Маріуполець Дмитро Бобровський заснував фонд "Місія Хелп". Він допомагає переселенцям і військовим
Дмитро Бобровський народився в росії. Коли вперше побував в Україні, закохався в неї і у 1993 році переїхав до Маріуполя. Там одружився, з родиною відкрив невеличку кав’ярню. Коли у 2014 році розпочалася російська агресія проти України, остаточно вирішив відмовитися від російського громадянства. Два роки йому знадобилося, аби отримати український паспорт.
Повномасштабне вторгнення Дмитро з родиною зустріли в Маріуполі. Під постійними обстрілами дивом вижили. В середині березня їм вдалося вибратися з блокадного міста і евакуюватися до Дніпра. Тут Дмитро заснував благодійний фонд "Місія Хелп", який опікується постраждалими від війни та військовими.
Єдина поїздка до Маріуполя стала доленосною
Дмитро Бобровський родом селища Сокол, що у Магадані. Це невелике авіаселище. Тож його батьки опановували льотні професії. Їхнім шляхом пішов і Дмитро. Відслужив в армії і пішов працювати. Дмитро каже, у 80-90-х у нього був рейс на Київ. Тоді він вперше побував в Україні. Країна йому дуже сподобалась і він закохався у Київ. Вже тоді у чоловіка промайнули думки про переїзд.
"У мене були знайомі з Маріуполя, тоді ще Жданова. Якось вони запросили мене до себе у гості. Я приїхав тоді, думав, що трохи погостюю, відпочину на морі. Та поїздка стала для мене доленосною".
Тоді в Маріуполі Дмитро зустрів свою майбутню дружину. І у 1993 році остаточно вирішив переїхати до міста біля моря.
Дмитро з дружиною
"Я оформив вид на проживання. Працював в різних місцях: і на заводі "Азовмаш", і майстром по ремонту взуття, і в Маріупольському порту. Згодом почав схилятися до християнської віри, служив у республіці "Пілігрим". А у 2012 році став пастором".
Також родина Дмитра мала невеличкий бізнес — власну кав’ярню.
"Глобально волонтерством ми ніколи не займалися. Та допомога людям стала нашим стилем життя. Ми опікувалися літніми, допомагали у зборах на лікування. Волонтерство та бажання робити користь людям йде від християнства. Тож тоді слово "волонтер" ми не застосовували до себе: просто робили те, що в наших силах задля покращення життя нужденних".
Найщасливіший день — коли я отримав громадянство України
У 2014 році, коли розпочалася російська агресія проти України, Дмитро остаточно переконався, що хоче розірвати всі відносини з рф.
"Я вирішив відмовитися від російського громадянства. Мені було боляче від того, що росія чинить такий злочин проти України. І хоча мене переконували в тому, що змінювати громадянство немає сенсу, я зібрав необхідні документи і того ж року розпочав процедуру".
Дмитро каже, аби отримати українське громадянство, він пройшов важкий шлях.
"Спочатку хотів отримати громадянство за родинним зв’язком. Моя бабуся народилася та виросла в Україні. Та в 30-их роках її родина потрапила під розкуркулювання. Аби врятуватися, були вимушені бігти з країни. Коли бабуся зустріла мого діда, вийшла за нього заміж. Він пожалів її та допоміг зробити нові документи, згідно з якими в графі місця народження вписали Волгоградську область. Встановити наші родинні зв’язки на місцевому рівні не вдалося".
Тож Дмитро подав документи у Києві. Каже, тоді за часів президентства Януковича отримати громадянство було практично нереально.
В 2016 році Дмитро отримав український паспорт
"Та я не здавався. У паспортному столі мене вже практично всі знали, бо я робив все, аби отримати український паспорт. Та якось в одному з супермаркетів, коли стояв у черзі, зустрів працівницю паспортного столу Олену. Вона так голосно та радісно закричала, що Порошенко підписав указ про надання мені громадянства, що люди, які були поруч із нами, почали аплодувати. Це був один із найщасливіших днів. У 2016 році я офіційно став громадянином України".
Ми просто стали заручниками окупантів
У те, що в країні розпочнеться повномасштабна війна, Дмитро не вірив.
"З 2014 року ми були прифронтовим містом. По суті вже звикли до цих умов і навіть подумати не могли, що далі на нас чекатимуть такі страшні події. Хоча я розумів, що конфлікт затягнувся і має бути його логічне завершення. Та мені здавалося, що це будуть якісь дипломатичні перемовини. Не виключав залякування, навіть загострення на лінії фронту. Та до таких масштабів я, як і переважна більшість українців, не був готовий".
Та, Дмитро каже, що події 24 лютого не зламали його.
"Я просто це прийняв і вірив, що за декілька місяців все закінчиться. Та кожного дня ситуація в Маріуполі та й в інших містах погіршувалася. Наше місто за декілька днів опинилося в блокаді. І саме це призвело до таких кривавих подій. Я в жодному разі не хочу якось виокремити Маріуполь і казати, що він постраждав більше всіх. Та головна його відмінність від інших міст полягає в тому, що ми опинилися заручниками росіян. Нас взяли в кільце, вирватися з якого було практично неможливо. Саме це призвело до стількох смертей, болю та мук. Нас позбавили права на вибір і життя".
