Мене звинувачували в організації Майдану. Андрій Лоза про Бахмут, Революцію Гідності та велику війну
Андрій Лоза родом з Бахмута. Каже, то було місто гарне ззовні, але без розвитку всередині. Та й місцеві були латентними сепаратистами, які не прагнули змін. Тож ще у 2004 році Андрій виступив проти "регіонів", підтримавши Помаранчеву Революцію. А коли у 2013 році в столиці розпочався велелюдний мітинг, приєднався до нього. Про рідне місто, Революцію Гідності та боротьбу за Україну Андрій розповів Свої.
Консервативне місто у негативному сенсі
Андрій народився та виріс у Бахмуті. Каже, хоч місто було гарним ззовні, та всередині в оточенні та керівництві відбувалося замало змін з часів Незалежності України.
Андрій родом з Бахмута
"Бо й досі при владі люди, які зайшли у 90-х роках. На Донеччині та Луганщині були ті, хто в майбутньому об’єдналися у "Партію регіонів" й працювали за своїми налагодженими схемами".
Якось із розмови зі знайомим Андрій дізнався, що у 90-ті роки лише у Бахмуті було знищено 40 великих та маленьких підприємств. Наприклад, фабрика "8 Березня", молокозавод, м’ясокомбінат.
"Цікава річ відбулась з Алебастровим комбінатом. Його банкрутували, а потім продали французькій фірмі. Ще в 1996 році у мене на лоджії стояли гіпсокартонні плити, які виготовляли на одному з підприємств, що підпорядковувалося Бахмуту. Його продали німцям. А стояв за цим всім очільник нашого міста, який і досі залишається при владі".
За словами Андрія, Бахмут був консервативним містом в негативному сенсі.
Економіка, ділиться Андрій, стояла на місці через відсутність підприємств. І наводить приклад Івано-Франківська, де державне підприємство по ремонту вагонів перейшло до комунальної власності.
"Виробництво та робота для людей залишилися. І тут дуже багато плюсів. Чому так не відбувалося у нас — питання риторичне".
Перший супермаркет у Бахмуті, згадує Андрій, з’явився у 2005 році.
"До цього знайти якісь смаколики було дуже важко. Якось до мене приїжджали друзі і я хотів їх чимось пригостити. Вирішив приготувати пасту. Для цього мені був потрібен пармезан, але його я так і не зміг знайти".
Коли напередодні виборів у 2012 році до Бахмута приїжджав Андрій Клюєв, на той час перший віцепрем'єр-міністр — міністр економічного розвитку і торгівлі, був на заводі по обробці кольорових металів.
Прокатний цех заводу з обробки кольорових металів
"В Україні не було аналогів такого заводу. Так ось, коли ввечері того ж дня я проїжджав в тролейбусі повз район, де був той завод, бачив працівників підприємства. І всі вони були сірою масою, яка не мала радощів, а жила за принципом: дім — робота. І всі ж вони віддавали свої голоси за "регіони".
Тоді ж, у 2013 році, коли "Партія регіонів" знову закріпилася у владі, почалося знищення того заводу.
"Станом на 2019 рік потрохи було зупинено третину цехів. Унікальне виробництво почало зникати".
Основна маса населення, згадує Андрій, жила за першими двома сходинками піраміди потреб Маслоу. Для них було важливо задовольнити лише фізіологічні та безпекові питання.
"Люди вважали, та й досі їхня думка так і не змінилася, що держава їм постійно щось повинна. Натомість самі вони не прагнули змін, не робили нічого задля того, щоб нарешті відчути себе українцями. Вони були латентними сепаратистами".
Сама ж влада, каже Андрій, створювала лише гарну обгортку.
"Взяти ту ж саму річку Забахмутку. Замість того, щоб розчищати русло, там зробили фотозону й дамбу, яка призвела до застою води".
Коли в місті пропонували створити сміттєпереробний завод, чиновники сперечалися, на чиїй території його розташовувати. Тому закордонний інвестор відмовився фінансувати будівництво.
"А коли я домовився, щоб із Тернополя до нас приїхав та виступив різдвяний вертеп, то взагалі викликало шквал негативу. І все через те, що там показали путіна та сталіна у вигляді іродів".
Через політичні погляди
Після отримання диплома Андрій почав працювати у сфері обслуговування, був адміністратором у кафе "Імперія". Заклад відкрили донеччани.
