Якби залишився клаптик України, вона б жила там. Історія викладачки з Луганська, яка загинула в Бучі

Родина страждала поколіннями

Ще навесні 2014 року Наталія приєдналася до Євромайдану в Луганську. Вона брала участь у мирних акціях і студентських маршах на підтримку єдності України. Однак після того, як російські війська захопили Луганськ, Наталія зрозуміла, що їй з родиною потрібно виїжджати.

Дідусь Наталії з дружиною Фото: Особистий архів

У квітні Наталія разом з чоловіком Андрієм і двома онуками вимушено виїхала до міста Щастя, дочка Юлія евакуювалася до Луцька, а дочка Оксана залишилася в Луганську, щоб доглядати за бабусею і дідусем. Родина Наталії страждає через дії росіян вже не вперше. Наприклад, її діда, Миколу Сарму-Соколовського, декілька разів ув'язнювали за українську позицію та участь в Організації українських націоналістів. А у 2022 році росіяни знову принесли горе в родину, забравши життя внучки Миколи Соколовського Наталії в Бучі.

Справжня українка

До вимушеного переселення в Щастя, Наталія понад 10 років працювала викладачкою української мови й була відповідальною за культурно-масовий сектор у Луганському державному медичному університеті. Її колеги й студенти захоплювалися тим, як вона організовувала студентські події й наскільки багатогранною вона була.

Наталія зі своїми студентами Фото: Особистий архів

Крім цього, Наталія закохувала в українську культуру своїх знайомих, берегла пам'ять про свою родину. Її друзі пригадують, що в будинку жінки в Луганську була ціла галерея з портретами родичів.

Олена Неловкіна, подруга Наталії, пригадує її такою:

Інтелігентна, витончена, шляхетна. Зі стриманою гордістю розповідала трагічну й водночас героїчну історію свого роду. І було одразу зрозуміло, звідки вона така — справжня українка

Наталії вдалося забрати сімейні портрети до Щастя, коли вона приїхала до Луганська вже після окупації — це був єдиний раз, коли жінка приїжджала туди після 2014 року.

Дорога смерті

Наталія з чоловіком довгий час не залишали Луганщину, хоча російська армія періодично обстрілювала Щастя. Вони їздили в гості до дітей в Бучу, які на той момент вже перебралися туди, але наважитися на переїзд змогли лише напередодні повномасштабного вторгнення. Наталія й Андрій приїхали в Бучу 23 лютого. Після початку повномасштабного вторгнення вони не одразу вирішили їхати вже з Бучі, бо думали, що все вирішиться швидко, але 4 березня все ж зібралися їхати.

Донька Наталії Юлія говорила з батьками телефоном в той момент, коли вони намагалися виїхати. Вона пригадує, що почула постріли, після яких батьки вийшли з машини. Не знайшовши, де сховатися, вони знову сіли в машину і проїхали приблизно 100 метрів. За словами Юлії, тоді знову почалися обстріли й батьки перестали відповідати.

Ще хвилин 10-15 тривав дзвінок. Я гукала батьків, але відповіді не було

Коли чоловік Наталії отямився в палаючій автівці, він побачив, що в дружини прострелені груди й голова, а в нього була прострелена рука.

Автомобіль, на якому родина намагалася виїхатиФото: Особистий архів

Андрій намагався дістати її тіло з автомобіля, але йому не вдалося цього зробити. Він зайшов у сарай в найближчому відкритому дворі, а його автівка в цей час вибухнула. Згодом чоловік знову знепритомнів.

Наш сокіл

Донька Андрія і Наталії Оксана телефонувала в усі служби, щоби врятувати тата. Через бої їй відмовляли у допомозі, але їй вдалося знайти волонтерів поблизу Бучі, які надали батькові першу допомогу. Він залишився в Бучі на ніч, а наступного дня пішки пройшов російський блокпост. Після цього його забрав чоловік Оксани й привіз до приватної клініки, де працював разом з дружиною. На щастя, донька змогла прооперувати Андрія.

Оксана Мироненко Фото: Особистий архів

Втім, чоловік Наталії Соколовської досі не може оговтатися від горя. Те саме стосується і друзів Наталії, які не можуть повірити в те, що її більше немає. Подруга Наталії Олена Корж важко переживає втрату:

Найстрашніше те, що вони зі Щастя приїхали в Бучу, щоб урятуватися. Наздогнало… Вона б ніколи не жила на окупованій території. Якби залишився маленький клаптик України, вона жила б там

Натомість Оксана і Юлія, його доньки, на пам'ять про маму створили благодійний фонд «Наш сокіл», який опікується людьми літнього віку, ВПО та людьми з інвалідністю, а також займається медичною допомогою постраждалим від війни цивільним та військовим. Оксана зізнається, що ця справа допомагає їй відволіктися від важких почуттів.

Нічого не зміниться, якщо я буду тільки злитися на росіян, тому трансформую цю агресію в позитивне

Також жінка каже, що дійсно хоче допомагати людям, бо для цього в неї є багато досвіду і ресурсів.

Оксана Мироненко зшиває нерви поранених захисників. Вони знову можуть рухати руками та ногами

Скільки триватиме війна? Денис Прокопенко про те, що кожен має робити задля Перемоги

В полоні на свята. Рідні полонених військових влаштували акцію в центрі Києва