У перші дні повномасштабної війни Дмитро з родиною перебрався до своєї кав’ярні, яка розташовувалась у підвальному приміщенні. З собою забрали й свою маленьку собачку.
"Одного дня, коли здалося, що настав час перерви між обстрілами, я вирішив вийти із собакою на вулицю. Там ми пробули декілька хвилин, коли внутрішній голос став підказувати, що треба повертатися до сховища. Тільки-но ми зайшли до кав’ярні, роздався потужний вибух. Все, що було на столі, впало. Залізні двері вибуховою хвилею знівечило. І це при тому, що наш заклад був на три метри під землею".
Коли знову настала тиша, Дмитро вийшов на вулицю, аби подивитися, куди прилетіло. Виявилося, росіяни скинули авіабомбу якраз на те місце, де зовсім нещодавно він гуляв із собакою.
Коли 15 березня Дмитро дізнався, що люди почали прориватися з блокадного Маріуполя, одразу приєднався до колони.
"Було дуже важко їхати знищеним містом. Найстрашніше, що дорогою доводилося об’їжджати тіла мирних жителів, які нещодавно загинули від чергового авіанальоту".
Того ж дня Дмитро з родиною приїхав до селища Мелекіне. Там переночували, а зранку рушили до Дніпра.
Нам допомогли люди, тепер ми допомагаємо їм
16 березня Дмитро з родиною приїхали до Дніпра. Чоловік каже, їхали з невеликою сумкою речей, грошей у родини практично не було. Та їм допомогли друзі, які змогли вибратися з Мелітополя. Вони орендували для родини Дмитра житло. Поки Бобровські приходили до тями, ці ж друзі розповіли історію Дмитра у соцмережах. Люди відгукнулися і почали допомагати фінансово.
"Ми змогли вже самостійно орендувати квартиру, забезпечити себе базовими потребами. Та гроші ще залишалися. І тоді ми зрозуміли, що тепер прийшла наша черга допомагати. Разом з родиною вирішили створити благодійний фонд "Місія Хелп".
Одразу Дмитру прийшла ідея реалізувати проєкт "Допоможи пережити зиму". Він почав писати про це в соцмережах.
"Багато лякали про страшну зиму і ми розуміли, що треба забезпечити людей теплими речами. Мою ідею підтримали, багато людей відгукнулися. І завдяки їхнім донатам ми змогли закупити ковдри, теплі шкарпетки та худі".
Поступово "Місія Хелп" почала розвиватися та охоплювати ще більшу аудиторію переселенців.
"Ми стали донорами для хабу "ЯМаріуполь", Координаційного центру Дніпра. Почали організовувати адресну розсилку допомоги. Буквально днями мені написала жінка, яка з родиною виїхала з Донеччини. Вона, її літня мати та донька мають інвалідність і дуже потребують допомоги. Ми не змогли залишитися осторонь і почали збирати для них продуктовий набір".
Дмитро став допомагати хабу "ЯМаріуполь"
Допомагає фонд і військовим. Волонтерам вдалося придбати старлінк, планшети для роботи з дронами, біноклі.
Фонд допомагає військовим
"Ми працюємо прозоро. Про всі збори обов’язково звітуємо на нашій сторінці. Для нас важливо, аби нам довіряли".
Проблеми волонтерства
Попри те, що фонд "Місія Хелп" немає донорів, майже кожен запит про допомогу волонтери намагаються задовольнити.
"Та, на жаль, знаходяться ті, хто роботу волонтерів сприймають, як обов’язок. І дуже нечасто знаходяться ті, хто хоче підтримати нашу роботу. Бувало таке, що деякі люди намагалися максимально запастися гуманітаркою, яка по суті в таких об’ємах їм не потрібна. Тому ми почали ретельніше перевіряти документи. І тепер в пріоритеті стали люди пільгових категорій".
У фонді постійно відкриті три банки: на харчування для дітей ВПО (продукти видають у хабі "ЯМаріуполь", Координаційному центрі та доставляються адресно), для військових, на підтримку фонду.
"І якщо перші два проєкти люди підтримують, то на третій жодного разу кошти не переказували. А вони дуже потрібні. Хоча б для того, щоб я мав змогу заправляти автівку й розвозити допомогу".
Дмитро припускає, що причиною цього є те, що нині волонтерством займається мало людей, які втратили все.
Дмитро присвятив себе допомозі людям
"Зазвичай, серед волонтерів є люди, які або мають власну справу, або постійну роботу зі стабільним заробітком. Ми ж повністю присвятили себе допомозі людям".
Та попри це Дмитро не опускає руки. Каже, його мотивують любов та співчуття людям, які пережили жахи війни та втратили своє звичне життя.
"І як би банально це не звучало, та я розумію, що своїм волонтерством ми також наближаємо Перемогу. Ми не просто допомагаємо, а мотивуємо людей, які потім будуть підіймати нашу країну та робити її сильнішою, європейською, демократичною. А, головне, єдиною — без поділу на Схід та Захід".
А ще Дмитро мріє повернутися до Маріуполя.
"І я, і вся моя родина дуже хочемо повернутися додому. Тільки-но буде ця можливість, ми поїдемо туди першими. Бо розуміємо, що мусимо відновлювати наш Маріуполь та повертати туди життя".
Свої в Telegram 