"Однак попрацювати довго кафе не змогло. Пам’ятаю, як вони отримували, як я їх називав, "листи щастя" від виконкому, в яких просили внести добровільну суму для поліпшення інфраструктури міста. І всі розуміли, що якщо цього не зробити, то одразу можна очікувати на додаткові перевірки організацій, керівники яких тісно співпрацювали з очільниками міста".
Якщо пересічні жителі Бахмута вважали мера господарником, то малий бізнес просто не міг ані розвиватися, ані існувати.
Згодом Андрій працював в одному з кафе у Донецьку. Згадує, затриматися там зміг через політичні погляди. Власники та співробітники закладу підтримували Януковича, Андрій же зробив свій вибір на користь Віктора Ющенка.
І тоді, у 2004 році відправився до Києва, аби взяти участь у Помаранчевій революції.
Мовний бар’єр
Дорогою до столиці Андрій вирішив перейти на українську мову. Сталося це випадково.
"Я їхав у потязі й подумав: а чому б мені не розмовляти українською? Раніше мені просто не було з ким говорити нашою мовою. І вийшовши з вагона у столиці, свідомо заговорив українською".
Потім Андрій записався спостерігачем на президентські вибори. Його направили до Алчевська. Далі склалося так, що він став головою виборчої дільниці. Каже, працювати було важко, але цікаво.
"Через той стрес я почав палити. На той час голосувати на моїй дільниці могли 3,5 тисячі жителів. І було дуже багато скарг на мою роботу. Зокрема, люди жалілися, що я не дозволяв голосувати без документів. Проте під час роботи я зміг зрозуміти, звідки був такий великий відсоток голосів у підтримку Януковича в першому турі. Бо тоді голосували й ті, хто не мав права, і ті, хто вже давно помер".
Наступного року Андрій повернувся до Бахмута. Згадує, тоді відчувався сильний мовний бар’єр.
"Бойове хрещення"
Проживши до кінця 2013 року у Бахмуті, Андрій довго не міг знайти роботу. Припускає, що причиною могла стати активна громадська діяльність та проукраїнська позиція. З 2012 року він очолював міську організацію Всеукраїнського об’єднання "Свобода". Маючи декілька освіт — дві технічні та психологічну, не було відкритих вакансій. І це, каже чоловік, вкотре доводило, що економіка стоїть на місці й не розвивається.
"Наприкінці листопада у Києві розпочинався велелюдний мітинг. Люди вийшли за зміни і я розумів, що мушу бути там, із ними".
Так 1 грудня Андрій приїхав до столиці.
"Від пам’ятника Шевченку ми рухалися до вулиці Банкової. Саме там відбулися перші сутички. Я дізнався, що означає запах газу, що таке гранати та як треба відступати. Того дня вперше пролилася моя кров".
На той час Андрій був помічником народного депутата на громадських засадах, а також мав журналістське посвідчення.
"Та навіть це не врятувало. "Беркутам" було все одно і вони били мене по голові кийками. Того дня я пройшов "бойове хрещення".
Андрій згадує, попри те, що він досить комунікабельна людина, під час Революції Гідності він закрився, наче у бульбашку.
"Я спілкувався з одиницями, у моїй "бульбашці" було не більше 20 людей. Лише згодом я став розуміти, що це сталося, аби менше приймати втрати".
Політичне затримання
На Водохреща, 19 січня, Андрій з однодумцями пішов "поводохреститися". Після цього одягнув вишиванку та повернувся на Майдан до пресцентру. І тоді ж вирішив кинути палити.
"Я зібрався на автобус, де були інші журналісти. Стояв він в районі вулиці Грушевського. Попри те, що ситуація загострювалася, я все ще думав, що захищений законами України, бо в мене й тоді був бейджик-посвідка журналіста, а також копія посвідки помічника народного депутата (за законом, якщо мене затримують правоохоронні органи, повинні попередити цього народного депутата), ще один бейджик — з перепусткою в Будинок профспілок та пресцентр".
Андрій каже, тоді там було дуже багато людей. І якоїсь миті у натовп полетіло каміння. А потім підігнали водомет.
"Мороз тоді був сильний. Я у той час займався моржуванням, тож холодна вода мене не лякала. Але боявся, що тиск від подачі води з водометів буде сильним і зможе завдати травм чи збити з ніг".
Ті, що були на тому автобусі, почали розбігатися. Натомість люди в чорній формі схопили Андрія.
"Вони мене скрутили, зірвали із шиї бейджі. Силоміць запхнули в автозак. Хто саме мене арештував, я не знав. Був у куртці з капюшоном, який натягнули на очі, тож я бачив лише берці тих людей. В мене був телефон, тому я зміг зателефонувати своїм друзям і повідомити, що мене схопили. А ще у кишені був газовий балончик та перочинний ніж. Тож ані акт, ані протокол ніхто не складав".
