Оксана Мироненко зшиває нерви поранених захисників. Вони знову можуть рухати руками та ногами
Вже понад рік в Івано-Франківську працює перший в Україні добровольчий шпиталь "Брасс". Тут з початку повномасштабної російсько-української війни надають безкоштовну медичну допомогу захисникам і цивільним. Серед медиків шпиталю двічі переселенка з Луганщини Оксана Мироненко. Вона — хірург, ортопед-травматолог. Її досвід з воєнними травмами почався ще у 2014, коли війна почалася у Луганську. Оксана робить складні операції — невроліз, зшивання та пластику периферичних нервів.
За статистикою, кожне третє поранення під час бойових дій — це мінно-вибухові травми, вогнепальні та осколкові ураження кінцівок. Через високу потребу лікування нетипових ушкоджень ортопед-травматологія стала ключовим напрямком шпиталю "Брасс": тут виймають уламки після мінно-вибухових травм, лікують наслідки кульових поранень, переломів кісток, пошкоджень м’язів, сухожиль, нервів, дефекти тканин, роблять артроскопічні операції, пластику рубців, займаються підготовкою до протезування після втрат кінцівок.
Свої поспілкувалися з Оксаною Мироненко про початок війни росії проти України та лікування захисників.
Щасливе життя до створення “ЛНР”
Свого часу Оксана Мироненко закінчила Луганський державний медуніверситет, за її плечима 18-річний лікарський досвід. Основні напрямки роботи — реконструктивно-відновлювальні операції на кінцівках.
Заміжжя, до речі, чоловік Станіслав теж лікар ортопед-травматолог, народження двох дітей, улюблена робота (хірург кисті в місцевій лікарні), власний будинок на березі Ольхівки, кіт, собака. Так було до весни 2014 року, до часткової окупації Луганської області.
Оксана і Станіслав
“Я з чоловіком залишалася у Луганську. Кожного дня ходили на роботу: тоді до нашої лікарні привозили дуже багато поранених цивільних. Наш регіон промисловий, багато шахт, на яких час від часу ставалися аварії, тому з високоенергетичними травмами вже мали справу. До речі, високоенергетичні переломи кісток кінцівок — одні з найскладніших травм у травматології. Тому для нас військова травма не була новою”.
Ситуація у Луганську з кожним днем ставала напруженішою, і залишатися у місті людям з проукраїнською позицією було небезпечно. Тому дітей вивезли батьки в безпечне місце, а подружжя лікарів залишилося в Луганську, бо військовозобов'язані медики мають прибути на місце роботи в разі виникнення надзвичайної ситуації до отримання подальших інструкцій.
“Протягом двох місяців в окупації з чоловіком виконували свій обов’язок без зв’язку, електрики, води і цивілізації. Виїхати з Луганська було неможливо через брак лікарів, а ще не випускали тих, хто перебував у місті”.
Спочатку жили у знайомих у Києві, потім орендували житло. І лише у 2019 році переїхали до власного будинку у Бучі. Але після повномасштабного вторгнення родині Лобач-Мироненко довелося кинути й цей дім.
Батьки приїхали у Бучу відсвяткувати річницю шлюбу
На початок повномасштабного вторгнення батьки Оксани були з нею.
“23 лютого 1979 року вони одружилися, це завжди для них була особлива дата. Мама з татом залишалися жити у Щасті, будинок там до початку першої війни був дачею, потім — головною “батьківською хатою”, де доживали бабусі і дідусі, збиралися всі на свята. Ми з сестрою Юлією довго просили їх приїхати до нас, бо, аналізуючи новини, на душі було неспокійно. Батьки якраз на 43-ю річницю свого шлюбу дісталися до Бучі, а вночі російська армія почала бомбардування”.
Батьки Оксани перед повномасштабною війною приїхали зі Щастя до Бучі, аби відсвяткувати річницю весілля
Коли стало зрозуміло, що ворог заходить до Бучі, Оксана з чоловіком та дітьми, а також її сестра з сім’єю поїхали до друзів у Київ. Доньки благали батьків їхати з ними, але мама з татом вирішили залишатися у Бучі. В клініку, де працювала сім’я травматологів, вже почали привозити поранених. Оксана розуміла, що далі буде тільки гірше. Нарешті батьки погодились — виїжджати вирішили 4 березня, забрати дітей в Києві, поїхати на захід країни.
