Раніше писала про секс, а тепер заспокоює людей на YouТube. Історія блогерки з Маріуполя
До повномасштабного вторгнення 21-річна Поліна Майко з Маріуполя вела блог про сексуальну освіту і вчилася в медичному університеті. Зараз вона знімає відео, які набирають сотні тисяч переглядів на її каналі "Хочу гратися — Перехочеш" і допомагають людям емоційно відновитися у складні часи війни.
Змогла закохатись в Маріуполь
Я народилася в Маріуполі, хоча насправді мала народитись в Москві, адже там завагітніла моя мама. Втім, батьки прийняли рішення переїхати до Маріуполя через теракти у вересні 1999 року — тоді вибухнув сусідній будинок. Не дивлячись на те, що мої батьки з Львівської області, наші родичі тоді жили в Маріуполі. Тож там я народилася і жила до закінчення школи.
Поліна в дитинстві Фото: Особистий архів
Під час навчання в медичному університеті в Києві я їздила додому раз на декілька місяців. До переїзду місто асоціювалося в мене лише з морем і заводами, а перше взагалі встигло набриднути. У шкільні роки я просто хотіла звідти втекти. Але тільки на відстані я змогла знову закохатися в Маріуполь. Місто почало дуже сильно змінюватись: з кожним новим приїздом я відвідувала новий парк, пірс, заклад, ковзанку. Я пишалася своїм містом, коли привозила туди друзів. Також після переїзду я зрозуміла, що не можу жити без моря. У Києві я навіть живу неподалік від набережної, бо для мене важливо знаходитись біля води.
Молилася, хоча навіть не вірю в Бога
У 2014 році мені взагалі не було страшно. Мешканці міста продовжували ходити на роботу, діти вчилися в школах — це взагалі не можна було порівняти з тим, що відбувається зараз. А розуміння щодо того, що війна в Україні вплинула особисто на мене, прийшло лише рік назад в доволі дивний спосіб. Я дивилася серіал, в якому герої їли вуличну їжу в наметі з поліетилену. Тоді я згадала, як ми з родиною часто їздили в Донецьк, а дорогою додому завжди заїжджали до схожого місця. На цьому моменті я розплакалася, бо зрозуміла, що більше ніколи не поїм в такому наметі між Маріуполем і Донецьком. Це може здатись дрібницею, але насправді я втратила дуже багато чого ще до повномасштабного вторгнення.
На момент початку повномасштабної війни я знаходилася в Хмельницькій області, адже поїхала з Києва ще 21 лютого. Але багато моїх близьких тоді залишалися в Маріуполі. На щастя, ніхто з них не загинув: дехто виїхав, дехто зараз живе в місті. Але з більшістю з них я не могла зв’язатись місяць. Найважче було в період, коли з міста почало виїжджати багато людей, але ніхто з моїх знайомих тоді не виходив на зв’язок. Через це я подумки готувалася до того, що мої друзі могли загинути. Єдине, що я могла тоді робити для моїх близьких — молитися, хоча я навіть не вірю в Бога. Я робила це для того, щоб відчути хоча б якийсь зв’язок з ними.
У кожній історії моїх знайомих про евакуацію дуже багато дива. Комусь вдалось виїхати до Фінляндії через так звану “днр” і Росію, хтось ночував у полі під ракетними обстрілами, хтось пройшов 20 кілометрів з дитиною на руках. Переживати за них на відстані, не знаючи що з ними відбувається, було дуже складно. До речі, місяць назад мені надіслали відео з моєї та бабусиної квартири — наше житло згоріло. Я досі не можу їх подивитись, бо знаю, що на ньому буде.
Блогерка Поліна Майко з МаріуполяФото: Facebook, Поліна Майко
Заспокоюю, веселю і допомагаю
До повномасштабного вторгнення в мене був сенс життя. Як мінімум я могла просто поїхати додому коли хочу, подорожувати і спати не думаючи про те, що сьогодні мене можуть вбити. Без такої опори з базовими речами ти не зовсім розумієш, для чого тобі щось робити взагалі. Втім, раніше я відвідувала школу ораторського і театрального мистецтва, займалася веденням блогу про сексуальну освіту, працювала в секс шопі Lovespace. У нашій країні є велика проблема з сексуальною освітою і хтось має цим займатись. Я знаю, що своєю діяльністю допомогла багатьом людям, які потім мені про це писали. Про сексуальну освіту потрібно багато говорити — я буду це робити й надалі, але зараз формат мого блогу змінився. З початком повномасштабного вторгнення я створила Youtube канал, на який зараз підписано 87 тисяч людей. Можна сказати, що усі вони прийшли на русофобію (сміється — Свої).
У моїх відео на Youtube і в TikTok я заспокоюю, веселю і допомагаю людям відволіктись. Дехто навіть писав, що під час війни я “є їхнім єдиним другом”, з яким вони чистять зуби, їдять, засинають тощо.Переважно мене дивляться молоді люди. Коли вони підходять до мене на вулиці я бачу, що вони є ввічливими, гарними і вихованими — у мене жодного разу не було якихось конфліктних ситуацій. Те саме стосується і коментарів під відео.
Всі ніші зараз незакриті
Майже все життя я споживала виключно російський контент. Півроку назад мені здавалось, що відмовитись від усього російського неможливо. Думала: “Як це, відмовитись від російської музики? А що тоді я буду слухати?”. Але коли я прийняла рішення цього позбутися, то для всього дуже швидко знайшлася заміна. До цього я не знала, що існує величезна купа якісного українського контенту.
На україномовному YouТube особисто я дивлюсь Телебачення Торонто, Стерненка, Ragulivna, Geek Journal, Загін кіноманів. Хоча, чесно кажучи, майже всі ніші зараз незакриті. Мені бракує блогів про кіно, музику, книги. Дуже хотілося б побачити контент про психічне здоров’я, ПТСР, допомогу близьким, які через це страждають. Думаю, на нас чекають великі проблеми, пов’язані з посттравматичним синдромом: насильство, залежності, самогубства. Потрібно готуватися до цього і знати, що з цим робити. А я через рік якраз збираюся йти на інтернатуру в психіатрію. Хоча найбільше зараз я мрію про те, щоб побувати в Маріуполі до моєї смерті.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
