Кожне врятоване життя — це кайф, рятувати — наша місія. Інтерв'ю з членкинею екіпажу "Білий Янгол"
Ми зустрічаємо з вами в парку Костянтинівки. Він красивий, але водночас моторошний. Тут зовсім немає людей, зовсім не працюють атракціони і навколо лунають вибухи. Як ви почуваєтеся в цьому місці?
— Звикли вже до вибухів. На жаль, це чуємо регулярно, кожен день, кожну хвилину, мабуть. Так що вже не зважаємо на це.
Ви займалися евакуацією людей з Бахмута, з Бахмутської громади, зараз займаєтесь евакуацією з Торецька. Де було страшніше?
— Мабуть, у Бахмуті. У Бахмуті було страшніше, так. Особливо в лютому вже, коли така була там масштабна війна, то там було вже зовсім страшно.
Що саме вас лякало?
— Лякало... Мабуть, лякало те, що ми не довеземо родину. Це лякало. Коли вже ти її вивозиш, вивозиш тих діточок, все так наспіх. Це понад усе лякало.
Діти, які знаходились під обстрілами, в якому вони були стані загалом?
— Знаєте, пам'ятаю одну родину. Я вам зараз покажу відео. Ми їх вивозили у лютому. Я їх, мабуть, пам'ятати буду все життя. Шкода було тих дітей. Зараз я вам покажу. Ви зрозумієте, що вони пережили. Ми їх вивозили з такого району, де вже постійні були обстріли. Там дуже було страшно. Ті діти сиділи там. Я не знаю, яким дивом вони вціліли. Там будинків вже цілих майже не було. Пам'ятаю тих діточок. Страшно.
Яка доля цих дітей після евакуації?
— Вони їдуть до родичів, якщо вони є. А так — волонтери. Ми зв'язуємось, хтось по програмі проходить. Зараз ми вивозимо з Торецької громади дітей у Костянтинівку до шелтера. Кому немає куди їхати, вони прибувають до шелтера — там проходять по програмі, їм пропонують житло, вони обирають навіть. І їдуть далі, якщо їм подобається житло і це більш безпечне місце.
Чи було таке у вас, що дітей переховували?
— Звичайно, було багато випадків таких, що батьки ховали дітей. Але ж примусова евакуація, то так звучить, щоб батьки зібралися та поїхали. А в нас немає таких повноважень, щоб забирати дітей без батьків та вивозити. Їздили, вмовляли. Вони переховували дітей по будинках покинутих. Вони боялися, що ми заберемо їх.
Це пішли такі чутки, і вони там всі боялися. Але ж потім вивозили деякі сім'ї, які погодили з нами поїхати.
Чим був продиктований цей страх поїхати?
— Знаєте, вони жили в Бахмуті, коли там уже не було зв'язку. У них було якесь сарафанне радіо один між одним. Якісь там історії хтось вигадував, хтось підхоплював, хтось перероблював. Вони розказували страшні історії, що ми забираємо дітей, кудись вивозимо.
Я дивився відео евакуйованих з Бахмута, вже після того, як його окупували. І там одна жінка розповідає про те, що "Білий Янгол" вмовляв поїхати, і потім ці люди зникали у невідомому напрямку. І це відео пропагандисти використовують як підтвердження їхньої тези про те, що дітей вивозять на органи, на чорну трансплантологію.
— Було таке. Коли у нас була евакуація, то, щоб ви розуміли, ми робили плани, маршрути, тому що на допомогу приїжджали до нас "Білі Янголи" з інших міст. Вони місто не знали, та зв'язку не було вже. І треба було їм якось орієнтуватися по місту. У нас були маршрути, плани, схеми. І хтось з місцевих це побачив.
Я теж потім дивилась це інтерв'ю. Вони казали, що ми дуже підготовлені, що в нас були намальовані ці будинки, де переховуються діти, що ми конкретно їхали за ними — забирати. Було таке.
Вам не сумно від того, що ви ризикували своїм життям?
— Так. Після Бахмута, коли приїхали вже, у нас була перерва десь місяць, поки не ввели примусову евакуацію з Торецька. І коли ми якось видихнули після Бахмута, вже якось відвикли від цього. І після цього ми приїжджаємо в Торецьк і чуємо те ж саме. Знову.
