Це татуювання на руці — частинка того, мого Маріуполя, не знищеного росією. Місця мого життя і сили

Нехай летять снаряди — нікуди не поїду з Маріуполя
У розмові Катерина перш за все згадує давні події, зокрема серпня 2014-го. Тоді серед місцевих ходили чутки, ніби з Новоазовська буде наступ і Маріуполь знову намагатимуться захопити (військові ЗСУ звільнили Маріуполь 13 червня 2014 року, до цього містом керували російські найманці протягом майже двох місяців — Свої).
"Ми жили на "Черемушках", квартира була на дев’ятому поверсі, всі вікна виходили на аеропорт. Тоді у всіх були зібрані тривожні валізи і всі були на "низькому старті". Ми поїхали: спочатку були під Бердянськом, потім оселилися у друзів в Одесі. Не дуже нас прийняли місцеві, від багатьох тоді чули у спину "донецьке бидло". Через 2 місяці повернулися додому і тоді я сказала: "Нехай над головою летять снаряди, але з Маріуполя вже нікуди не поїду!"
Як же Катерина помилялася. Перші снаряди полетіли у 2015 році. Зранку 24 січня російські війська обстріляли житловий мікрорайон “Східний”. Тоді загинуло 29 людей, ще 92 отримали поранення. Серед загиблих та поранених родини, підлітки, діти. Серйозно постраждала маленька дівчинка Мілана, яка згодом стане символом незламності Маріуполя.
Катерина у рідному Маріуполі біля драмтеатру
Катерина тоді була на п'ятому місяці вагітності, чекала народження другого сина. Та попри цей обстріл, родина жінки не поїхала з міста.
Одні не вірили у повномасштабну війни, інші — навпаки
Але минуть роки й на Маріуполь з літаків полетять багатотонні бомби. І заради порятунку життів двох синів і власного Катерині все ж доведеться поїхати з улюбленого міста Марії.
"Я працювала в територіальному медичному об'єднанні Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області. Наші пацієнти: поліціянти, бійці різних підрозділів, в тому числі “Азову” і маріупольської частини №3057. З багатьма зав’язалися дружні стосунки, спілкувалися вже не тільки як лікарка з пацієнтами. Десь за тиждень до 24 лютого ширилися розмови, що в "сірій зоні" відбуваються провокації: з ворожого боку на позиції українських військових прилітають снаряди. Вони провокували наших хлопців, а ті не відповідали. Була тиша. Одні казали, що нічого не буде, що, як завжди, побрязкають зброєю на кордоні. Інших насторожувало скупчення військової техніки й живої сили, тому вони не були каті категоричні, як перші".
У приміщенні “Нової пошти” облаштували морг
"Вони приганяють ту техніку начебто на навчання, але вони всі ці роки її не забирають, тобто стягують ще і ще. Вона скопичується, і колись це все повинно буде прорвати", — так казав Катерині один з друзів-військових. І це сталося 24 лютого. Російська армія розпочала велику війну проти України.
"О четвертій ранку зателефонував друг, він бойовий медик з НГУ, сказав, що відправляє дружину до рідних на Харківщину. А потім читаю новини, а те містечко, куди ми збиралися, теж вже обстрілюють. Машина приїхала: за кермом дружина товариша і її подруга з двома маленькими дітьми, одна з них ще немовля. Ми вирішили залишитися. У нашому будинку був підвал, запаси їжі та медикаментів теж були. На "Черемушках" до 28 лютого ще працювали магазини, тому можна було все купити".
Катерина з синами
Ще у 2015 році після обстрілів родина переїхала жити у приватний будинок. У ньому був підвал, де спочатку переховувалися четверо дорослих і стільки ж дітей віком від 3 місяців до 7 років. І ще двоє котів. Підвал був з окремим виходом, тому там було дуже морозно. Спали в одязі на палетах, застелених ковдрами. Обстріли в мікрорайоні “Черемушки” були постійно.
"Ми вважали, це через те, що околиця міста. Коли зникло світло, одразу люди почали мародерствувати. Несли все — одяг, взуття, іграшки. Що треба і що не треба. А у мене в голові було лише одне питання —навіщо?"
Кілька разів Катерина ходила на роботу. Точніше бігла під мінометними обстрілами. Там були два 19-літрових бутля з водою, залишки їжі. А ще важливі документи, ноутбуки. У квітні окупанти розбомбили лікарню, вщент зруйнували весь мікрорайон "Черемушки".
Щодня у підвалі лікарні людей ставало більше. Сюди приходили ті, чиї домівки згоріли або знищені.
"Копати землю було нереально, бо на вулиці була мінусова температура. Потім тіла померлих зносили у приміщення “Нової пошти”, вона була тоді наче морг. Про це я знаю зі слів своїх сусідів, з якими поруч мешкала у багатоповерхівці до переїзду у приватний будинок".
Виїхали завдяки гуманітарному коридору
Катерина згадує ті дні, наче життя у паралельній реальності. Астрал. Без зв’язку, без води та інших благ цивілізації. І під постійними обстрілами.
