Я на війні з 2015 і нещодавно зізналася, що лесбійка. Марія Воля з Маріуполя про сексизм в армії
Марія Воля на війні з 2015 року. Перший контракт був з військовою частиною Нацгвардії України в Маріуполі. На момент повномасштабного вторгнення Марія вже була військовослужбовицею Збройних сил України. Зараз вона воює на Донеччині у складі 23-го батальйону 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Буквально перед публікацією матеріалу Марію перевели з посади командирки міномета у взвод зв'язку, тепер вона командирка відділення управління батальйону. Нещодавно 30-річна молодша сержантка зробила камінгаут — в одній з соціальних мереж зізналася, що вона лесбійка. Свої поспілкувалися з Марією Волею про нетрадиційну сексуальну орієнтацію, про жінку на війні і труднощі в надзвичайних умовах та сексизм з боку чоловіків.
Замість логістики в цивільному житті — зв’язківець на фронті
Ще до війни Марія Воля навчалася на логіста в одному з вишів Маріуполя. Можливо, і працювала б за спеціальністю, але у 2014 році росія окупувала частину Сходу країни й ці події геть змінили все подальше життя дівчини.
“Напад на Схід України я застала у Слов'янську, та після повернення до Маріуполя одразу приєдналась до волонтерської організації “Будущее Приазовья”. Згодом зрозуміла, що волонтерством я не достатньо роблю для України і вирішила шукати військову частину. На той момент знала тільки про частину НГУ 3057, за своїм першим контрактом я служила там. Два роки була зв'язківцем: приймала та відправляла телеграми по спеціальній військовій пошті і розносила їх виконавцям”, — розповіла Марія.
Один повісився на заводі, дехто пішов до свої рідних
Початок повномасштабної війни Марія зустріла в Маріуполі. Згадує, як командування зібрало всіх в казармі: десь 20 людей залишилося на чергуванні на пункті постійної дислокації, решта військових поїхали, як тоді казали, “на пєрєдок воювати”. Воля зізнається, що доволі скептично поставилася до новини про початок вторгнення. Адже всі ці роки маріупольці постійно чули обстріли на околицях міста.
Марія Воля пішла служити, бо вважала, що замало робить для боротьби України з окупантами
“Ті, хто поїхали на першу лінію оборони, забрали з собою всю зброю. І мій міномент в тому числі. Я стала безкорисною людиною, тому зголосилася допомагати медикам. Скажемо так, я була санітаром і допомогою своїй подрузі, яка прийшла до лав ЗСУ в листопаді 2020 року, тобто за мірками армії була не дуже досвідченою. Мене навчили колоти внутрішньомʼязово, але в основному я виїжджала в місто і добувала потрібні медикаменти, бо медика з освітою треба було берегти”, — каже Марія.
Спочатку була віра в те, що скоро прийде допомога, яка зможе розірвати кільце і звільнити місто від російських окупантів. Всі сподівання рухнули на початку березня: тоді зникли всі блага цивілізації, в тому числі й зв’язок.
“Ми десь 7 березня були на металургійному заводі Ілліча. Оскільки всі бункери були забиті цивільними, ми розмістилися в будівлях. Звичайно, допомагали людям, чим могли: наприклад, привозили їжу, яку знаходили в руїнах міста, а також надавали медикаменти. По відчуттях, що в ті дні російська авіація безперервно літала над містом і скидала бомби. Точно не пам’ятаю, але в середині березня одна з них впала поруч з будівлею, де я з іншими військовими з нашої частини переховувалася.
Один боєць повісився на трубі біля входу в будівлю, багато військовослужбовців покинули місце дислокації і пішли до своїх родин, що було з ними далі, я не знаю. От так ми і існували, поки не приїхали бійці з іншого підрозділу, їм потрібна була підмога в селищі Зірка, це в межах Маріуполя, майже на виїзді в бік Донецька. Я поїхала в групі зі своєю подругою як помічниця медика”, — продовжує військовослужбовиця.
Планували їхати вантажівками, але довелося йти пішки 8 днів
Коли Марія у складі групи поїхала на позиції, побратими з її частини вирушили в бункер десь у глибину металургійного заводу імені Ілліча. В селищі Зірка Марія пробула десь місяць, періодично виїжджаючи в місто за провізією та до своїх в бункер.