Сумно, так. Що ми ризикуємо життям, ми приїжджаємо під обстрілами, ми пропонуємо їм виїхати. Дуже шкода тих дітей. Була така ситуація у нас в Щербинівці — загинули двоє дітей. Якщо батьки працюють на якійсь стратегічній зоні. Їхня мати, здається, працювала на залізничній станції. І вона відмовлялася, тому що в неї робота, в неї все гаразд. Діти сиділи вдома з вітчимом. Вони вийшли на двір погуляти, і в цей момент відбувся обстріл. Мати була на роботі. Все. Мати залишилась живою, діти загинули.
На жаль, таке буває. Коли ми приїжджаємо до наступної родини, і ми на цьому прикладі кажемо, що ви ж розумієте, що відбулося так. Як тій матері тепер жити? Це ж страшно. Не всі чують. Вони чомусь впевнені, що з ними таке не трапиться.
Якось я брав інтерв'ю у вашого колеги й він розказував мені історію про те, що вони декілька разів приїжджали до літнього чоловіка, і його син говорив, що ми не будемо евакуюватись. І в один з разів, коли вони приїхали, вони побачили, що цей чоловік вже собі відморозив ноги. Його евакуювали в результаті, але ноги йому все ж прийшлось ампутувати.
— Таких випадків дуже багато. Я навіть не пам'ятаю всі родини, коли ми приїжджали і неодноразово вмовляли їх виїхати. Але вони потім загинули, там же, на місці. А було таке, що нам вдалося вмовити родину, матір і дівчинку, виїхати. Ми їм сказали, що вони повернуться скоро — вони повірили. Вони виїхали, і буквально через пару днів будинок просто склався. Я думаю, вони пережили ці емоції.
Було таке, що теж вмовляли, вмовляли, вони мігрували, переїжджали до родичів, друзів. А потім такий випадок: мати була вдома, а дитина зі своїм старшим братом пішли на ринок, там риночок ще працював на околиці міста. І вони загинули.
Я взагалі вважаю, що не вивозити дітей із зони бойових дій — це злочин.
— Це злочин. Так, я завжди кажу тим мамам, що діти в них інваліди. Це дитина, яка отримала психологічну травму вже на все життя. Якщо навіть у нас сформована психіка, і то, коли виїжджаєш у мирне місто і бачиш різницю. А в дитини психіка ще формується. У цьому віці це вже на все життя. Ми вивозили таких дітей, на яких страшно дивитися. Дитина пісялася в дорозі. Таке було. Цій дитині потрібна реабілітація до кінця її життя.
Коли ви виїжджаєте у віддалені від фронту міста, як ви почуваєтеся?
— Не було багато часу, щоб перелаштуватись. Мало часу, якось не розумієш, що це мирне місто.
Зараз ви займаєтесь евакуацією з Торецька. Як там справи? Що там зараз відбувається?
— Зараз у Торецьку теж ввели примусову евакуацію. Населені пункти Північне, Нью-Йорк і Залізне. Там вже залишилось не так багато дітей. Саме з примусової зони.
Там поодинокі сім'ї вже. Але ж і в самому Торецьку я чула таке, що будуть вводити примусову евакуацію по всій Торецькій громаді. Тому що в Торецьку теж неспокійно, і долітає уже все, мабуть. А в таких населених пунктах, які близько до лінії розмежування, там, звичайно, дуже страшно. Там долітає артилерія, ми навіть теж потрапляли під обстріл. Евакуювали родину з Нью-Йорка, і почався мінометний обстріл. Прилетіла одна міна біля машини, пробила броню. Ми на капсулі їхали. Ну, і так — порозліталися уламки по машині. Один навіть застряг у мене в броніку. Завжди страшно за дітей у цій ситуації. За себе не думаєш.
Чи навчали вас якихось практик, технік, щоб комунікувати з дітьми?
— Нас не готували, ні. Як було, так і є. Я працювала на посаді начальника сектору ювенальної превенції. Тобто я давно працюю з дітками, з сім'ями, з різними сім'ями. Складними, зазвичай. Категорія така, складні життєві обставини. А коли почалась евакуація, просто розуміли, що їх треба евакуювати. Їхали і вмовляли. Ніхто не навчав, ні.
Погані діти існують?
— Погані діти існують, але я завжди вважала, що винні батьки в цьому. Завжди. Коли приїжджали в ті сім'ї, бачили ті умови. Батьки зазвичай випивають, умови життєві складні. Проводили профілактику зі службами. Бували такі сім'ї, що виправлялися.
Як ви ставитесь до інтернатів?
— Зараз така складна ситуація, я навіть не знаю, як це коментувати.
Якщо ви працювали в ювенальній превенції, то це було у вашій владі вирішити, куди далі відправиться дитина, чи вона відправиться в інтернат, чи...
— Не в нашій владі. Це вирішувала служба у справах дітей. Ми більш такий орган, щоб націлити сім'ю чи покарати за щось. А далі вирішувала служба у справах дітей. Бувало таке, що ми дітей забирали з родини, тому що там вже дитині знаходитись не можна було. І служба далі влаштовувала ту дитину. Взагалі-то, у нас вели практику будинків сімейного типу. І я думаю, більш лояльно туди дітей поміщати.
Бували у вас такі випадки, коли ви евакуювали дітей з Бахмута чи Торецька, і в результаті сім'ю розділяли, бо батьки, наприклад, не доглядали за дітьми або пиячили?
— Ні, такого не бувало. Самі вони розділялися, звичайно. Бувало таке, що батько залишається вдома. У нас була ситуація така. Ми евакуювали родину з Нью-Йорка, але ми не знали за тих дітей. Звичайний день, ми їздимо по профілактиці. Коли ми приїжджаємо, у нас є список адрес, де є діти в сім'ях. Ми приїжджаємо по тих адресах і вмовляємо їх виїхати. Розказуємо, що є ось умови. І ми побачили трьох дітей, вони гуляли на вулиці, але ж в нас тієї адреси не було. Коли ми почали спілкуватися, виявилося, що з ними жила тітка. А ще ми дізналися, що буквально нещодавно діти залишилися сиротами. Мати померла буквально тиждень тому, а батько років п'ять тому помер. А тітка не могла поїхати з дітьми. Тяжка в нас була евакуація, тому що ми дуже хвилювалися за тих дітей. Це все час. Ми боялися, бо прилітало кожну хвилину. Тим паче ми тільки після обстрілу там же, в Нью-Йорку. Ми це все бачили і дуже хвилювалися, щоб ми встигли вивезти тих дітей. Але ж ми не могли їх вивезти самих до Києва. Там була дочка цієї тітки — двоюрідна сестра дітей. Вона погодилася їх взяти собі. У неї також своя родина вже. Вона погодилася забрати цих дітей, а тітка не могла залишити свого чоловіка, бо він хворий був. І десь тиждень треба було влаштувати цього чоловіка, щоб потім дітей вивезти. І ми кожен день думали, що нам робити. Ми домовилися дітей розмістити у лікарні. У шелтері ми їх не могли залишити самих без батьків, без родичів. І ми їх повезли в Мирноград у лікарню. Розмістили там дітей, вони дочекалися тітку, і тітка їх вже повезла до Києва. Ми спілкувалися після, вони нам телефонують. Я сподіваюсь, у них буде все добре.
Ви не думали всиновити дитину з прифронтової громади?
— Знаєте, була історія така за Богданчика, який став Героєм України. З Бахмута. Йому дали Героя України. Його евакуювала не я, евакуювали мої колеги. Це історія, коли батьки пішли поховати свого родича на кладовище і загинули. І Богданчик про це дізнався, взяв велосипед та поїхав подивитися на батьків. Дуже страшна історія.
Після цього ми дізналися, що таке сталося і його евакуювали. Я його забрала в Костянтинівці. Він два дні був у мене вдома. Ми чекали, поки приїдуть його родичі, щоб забрати. Я так з ним поріднилася. Ми досі з ним переписуємося, телефонуємо один одному. Він такий балакучий, класна дитина.