“А ми мали залишитися на роботі. Тоді в Бучі ще був мобільний зв'язок, тож дорогою батьки розмовляли то зі мною, то з Юлією. Але виявилося, що запланованою дорогою вже не можна проїхати, її закрили майже перед їхнім автомобилем. Тоді мама згадала, що з Бучі у бік Києва є ще один шлях, який вже кілька годин ворог обстрілював. Але вони про це не знали… Коли по їхній автівці почали стріляти, батьки спочатку вибігли з неї. Вони хотіли знайти якесь укриття, але сховатися не було де, тому повернулися до машини. Весь цей час на зв’язку з батьками була сестра Юля. Вона чула постріли, автоматні черги та вибухи”.
Мама загинула, тата прооперувала
Наталія Володимирівна загинула одразу, Андрія Петровича поранило. Чоловік на якийсь час знепритомнів. Донька Юлія через телефон все це чула, намагалася докричатися до батьків. Якоїсь миті тато її почув, отямився. Спочатку він думав, що дружина поранена, і хотів витягти її з машини. А потім зрозумів, що їй вже не допомогти. Чоловік встиг схопити телефон, документи, вискочив з машини та побіг до найближчого будинку. На щастя, там була відчинена хвіртка, і чоловік зміг сховатися в сараї. За кілька хвилин їхня машина вибухнула.
Мама Оксани і Юлії Наталія Соколовська
Телефоном Оксана розповіла батькові, як перев’язати поранену руку, визначила по маршруту його місцезнаходження. Потім зверталися в усі служби та інстанції, але допомогу отримати через активні бойові дії було неможливо. Андрія Петровича врятували звичайні люди, з якими знайшли зв'язок через волонтерів. Вони під обстрілами забрали чоловіка до себе, надали медичну допомогу, дали прихисток.
На ранок чоловік із перев'язаною головою та білою ганчіркою пройшов через ворожі блокпости до Ірпеня, потім друзі довезли його до Романівського моста, звідти вже зять забрав до Києва. У лікарні “Добробут”, де Оксана працює з 2016 року, донька сама прооперувала батька. І наступного ранку із запасом медикаментів та інструментів вся родина виїхала на захід України, опинилася у Івано-Франківську.
У чому унікальність патронатної служби “Азову”?
За словами Оксани, тоді всередині неї була порожнеча, і щоб її заповнити, треба було щось робити. Вона з чоловіком приєдналася до патронатної служби “Азову”.
“У шпиталі “Брасс” лікували поранених бійців, і ми долучилися до цієї справи. Згодом чоловік у цій службі посів керівну менеджерську посаду — він займається організацією лікування поранених, медичним розподілом по лікарнях країни. Я йому в цьому допомагаю. Насправді, це колосальна робота: пошук лікарень і медикаментів, пошук лікарень зі спеціалістами різних напрямків, домовленості про трансфер поранених, про якісні розхідні матеріали, обладнання, реабілітацію і, у разі потреби, протезування.
Оксана з пацієнтом
Сама патронажна служба "Азову" — це унікальна організація, яка турбується про поранених та загиблих воїнів, їхніх родичів, забезпечує лікування, реабілітацію, побутові потреби. І ніколи не кидає своїх героїв — всі важкопоранені після реабілітації соціалізуються та продовжують працювати на посадах, які вони можуть обіймати за станом здоров'я, діти та родичі загиблих отримують допомогу. Такий підхід до захисників, традиції та досвід має розповсюджуватися на всіх військових, що воюють за Україну”.
Оперує під мікроскопом пошкоджені периферичні нерви
Оксана Мироненко вже майже рік живе на два міста — і у Івано-Франківську, і у Києві вона оперує поранених. Оксана — одна з небагатьох медиків в Україні, які спеціалізуються на оперативному лікуванні пошкоджених периферичних нервів. Такі операції, за її словами, на витривалість, бо сама операція триває кілька годин, процес відбувається під мікроскопом і вимагає чіткості, зосередженості й терпіння, далі тривала реабілітація і очікування на результат.
“Так історично склалося в українській медицині, що нейрохірурги в основному займаються центральною нервовою системою, тобто головним та спинним мозком. Саме на цьому робиться акцент при навчанні на нейрохірургів у медичних закладах, а на периферичні нерви не звертається увага. До того ж, травматологи у своїй роботі намагаються не допустити пошкодження нервів, тобто навіть їх не бачать, обходять поки працюють над кістками або сухожиллями. І у них навіть існує атлас доступів, щоб обійти периферичний нерв. І нервами на верхніх кінцівках займаються хірурги кисті, на нижніх — майже ніхто”.
Операції на нервах потребують максимальної чіткості і зосередженості і проводяться під мікроскопом
Пошкодження нервів при мінно-вибухових травмах трапляється у кожного третього пацієнта, але діагностика, як правило, відкладається. Бо перш за все лікарі звертають увагу на пошкодження кісток, шкіри, м’язів. І лиш через певний час можна виявити пошкоджені нерви та визначити покази для оперативного втручання, аби їх вилікувати.