"Я люблю будувати плани, коли все контролюю. А тоді ані планів не було, ані розуміння, що робити далі. Знала одне — потрібно вивезти дітей. Але як і куди? Ніхто не міг дати відповіді на ці два питання".
Біля одного напівзгорілого будинку ледве пробивався мобільний зв’язок. І додзвонитися можна було лише тому, хто знаходився за межами Маріуполя. Катерина наполегливо набирала різні номери і перший, кому вона додзвонилася, був троюрідний брат, який мешкав у Києві. На календарі було 15 березня.
"Він кричить мені в трубку: “Катю, молодець, ви виїхали”! Я кажу, що ми у Маріуполі, що зловила зв'язок і не знаю, куди виїжджати. Брат розповів про гуманітарний коридор, описав мені цей коридор, як їхати через Мелекіне, Мангуш, у бік Бердянська і на Запоріжжя. Я йому кажу, що не можу ризикувати дітьми. Мені було так страшно, бо ніяких офіційних сповіщень про цей гуманітарний коридор не було. І тут зв’язок з братом обірвався…"
Наступного дня до Катерини приїхали двоє товаришів, вони військові медики, і на той момент були поруч з її будинком.
"Взагалі-то, їх четверо. У один з днів на автівці з червоним хрестом вони разом потрапили під обстріл і розбіглися хто куди. На жаль… Вони запитали, чому не виїжджаю, бо з міста люди їдуть великими колонами".
В цей же день, 16 березня, Катерина з родиною поїхала з улюбленого Маріуполя. В дорозі вони були 27 годин. Без зупинок, у колоні, яка тягнулася на десятки кілометрів. Наприкінці наступного дня вони доїхали до Запоріжжя.
"Мені було важко усвідомити, що мій Маріуполь знищений, випалений, зруйнований. Цей біль і досі всередині мене не вгамується. Я народилася в Маріуполі, тут навчалася, закохалася, тут народилися сини. Місто, де мені знайома кожна стежинка, кожна травинка, кожен камінець. Тут мені все було знайомо — люди, вулиці, парки. А море? Це моє місце сили, де можна було попити каву і побути з собою наодинці. Це я вже зараз усвідомила, що того Маріуполя вже ніколи не буде. В майбутньому буде, але вже інший Маріуполь. І він буде вже не мій".
"Мілана" в пам’ять про Маріуполь, якого вже не буде
На пам’ять про Маріуполь Катерина зробила татуювання на лівій руці — мурал під назвою "Мілана". У 2018 році київський стріт-арт художник Саша Корбан на 15-поверховому будинку по проспекту Миру зобразив тендітну дівчинку, чиє життя скалічила і зробила сиротою війна. Історія шестирічної Мілани трагічна — у 2015-му під час обстрілу окупаційними військами маріупольського мікрорайону "Східний" загинула жінка, яка собою прикрила свою доньку Мілану.
"Все життя я ходила з чистим тілом і завжди вважала, що татуювання роблять лише закомплексовані люди. Сказав би мені хтось раніше, що я зроблю татуювання, та ще таке велике, не повірила б. Але коли ми виїхали спочатку до Запоріжжя і потім до Черкас, у мене був такий настрій, що мені захотілося на собі залишити якусь частину Маріуполя.
Катерина обрала "Мілану", бо вона стала для неї символом незламності
Обрала цей мурал. Для мене цей стінопис — символ незламності. Символ жаги до життя, боротьби за своє життя. Якщо шестирічна дівчина змогла пережити жахи війни, то і я зможу".
Кілька разів до Катерини підходили незнайомі люди й казали, що знають або читали про цей мурал. 5,5 годин тривала робота, до речі, майстер виявився теж переселенцем — він через війну переїхав з Харкова до Черкас.
Окупанти знищили все, що було мені таким дорогим
На початку листопада 2022 року окупанти знищили "Мілану". Вони виправдовували знищення муралу "відновлення теплового контуру" багатоквартирного будинку. На відео видно, як будівельники повністю закрили утеплювачем всю стіну, де була намальована Мілана.
"Я не думала, що мурал знищать, бо будинок, на якому він намальований, майже цілий. Пам'ятаю, був такий ролик, коли по проспекту Миру їде один з рашистських воєнкорів і коментує, що він бачить. Проїжджає будинок з муралом і каже: "О, якесь дівчисько з ведмедиком в руці". Я тоді була така зла, що слів не вистачало. Ти навіть не розумієш, що це за дівчинка і який сенс несе цей мурал. Думала, що його не чіпатимуть, бо вважатимуть, що це просто дівчинка з ведмедиком. Але ж вони знищують все, не залишають нічого. Всю історію міста, всі значущі місця, все, що нагадувало справжнім маріупольцям про їхнє місто".
Катерина цим татуюванням на своїй руці хотіла залишити в пам'яті той Маріуполь, який у неї був у мирному житті. Щоразу, коли вона стоїть перед дзеркалом, дивиться на татуювання і бачить Мілану, Катерина подумки говорить одну лише фразу:
