не знаходила. Пропонувала чоловікові поїхати з Маріуполя, але Олександр казав, що якщо і буде щось, то не масштабніше, ніж тоді у Широкиному. Як же він помилявся…
“Моя дводенна зміна була 22 і 23 лютого. Коли почався обстріл міста, зателефонувала своїй напарниці, попросила не залишати Сашу одного, по можливості забрати до себе або ночувати у нього. Від обидвох варіантів вона відмовилася. Відтоді ми більше не спілкувалися, і що зараз з нею мені не цікаво”.
“Ми зібрали документи, деякі речі і переїхали до Саші. Його будинок був недалеко від нашого, але трохи у глибині, а наш зовсім скраю. До того ж він панельний, міцніший. І попервах ми вчотирьох ночували в коридорі. Спати вдавалося зовсім мало, бо здебільшого прислуховувалися до вибухів — далеко чи близько. Вже відключили воду, зв'язок, газ — не було нічого. На вогнищі готували їжу, збирали дощову воду або сніг, який розтоплювали. Ми сподівалися на “зелений коридор”, але надходили інші новини — Маріуполь оточений”.
У пам’яті Галини закарбувалося 8 березня. Місто горить, будинки понівечені, а чоловіки йдуть з квітами і всім жінкам, яких зустрічають, їх дарують. А ось її чоловік згадує, як з грецького ресторану “Еллада” він з сусідами виносив меблі, а вони були з червоного дерева. Розбирали їх і у вогонь, щоб приготувати їжу. А у нього серце краялося, бо деякий час Олександр працював з деревиною і знав вартість цього матеріалу.
18 днів печерного життя
У квартирі Сашка Пилипенки прожили до 10 березня. Того дня близько від будинку впав снаряд, і всі вікна у квартирі повилітали. А на вулиці — десятиградусний мороз. Більше до будинку на проспекті Будівельників вони не повернулися. Пізніше стане відомо, що через влучання снарядів під’їзд Сашка і сусідній знесуть, замість десятків квартир залишиться лише котлован.
Галина каже, через кишеньковий радіоприймач змогли зловити ефір з випуском новин.
Галина Пилипенко
“Ірина Верещук казала про евакуацію, називала три місця: адміністрація Іллічівського району, спорткомплекс і драмтеатр. Так як мешкали у центрі, то нам підходив саме театр. Я наполягала йти туди, бо власної автівки у нас немає, тож самостійно виїхати ми не зможемо. Тому розраховувала на організовану евакуацію”.
Почали збирати речі. Олександр ненадовго вийшов на вулицю і раптом повз проїжджає поліцейська машина, а з динаміка кажуть: “Нікуди не йдіть, "зеленого коридору" немає…” І все розповів дружині. Галина згадує, як плакала, думала, що чоловік все вигадав, щоб залишитися.
“У нашій квартирі вікон вже теж не було, але залишалися продукти. Взяли їжу і спустилися у підвал, а там вже були всі сусіди, десь 35 людей. У будинку на той час вже майже ніхто не жив, лише кілька людей, які були прикуті до ліжка. У підвалі нас зустріли добре, але місць вже не було. Чоловік приніс палети, спустили з квартири матраци, ковдри і подушки. А ще розбили прохід у сусідній підвал, згодом він нас врятує…
Єдине, що його доводилося відводити у туалет, у квартиру на шостий поверх. Інакше він не може”.
В одну з ночей Галина з чоловіком піднялися до себе. І в ту мить у квартиру на третьому поверсі сусіднього під’їзду прилетів снаряд. Почалася пожежа, вогонь перекинувся на верхні поверхи, далі на під’їзд Пилипенків. Полум’я дійшло і до їхнього поверху, вигоріла спальня. А коли вони спустилися у підвал, там було повно диму. Люди почали кашляти. Дітям зробили з ганчір’я пов’язки на обличчя і відвели у підвал іншого під’їзду. Через той прохід, який прорубав Олександр з сусідом. Згодом пожежа згасла.
“Жили надголодь, але моєму чоловікові це пішло на користь. У нього діабет другого типу і через вимушене голодування знизився цукор. Була антисанітарія, посуд витирали серветками, а про руки вже мовчу. Вели печерний образ життя”, — каже Галина.
“Діти підземелля”, — додає Олександр.
Атеїстка, яка повірила у Бога
У підвалі вони прожили до 28 березня. А днем раніше сталося диво, не інакше. До них завітав сусід, який мешкав поверхом вище, але переховувався у іншому підвалі. Сказав, що залишився один, бо всі рідні встигли виїхати, і у нього є два автомобіля, які просто дивом вціліли. Сусід сказав, що у другу машину потрібен водій і він тоді зможе взяти ще трьох людей, аби виїхати з Маріуполя.
Галина аж крикнула: “Так це ж ми! Якраз нас четверо і мій чоловік має багатолітній водійський досвід”.
Всі дороги Маріуполя у ямах, вибоїнах, всюди стирчать “хвости” від снарядів і ракет. Поки їхали, Галина пошепки і подумки молилася, щоб всі залишилися живими.
Перша зупинка у Мангуші. Там на ворожому блокпості людей змушували здавати відбитки пальців, роздягали, ретельно перевіряли документи. Ночувати довелося посеред поля у машини без їжі, без води і без можливості нормально сходити у туалет.
“Нужду справляли біля автомобілів, бо на узбіччя не можна — все заміновано. Вздовж автомобілів проїжджав водовоз, нам трохи дісталося води, але вона було коричневого кольору. Але ми ї такій були раді — змогли помити руки і умитися”.
Наступна зупинка у тимчасово окупованих Пологах Запорізької області. Галина одразу побігла в магазин, а там полиці ломляться від кількості продуктів. Купила чотири буханки хліба, палку ковбаси і воду. Каже, що це було свято після голодовки у Маріуполі.
“Поїхали далі. Я вже перестала рахувати кількість блокпостів. На блокпосту перед Василівкою попереду нас стояли 40 автобусів. Там нам сказали, що чекати треба добу, а то і більше. Знову почала молитися і, ви знаєте, потроху черга стала рухатися. І ми проїхали цей блокпост. Вночі 31 березня дісталися до Запоріжжя. Для цього нам довелося подолати велику кількість ворожих блокпостів. Майже на кожному перевіряли документи, заглядали у сумки. Потім дізналися, що пробути тільки дві доби у дорозі — це нам просто пощастило, бо люди діставалися на підконтрольну територію значно довше, деякі тиждень”.
Прихисток у дитячому садочку
Олександр, чоловік Галини, ще 50 років тому проходив строкову службу на кордоні, але і досі з деякими товаришами підтримує спілкування, навіть кілька разів зустрічалися. Так ось один з них зустрів родину у Запоріжжі, розмістив на ніч у себе. Наступного дня відвіз їх у село Вільнянського району до іншого товариша по службі.
Олександр і Галина Пилипенки
“Перший час ми відмивалися, відсипалися і від’їдалися. Нам хотілося їм якось віддячити. А як це зробити навесні у селі? Правильно — копали город, садили часник, цибулю тощо. Ми навіть думали в цьому селі залишитися, була порожня хата рідних мого армійська друга. Але коли почалися обстріли Оріхова, село знаходиться недалеко, фермери почали вивозити свою техніку. Потім зателефонував хазяїн машини, він із Запоріжжя поїхав до Чернівців і просив пригнати до нього автівку. Після нашого від’їзду сталося кілька влучань, в тому числі і у зерносховище”.
Дорогою до Чернівців зупинилися у Кропивницькому, там мешкав двоюрідний брат Галини. Але у телефонній розмові з’ясувалося,що він продав квартиру і переїхав до Києва.
“Брат порадив звернутися до міської адміністрації, там нас направили до школи, де нас нагодували. А звідти — до дитячого садочка, який переоблаштували під прихисток для переселенців. Нас зареєстрували. На другому поверсі дві великі кімнати, в кожній десь по 10 людей. Спали на дитячих ліжках, туалет один на всіх. Годували тричі на день — здебільшого це були макарони і суп або борщ, і більше нічого. На жаль, доступ до кухні був закритим. Зареєструвалися, як переселенці. Нас попередили, щоб шукали житло, бо прихисток у дитсадочку тимчасовий. Місяць пошуків нічого не дав: те, що пропонував ріелтор, було для нас надто дорого.