“Пошкоджений нерв для кінцівки — це дуже погано, бо зникає чутливість кінцівки, присутній больовий синдром, який не знімається звичайними знеболювальними, а при сильних ушкодженнях нервів кінцівки перестають функціонувати. Тобто поранений не може рухати ногою чи рукою. І через важкість та масивність поранень кожен пацієнт потребує індивідуального підходу і скорішого оперативного втручання, під час якого будуть встановлені характер і ступінь пошкодження, і одразу вирішена проблема”.
Лікування і відновлення нервів - дуже важливе для функціонування рук і ніг людини
За словами лікарки, щоб поставити пацієнтів на ноги, не достатньо лише хірургічного втручання. Адже результати операції можна побачити не одразу, а тільки через декілька місяців. Потрібна тривала якісна реабілітація під наглядом хірурга і психологічна підтримка.
“А ще завжди звертаємо увагу на зовнішній естетичний вигляд післяопераційних рубців, адже це теж позитивний фактор в реабілітації. Індивідуальний підхід, турбота і спілкування — це ключові принципи моєї роботи з пацієнтами”.
У цьому переконався 27-річний Ярослав з позивним “Крест”. З 2014 по 2017 він служив у “Азові”. На початку повномасштабної війни вступив в ТРо “Азов”, зараз це 3-я окрема штурмова бригада. Поранення правої руки, а саме ліктьового нерва, Ярослав отримав 3 березня 2022 у Бучі, коли він з побратимами зустрів колону росіян з боку Ворзеля. На додачу отримав ще два кульових поранення і сім уламкових.
"Крест" повернувся у стрій після операції
“Спочатку операцію на руці зробили в одній з лікарень Києва, але там периферичний нерв не чіпали. Його у шпиталі “Брасс” вже зшила Оксана. Реабілітація тривала майже рік, і вже два місяці як я у строю у складі штурмової бригади у Бахмуті”.
Благодійний фонд на честь рідної людини
Хірургію і турботу про пацієнтів у першому добровольчому шпиталі “Брасс” і у клініці “Добробут” Оксана Мироненко поєднує з благодійністю.
“При клініці “Добробут” діє благодійний фонд “Добробут-Фундація”, в ньому я, як менеджер і фандрайзер, шукаю гроші на лікування людей, постраждалих від війни, і, якщо треба, сама їх оперую. У нас у фонді є така опція, коли лікар може відмовитися від свого гонорару і у такий спосіб зменшиться вартість лікування для пацієнта і благодійників. Це надає можливість прооперувати і вилікувати у клініці більше людей. Ми намагаємося зробити життя поранених на війні більш функціональним — і морально, і фізично. Щоб у нас було меньше людей з незворотніми змінами, життя яких і так змінила війна”.
Разом із сестрою Оксана заснувала благодійний фонд “Наш сокіл”. За рік допомогу тут отримала майже тисяча переселенців, більшість з яких — маломобільні, літні, одинокі, яких евакуювали на Івано-Франківщину.
“Спочатку ми з потягів знімали маломобільних переселенців, знаходили їм тимчасове житло, знаходили для них лікарні. Люди такої категорії і досі приїжджають на Франківщину, тож роботи вистачає. Також надаємо гуманітарну допомогу у вигляді продуктів харчування, предметів гігієни, медикаменти. Відправляємо адресно переселенцям, які не можуть дійти або доїхати до великих штабів чи хабів і отримати допомогу. Багато допомагаємо у Миколаївській і Херсонській областях через пошту. Через наш благодійний фонд залучаємо кошти, щоб знайти ліки для військових, витратні матеріали, варіанти лікування. Як травматолог, розумію — зараз, щоб відновити функцію кінцівок, потрібні оперативні втручання з використанням імплантів. Тому наразі шукаємо благодійників, які готові допомогти нам придбати імпланти для військових і цивільних, які ми потім передаватимемо у лікарні безпосередньо для конкретного пацієнта. Також фонд отримує багато гуманітарних медичних виробів з усієї країни та світу, потім все це сортуємо і розподіляємо по шпиталях, в тому числі польових і прифронтових, по різних евакуаційних бригадах”.
Оксана Мироненко каже, що під час війни будь-яка допомога потрібна.
“Тому буду надавати всю можливу допомогу всім, поки у мене на це є сили і можливості”.
Якщо вам потрібна допомога українського добровольчого хірургічного шпиталю "Брасс", то ви можете звернутися до них, зателефонувавши, або написавши у інстаграм.
Свої в Telegram 