А коли він два дні був у мене, ми ще не знали, в яку сім'ю ми його віддаємо. Тобто родичі — це найближче, що ми знайшли. Це все ж краще, ніж невідомі люди, але ми їх не знали. І тому я запропонувала прийти до мене додому. Я вже дуже за нього хвилювалася. Кажу: "Зайдіть, ми з вами поспілкуємося, щоб я вже була спокійна". Там нормальна родина, зараз у нього все добре.
Якщо, думаю, буде не все там гаразд, то він буде поки у мене, а далі вирішимо.
Тобто ви могли би зробити такий крок?
— Мабуть, могла, так. Дуже шкода було дитину. Та й він класний такий.
Трапляються діти, які кажуть: “Ми не хотіли нікуди їхати, ми вас не просили, чого ви нас везете?”
— Це все батьки. Це все слова батьків. Діти не усвідомлюють. Діти, якщо будуть згодні батьки, якщо батьки скажуть: “Поїхали, там буде класно”, звісно, діти будуть їхати. А якщо батьки кажуть, що вони хочуть нам зробити погане, то і діти будуть так казати, будуть боятися нас. Все натуркують батьки.
А чому ювенальна превенція не може забрати дітей без батьків?
— У нас немає таких повноважень. Були такі поодинокі випадки, якщо дитина хоче, а батьки не згодні. Але ми не можемо — закон не дозволяє. У нас був випадок такий у Сіверську. Дитина захотіла поїхати, але ж батько не захотів. І ми розмовляли з цим батьком, вмовили його. Він не проти був віддати дитину. Десь знайшлась бабуся якась, до якої ми влаштували дитину. По закону, ми не маємо права цього робити, тому ми вивезли дитину до лікарні. Там займалися відповідні служби довідками.
В якому фізичному стані діти, яких ви евакуюєте? Наскільки вони виснажені війною?
— У них є гуманітарна допомога, туди довозять. Як і в Бахмут багато гуманітарної допомоги завозили. Її перестали завозити, коли там вже вкрай тяжка ситуація стала. Бо востаннє "Білі Янголи" заїжджали туди 3 березня. Потім, коли підірвали переправу, уже не було можливості туди заїхати. А так гуманітарна допомога була всюди. Голоду не було.
Виснажені вони психологічно. Це дуже видно. А так, я би не сказала, що вони голодні. От зима підходить, може холодні будуть. Тому що з цим проблема. Вони в основному в підвалах, а там не обігрієшся так.
Як обігрівались взагалі ці родини, які в підвалах знаходились?
— У них були буржуйки. Вони облаштовували там буржуйки. Я згадую Бахмут. Давали і дрова, і пелети — обігрівалися. Вони замерзали, коли від нас ховалися у недобудованих та зруйнованих будівлях, якихось заморожених квартирах — там, де ніхто вже не жив. Вони там ховалися, вони там мерзли. А так, в них вже все влаштовано було нормально. Зв'язку не було, води не було. Я зовсім не розумію, як у таких умовах дітей тримати, але все ж сиділи.
Ви в кожну громаду їздите неодноразово, чи буває таке, що люди щось замовляють з умовно мирної території для себе?
— Зазвичай просять необхідні ліки. Якісь, може, продукти такі, що немає в гуманітарній допомозі, але чого хотілося б. І все. В основному ліки. Тому що з ліками проблеми.
Зараз ми на порозі зими. Які у вас плани, як у екіпажу, де плануєте працювати?
— Там же: Торецьк, Часів Яр — всі громади наші Бахмутського району. Люди там ще перебувають, їм потрібна допомога, то ми будемо виїжджати.
Скільки там людей залишилось?
— У мене є інформація по дітях. В Торецькій громаді 245 дітей знаходиться, а по Бахмутській громаді ми вивезли всіх.
Як ви загалом почали працювати в екіпажі "Білого Янголу"?
— Це було виключно моє рішення. Я дуже хотіла цим займатися. В принципі, я цим і займалася. Я їздила навіть коли ще не примусова була евакуація. Ми ще з осені почали їздити з хлопцями на евакуацію по Бахмуту. Це було моє рішення.
Що вами керує?
— Керує… Мені жаль тих дітей, тих людей. Хочеться їх рятувати, якомога більше. Врятоване життя — це такий, знаєте, кайф.
Ви в цьому бачите місію?
— Так.
Свої в Telegram 