“Потім “азовці” вирішили прориватися на “Азовсталь”, але командир нашої та 36-ї бригад сказали, що це самогубство. Бо між двома металургійними підприємствами була річка з одним мостом, який скоріш за все контролювався російською армією. Тим паче, якби ми пішли, то відкрили б великий шмат фронту. А потім, наскільки я зрозуміла, пройшла інформація, що допомоги чекати не варто, тому було вирішено — вириватись з Маріуполя. На заводі було багато вантажівок, ми збиралися виїжджати ними. Кожній групі приблизно з п’ятнадцяти людей було виділено по одній автівці”, — згадує Воля.
Військовослужбовці отримали наказ: в ніч на 11 квітня виходити групами до машин і в них чекати команди на виїзд. Так вони й зробили. Але ворог їх викрив і почав обстрілювати. Під ранок, не дочекавшись команди, українські військові перемістились на територію заводу.
Марія згадує оборону Маріуполя - було дуже важко
“Я з подругою, не маючи медикаментів, надавали допомогу пораненим при обстрілі. Жахлива картина, коли хлопці заносили їх один за одним, а ти розумієш, що в тебе тільки перев’язувальний матеріал і йод, ну, може трошки перекису водню і хлоргексидину. Тоді вперше відчула — як це, коли на твоїх очах повільно помирає людина. Дуже страшно чути ці останні вдихи та видихи”, — поділилася співрозмовниця.
А кого вдавалося рятувати, тих переправляли вниз до бункера. В тому скаженому ритмі пройшов день, це було 11 квітня 2022 року. Марія встигла навіть кілька годин поспати, бо сил зовсім не було. Ближче до ночі надійшла команда — виходити пішки маленькими групами.
“Десь о другій ночі 12 квітня ми почали виходити з Маріуполя. Було дуже багато груп. Чула за спиною постріли й розуміла, що вийдуть далеко не всі. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Ми йшли 8 днів і все ж дійшли до наших. Хоча половину дороги думали йти до міста Пологи Запорізької області, бо не знали, що цей населений пункт вже знаходився під окупацією. Я дуже розмито памʼятаю те, що траплялося з нами в ці дні, але згадую, як було холодно, мокрі ноги, нестача їжі і постійна втома”, — розповіла Марія.
Боялася, що руку відріжуть, а через півтора місяці вже була в строю
Воля була однією з двох жінок з їхнього батальйону, які змогли вийти з оточеного Маріуполя. Вранці 20 квітня Марія отримала поранення лівої руки — куля зачепила вени і кров не зупинялась. Сталося це неподалік від селища Велика Новосілка.
“Через 4 години ми дійшли до наших, мені було дуже боляче. До того ж була втомлена, але підганяла всіх, бо боялась, що через те, що турнікет на руці довго, її можуть відрізати. Операцію робили в Умані Черкаської області. Цікаво, що я в цьому місті народилась і до цього випадку більше ніколи там не була. Далі відправили в Маньківку, там в лікарні ставили крапельниці та робили уколи. Лікували мене днів п’ятнадцять, потім дали відпустку по реабілітації на місяць, запропонували поїхати в реабілітаційний центр в Одесі. Але враховуючи ситуацію там, я відмовилась і поїхала до Києва, бо на той момент мені здалось, що це найзахищеніше місце від ракетних ударів”, — згадує співрозмовниця.
Після поранення Марія переживала, щоб їй не ампутували руку
Наприкінці травня 2022 року Марія повернулася у стрій. До недавнього вона була командиркою міномета у складі 23-го батальйону 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Її задача — керувати своїм мінометним розрахунком при стрільбі й при життєдіяльності на позиції. Кілька днів тому Марія посіла нову посаду — стала командиркою відділення управління батальйону. Воля каже, що це робота, в якій вона буде, як риба у воді, бо вона зв'язківець майже всю свою довгу службу.
Хто ти: баба зі стальними яйцями чи тягар для побратимів?
Чи важко жінці на війні? Особисто Марії тільки в плані гігієни, особливо під час менструації. Постійно є страх, що закінчаться прокладки.
“Більше прям таких труднощів не виникало. Можливо, це через мою допитливість у всьому і бажанні будь-де бути присутньою. Іноді хлопці називають мене “баба зі стальними яйцями”. А так, звичайно, тебе не сприймають на рівні з чоловіками, ти відчуваєш себе тягарем, про це тобі натякають чи кажуть прямо”, — зазначає Марія.
Вона і гадки не має, як боротись з сексизмом в армії. Бо тут, за словами Марії, навіть серед жінок не почуваєшся в справжньому дружньому колективі.