Одного дня розговорилися з місцевою бабусею, розповіли їй про свою проблему. Наступного дня вона познайомила нас з чоловіком, вони разом відвідують церкву, і він у селищі Новгородка, це за 30 кілометрів від Кропивницького, погодився здати свою двокімнатну квартиру. Ми одразу погодилися, правда, квартира була без меблів. Але ця проблема вирішилася завдяки добрим людям, які віддали і ліжка, і шкаф, і стіл зі стільцями. А сусіди принесли посуд і одяг, ще нас і підгодовували. Щоб трохи відволіктися, почала допомагати волонтерам — сортувала овочі та зелень для бійців на передову, колола горіхи тощо”.
Епопея з виплатами
Там вони прожили 9 місяців. Сашко захворів, лікарі діагностували запалення легенів, з’ясувалося, що тому причина грибок. Знову почалися пошуки житла, але потрібного варіанта за адекватні гроші не було.
“Поки тривали пошуки, я зайнялася оформленням документів по догляду за Сашею, зайвими гроші не будуть. Бо у Саші тільки його пенсія по інвалідності, немає навіть виплат по втраті годувальника. Але потрібна була довідка від МСЕК (довідка медико-соціальної експертної комісії — це документ, який засвідчує групу інвалідності та ступінь втрати працездатності — Свої), а вона залишилася у Маріуполі. Запропонувала пройти ще раз комісію.
Саша перед одним з виступів у Маріуполі
Відмова, бо комісія проводиться один раз і довідка видається відповідно теж — один раз на все життя. Після довготривалих розмов і вмовлянь нам все же таки пішли на поступки, як виключення. У лютому Сашко отримав першу виплату по догляду за ним. З переселенськими виплатами у всій нашій родини теж були проблеми — п'ять місяців не виплачували, але нещодавно всю заборгованість нарахували”.
Сонечко, яке заряджає позитивом
Щодо Сашка — він для родини Пилипенків, як син. Хоча Галина з ним однолітки — у вересні минулого року разом відсвяткували 65-річчя. Можливо, Сашко — один із довгожителів серед українців з синдромом Дауна. Він погано чує, не чітко розмовляє, але при цьому вміє читати. Особливо Сашкові подобаються книжки з яскравими ілюстраціями тварин. А ще розмальовки. І писати теж вміє.
Сашко дуже позитивний
Сашко вдома у Маріуполі. Йому подобаються розмальовки
“Постійно мені пише записочки зі словами: “Саша любить Галю”. А ще “Саша любить дом”. Цей, куди нас долею занесло 13 лютого. Будинок у Богуславі був придбаний маріупольською організацією “Повір у себе” за гроші меценатів. Передбачалося, що в ньому будуть жити родини з Маріуполя, які відвідували в мирні часи клуб і яким потрібен прихисток. І цією сім’єю стали ми”.
Пилипенки називають Сашка не інакше, як “наше сонечко”. Кажуть, що Сашко у важкі часи не дав їм впасти в апатію і опустити руки. Він щоранку виходить зі спальні і каже: “Доброго ранку! Це я”. І щиро посміхається. Сашко любить бавитися з кішкою — вона приблудилася до родини ще у Новгородці.
Журналістка Свої Ганна Курцановська у гостях у родини Пилипенків
І хоча Сашкові вже 65 років, він вважає себе маленьким. Перебуваючи у підвалі, коли над містом було чутно літаки, Сашко міцно притискався до Галини і пошепки повторював: “Війна… Війна…”
Щовесни Сашко нагадував Галині, що треба їхати до батьків, вони поховані на Старокримському кладовищі. І ця весна не стала виключенням: Сашко питає Галину, коли вони зможуть повернутися у Маріуполь. А відповіді немає…
У будинку, де зараз мешкає родина, застаріла техніка, а саме холодильник, пічка і газовий котел. На благодійній платформі Svoi.Fund ми відкриваємо збір для родини Пилипенків.
Ціль — 55 000 гривень на техніку:
- картка Monobank: 5375 4112 0512 0699
Або переходьте за посиланням на Банку
Свої в Telegram 