Декілька годин Андрія возили Києвом. Потім привезли до Деснянського відділу поліції.
"Спочатку поговорили, сказали, що відпустять. Та потім зняли шнурки з взуття, відрізали китиці з вишиванки й направили до ізолятора тимчасового утримання".
Андрію інкримінували організацію масових заворушень, це 294 стаття пункт 2. Покарання за нею передбачає від 7 до 15 років ув’язнення.
"За їхньою логікою я організував п’ять тисяч людей. По моїй справі розписали декілька томів, проте я впевнений, що то було політичне затримання".
У СІЗО Андрій пробув близько 10 днів.
"Я був у камері з досить поганими умовами. Нара, де я оселився, була біля старого вікна, де навіть столярки не було. Адвокат сказав мені, що я можу перебувати не лише у камері, а виходити до окремої кімнати. Якось мене туди відвели. Вона була невеликою й без вікон. Скоріш за все там довго утримували людей, тому стояв сильний сморід".
Тож Андрія перевели в інше місце. В новій камері він перебував із молодим чоловіком, який, скоріш за все, потрапив туди через наркоманію.
"Ось там вже були, як для такого місця, хороші умови. Я виспався, була можливість пити чай та дивитися телевізор. Проте годували там дуже погано. Складалося враження, що оту баланду, яку нам давали, спеціально так готували".
Відношення до затриманих було хороше. Андрій згадує, йому навіть давали цигарки, якими потім він пригощав свого "сусіда".
З новин Андрій дізнався, що за домовленостями затриманих мали відпустити, проте без зняття обвинувачень.
"Суд відправив мене під нічний домашній арешт. Спочатку намагалися домовитися, щоб я залишився у Києві за місцем реєстрації депутата, в якого був помічником. Але мене направили за місцем моєї реєстрації — у Бахмут".
Повернення на Майдан
На слідчі дії Андрій мав їздити до Києва. 18 лютого він приїхав на судове засідання.
"Дорогою я бачив початок всіх заворушень. Тоді протестувальників "беркутня" закидувала гранатами. Залишитися з однодумцями я не міг, бо мені було заборонено відвідувати масові заходи. Та й засідання мало ось-ось розпочатися, а його пропускати ніяк не можна".
Сутички під час Революції Гідності
В суді з Андрія зняли всі обвинувачення.
"Із зали суду я вирішив повернутися назад, на Майдан. Піднявся по вулиці Інститутській, де тривав справжній заміс: була стрілянина, гранати, горіли автівки. Хтось крикнув: "Відступаємо", і всі кинулися бігти. Переважно там були цивільні, які просто не розуміли, як треба відступати".
Штурм на Грушевського
Андрій добіг до станції метро Хрещатик. Вона була закрита, а вікна вибиті.
Хоча тролейбуси ходили Андрій з товаришем вирішили їхати на таксі.
"Дорогою ми зустріли людей у радянських касках і я зрозумів, що то "наші", з нашого регіону. Одразу згадав російську мову, навіть щось сказав їм, коли ми проходили повз. Тому сутички не відбулося. Натомість навкруги було чутно вибухи, стрілянину".
Андрію вдалося дістатися до місця, куди перебазувався пресцентр. Там він розстелив на підлозі куртку й проспав майже добу. Каже, зламав його стрес.
"До Майдану я повернувся знову, коли все скінчилося. Зайшов до Будинку профспілок, й там побачив обгоріле тіло. Потім пішов до Верховної Ради. Там на пропускному була черга. Поки там стояв, відчув, що втрачаю свідомість. Мене занесли до медпункту, поміряли тиск. Потім спитали, коли я востаннє їв. А я просто не міг згадати. Хоча їжа була, я не розумів, як зміг довести себе до того, що в мене "сіла батарейка".
Прийшовши до тями, поївши та розв'язавши нагальні питання, Андрій поїхав до знайомої.
"Зранку вона мене будить й каже, що я горю. І от я чую, що вона мені говорить, все розумію, але відповісти не можу. Знайома викликала швидку. Мене відвезли до лікарні, де діагностували пневмонію".
Пролікувавшись, Андрій повернувся до Бахмута.
Вчасно встиг вибратися
У квітні в центрі Бахмута Андрій встановив намет роздачі партійної преси.