“Це все через внутрішню мізогінію, хоча я намагаюсь дуже поважно і товариськи ставитись саме до жінок. В більшості випадків жінки і самі не проти відповідати стереотипу слабкості, бо так вигідніше і легше. Існує серед жінок і велика конкуренція за прихильність чоловіків. Знаю, що звучить жахливо і принизливо, але це так. В армії чоловіки будуть "підкатувати", щоб ти не робила. А якщо ти почнеш товаришувати з представником протилежної статі, то одразу повзуть плітки, що ви займаєтеся сексом.
Марія Воля нині разом з іншими захисниками бореться за волю і свободу українців
Та і взагалі, якщо ти будеш всім відмовляти і "морозитись", чутки все одно поповзуть. І це дійсно велика проблема в армії. Ну, здебільшого це жарти на кшталт “заберіть в неї автомат, бо вона не вміє з ним поводитись” або “зброя — то суто для чоловіків”. Я або гніваюся, або ігнорую, бо тут боротись марно, навіть якщо ти будеш краща в чомусь за чоловіків, то це просто проігнорують. Ну, і головний жарт, це про кухню, що саме там місце жінки”, — говорить співрозмовниця.
Зізналася і тепер не страшно та не соромно. А головне — не треба ховатися
Щодо сексуальної орієнтації, у Марії багато років були підозри, що їй подобаються дівчата, але вона боялася признатися собі, а тим паче іншим, у цьому. Бо, за словами Марії, в армії зневажливе ставлення до жінок, а що тоді казати про ЛГБТ+ персон.
“Але коли я вийшла з Маріуполя, отримавши поранення, в мені наче перемкнувся якийсь тумблер, і я зрозуміла, що більше не можу і не хочу в собі ховати свою ж орієнтацію. Трохи більше як місяць сказала своїм побратимам.
Ті, хто старші, так би мовити, чоловіки ще “радянської закалки”, на моє зізнання видали багатьом відому фразу: “Нє, ну, лесбійки це куди не йшло, а от під…ас”. Більш молоді, тобто мого віку, стали мене братком називати, хоча я цього не просила. А ще дорослі побратими намагалися спочатку “отямити” мене словами “ти ще просто не знайшла свого справжнього чоловіка”, — з посмішкою продовжує розмову.
Мати військовослужбовиці прийняла вибір доньки. Що ж до стосунків, Марія каже, важко їх зберегти через велику відстань, але вони намагаються весь час підтримувати одна одну.
“І цього, я думаю, достатньо. У мене тут є зараз про що перейматися. Головне, я думаю, не ревнувати та не сваритись часто по дрібницях, бо помиритись зможете, а осад залишиться”, — вважає вона.
Після того, як Марія відкрилася, вона перестала боятися, ховатися та соромитися.
“Мені важливо було це зробити. Нарешті я можу відкрито говорити, що я лесбійка. Така у мене орієнтація. Люди всі абсолютно різні і я з тих людей, що сприймають інших такими, які вони є, якщо це нікому не шкодить і не являється криміналом. Так що просто я перестала боятись і ховатись від самої себе.
Я ж кажу, армія це таке місце, що ти можеш зловити хейт будь за що. Краще я зловлю хейт від людей, яким не байдуже з ким я сплю, хоча їх це хвилювати не повинно, ніж буду цькувати саму себе за те, що не відкрилась. Раніше я настільки боялась себе і хотіла догодити соціуму, що пригнічувала в собі це. За що мені зараз дуже прикро. Але врешті решт я знайшла в собі сили й зізналася. І зараз я морально почуваюся краще, ніж коли це була таємниця, яку тримала в собі”, — сказала Марія Воля.
Марія Воля
І продовжила: "Мені важливо бути відкритою, бо:
Перше: щоб люди, які бояться своєї орієнтації, бачили що таких, як я, відкритих ЛГБТ+ людей більшає. А тим паче військові, бо більш стереотипної організації, ніж армія, я не зустрічала, не бояться заявляти про себе. Бо це нормально, коли ти відрізняєшся від інших, за це не має бути соромно.
Друге: сподіваюсь, що до гетеросексуальних людей може колись дійде, що моя орієнтація не робить мене кращою або гіршою для інших. Я та ж сама, зі своїми плюсами та мінусами. Перш за все я — людина!
Третє: для мене є важливою можливість партнерства в Україні, бо я маю право на те, щоб любити того, кого я хочу любити та хочу мати право так само, як і гетеросексуали, колись одружитися зі своєю коханою людиною. Я хочу мати право вибирати, я хочу відчувати себе вільною".
Свої в Telegram 