"А навпроти на Центральній площі були місцеві, які збирали якісь пожертвування. Тоді ж очільник міста викликав до себе активістів. Чомусь він вважав, що я з Правого сектора, хоча відношення до них не мав. Але все одно він наголосив, що в його місті не буде "білих та червоних".
Та Андрій спитав, чому таке зване "ополчення", як самі називали себе ті люди, збирають якісь пожертви. На що йому відповіли, що заборонити це не можуть.
"Тож ми продовжили стояти кожен на своєму березі. Якось бачу, до мене направляються п’ятеро людей, серед яких був мій колишній одногрупник, який раніше отримав бойовий досвід в іноземному легіоні. Він підійшов до мене і сказав, щоб я прибирав свій намет, бо інакше прострелить мені голову".
Андрій намагався поговорити зі знайомим, проте знайти спільну мову вони так і не змогли. Намет розтрощили. Хоча цей факт було зафіксовано поліцією, жодних результатів це не дало.
"Я розумів, що змін у місті не буде, навпаки, почали активізовуватися прихильників так званих "лднр". І так збіглося, що мені запропонували пройти реабілітацію після участі в Революції Гідності".
Наприкінці квітня Андрій виїжджав з міста. Згадує, якраз в той період між Бахмутом та Костянтинівкою з’явилися блокпости окупантів.
"Дорогою я розмовляв російською мовою, у мене перевірили документи та пропустили. Вже потім, коли я дістався до Києва, дізнався, що затримали моїх однопартійців з Макіївки, Костянтинівки, Слов’янська. Тож я дуже вчасно вибрався".
Служба в АТО
Коли Андрій проходив реабілітацію, до нього прийшли побратими й розповіли, що створюється батальйон "Січ". І поки чоловік розв'язував питання з документами щодо судимості, почав шукати допомогу для бійців: подушки, матраци, постіль.
"Офіційно батальйон створили 12 червня 2014 року. Туди за наказом мене офіційно прийняли 29 червня. Разом із побратимами ми брали участь в АТО. На схід ми виїхали у серпні чи вересні. Відправили нас тоді на слов’янський напрямок. Потім була Мар’їнка, Сватове, Авдіївка".
Андрій брав участь в АТО
У 2018 році, згадує Андрій, батальйон перевели на охорону стратегічних об’єктів.
"То були залізничні вузли, якими возили вугілля та залізо на підприємства Ахметова. Я не для цього йшов у цю структуру, та й стан здоров’я значно погіршився. Тож зі служби я звільнився".
Відтоді Андрій почав займатися своїм здоров’ям. Та попри це постійно тримав руку на пульсі.
Передвісники великої війни
Про те, що розпочнеться повномасштабна війна, він знав заздалегідь. Згадує, ще у 2012 році він їздив на різні вишколи, де говорили про це та готувалися до вторгнення росії.
"Я добре пам’ятаю вибухи на артскладах у Бахмуті, Богданівці та Лозовій. Тоді казали, що сталося це через маленькі доходи у військових. Але на той час низький рівень доходів був у всіх. Тож ті вибухи були невипадковими. Не можу сказати, який відсоток снарядів був знищений. Точно знаю, що лише у Бахмуті був танковий дивізіон з Німеччини".
Батько Андрія був військовим. І його тодішні товариші по службі телефонували йому та розповідали, що ті склади якимось чином опинилися у росії.
"Фактично все дитинство ми проводили на території військової частини. І коли у 2012 році приїхав у місто мій брат, ми вирішили залізти туди й подивитися, що там відбувається. На той час частину вже розформували й залишили мало військових. Там ми побачили, що територію було поділено на шматки. А саму частину планували передати на баланс комунальної власності".
Не змінилося нічого й після Революції Гідності. Навпаки, прихильники "русского мира" активізувалися, тож повномасштабний наступ росіян можна було очікувати в будь-який момент.
"Коли все почалося, я працював під Києвом. Бачив, як над нами літали літаки. Серед моїх колег були люди з Донецька та Криму. І вони тоді волали, що Україні прийшов кінець".
Та Андрій навіть не слухав їх. Вже за декілька днів він приїхав до Києва, де вступив до Добровольчого формування територіальної громади "Свобода".
Андрій вступив до ДФТГ "Свобода"
"У мене знову з’явився адреналін. Попри те, що були моменти, коли я не спав по декілька діб, я розумів, що відбувається, що треба боротися та битися".
Коли "Свободу" реформували у батальйон Нацгвардії, через стан здоров’я Андрія визнали непридатним до служби. Тож він почав займатися реабілітацією свого здоров’я та волонтерити.
Свої в Telegram 
